До цього я й плакати на вокзалі не вміла. А тепер вони котилися такі гарячі та я геть не приховувала сліз. Ми стояли притискаючись, як тоді вперше в нашому парку і не бачили нікого навкруги. Тільки МИ існували зараз на землі! Я не знала, що можу відчувати таке. Це наче маєш крила й летиш, фізично не сприймаючи власного тіла, а простір огортає й співає лише тобі відому пісню...

— Влада Клімова

Не сестри і не брати