Раді Вас бачити!

Айрелла

Ми стояли біля масивних дверей із темного дерева, прикрашених рунами. За ними знаходилася зброярня. Рейгар приклав металеву пластину до дверей, і за мить вони відчинилися.

— Проходьте й вибирайте свого «бойового товариша», себто зброю. Але, нагадую, не очима, а магією і відчуттями, — ще раз зробив наголос Рейгар.

Я, подолавши легке хвилювання, зайшла до кімнати. Тут була купа зброї: на стінах висіли луки, арбалети, посохи, мечі. На столиках лежали кинджали, ще якісь небезпечні гострі штуки, назву яких я не знала.

Обвела кімнату поглядом і повільно рушила вздовж стін. Я вже ходила добрих хвилин десять від стіни до стіни й не відчувала нічого з того, про що казав Рейгар. Ніякого поклику, лиш тиша всередині. Я бачила, що багато однокурсників уже обрали зброю, у тому числі й Аяда. Для неї відгукнувся короткий одноручний меч — клейбег [1], ефес якого був інкрустований дорогоцінними каменями, а на лезі були вигравіювані руни.

Зітхнула і знову попрямувала вздовж стін. Уже дійшла до кутка і збиралася розвертатися, як відчула слабкий відгук. Підійшла ближче. Там у кутку стояв бойовий посох. Простягнула руку, і тільки-но пальці торкнулися темного дерева, відчула, як моя магія відгукнулася і до посоха ринув потік енергії.

— Знайшла, — прошепотіла я, беручи посох до рук. Він був легким, середньої довжини, з рунами на поверхні й металевим гострим різьбленим навершям.

— Що тут у тебе, Айрі? — за спиною пролунав голос Рейгара, і він легко торкнувся мого попереку.

— Посох, — видихнула я, обертаючись.

— Цікавий вибір, — усміхнувся мій дракон і попрямував до інших адептів.

Дочекавшись, поки всі оберуть зброю, ми повернулися на полігон.

— Обрання зброї лише перший етап. Тепер вам необхідно навчитися з нею поводитися, відчувати її, направляти магію через неї. Відтепер, на кожне заняття з бойової магії, ви маєте носити зброю із собою.

Час, що залишився, Рейгар вчив нас володіти обраною зброєю: показував, як концентрувати й посилати в неї магію, як атакувати. Звісно, з першого разу мало що виходило.

Посох здавався надто довгим і незручним. Я гадки не мала, як боронитимуся за допомогою «палиці», якщо раптом залишуся без магії. Але ж я не дарма його обрала — чи то він обрав мене…

Я і не зчулася, як заняття завершилося. Розгублено дивлячись на свій артефакт, я міркувала, куди подіти його на час інших лекцій. Це ж не кинджали, які можна просто сховати в сумочку.

— Адептко Геллант, затримайтеся, будь ласка, — пролунав голос Рейгара несподівано.

— Гаразд, — трохи розгублено промовила я і відчула на собі чийсь злий погляд.

Пошукала очима в натовпі й побачила, з яким вишкіром на мене дивиться Ліора. Ото вже нажила собі ворога в очах розбещеної дракониці. Цього мені ще не вистачало. Зітхнула й підійшла до мого дракона.

— Як ти? Не було більше видінь? — мʼяко запитав Рейгар і торкнувся моєї руки. Мимоволі подивилася по сторонах. Однокурсників уже майже не було на полігоні.

— Ні. Дякувати Каліону, ні.

Я здригнулася і обійняла себе за плечі. Мене настільки лякав цей Гримуар, що я навіть згадала Каліона — бога-творця та бога-руйнівника. Не те щоб я була релігійною, але двоїстого бога рівноваги поважали у всій Феранії, бо він був покровителем людей та нелюдей.

— Ходи сюди, — притягнув мене до себе й обійняв. Потім нахилився і ніжно поцілував. Серце підстрибнуло і швидко закалатало. У животі прокинулися метелики.

— Айрі, моя солодка спокуса… — прошепотів Рейгар, і від його хрипкого голосу по моїй шкірі прокотилася хвиля жару. — Не хочу тебе ховати. Не хочу вдавати, що між нами нічого немає.

— Рейгаре… я все розумію. Просто… — слова застрягли в горлі. Я вивільнилася з його обіймів, відчуваючи, спустошеність і напругу всередині.

— Айрелло, я зрештою не прищавий підліток, щоб ховатися по кущах із вподобаною дівчиною, — роздратовано видихнув він, і його зіниці на мить звузилися. — Зрозумій, ти — моя істара, моя обрана, і в цьому немає нічого поганого.

Його роздратування вдарило під дих. Я звикла бачити його стриманим, але цей тиск… він душив. Наче він уже все вирішив за нас обох, забувши, що я — не просто його істара. Я — окрема особистість зі своїми страхами й цілями, а не додаток до нього, який можна просто виставити на показ, коли йому заманеться.

— Рейгаре, не тисни на мене! — сказала роздратовано. — Я не знаю, як заявити всім, що зустрічаюся з викладачем. Я сюди приїхала вчитися, у першу чергу. І, взагалі, мітка навіть не сформувалася ще, а ти вже чимось незадоволений!

Розвернулася і побігла геть. На очі наверталися злі сльози, чомусь я була розчарована в ньому, у собі. Усе було так добре. А потім цей пихатий дракон вирішив, що я прикраса, яку можна виставляти всім на огляд.

У їдальню не пішла, зараз шматок у горло не ліз. Тому велику перерву провела на підвіконні, у якомусь закутку академії і читала книгу з расознавства. Як раз підготуюся до наступної пари.

Расознавство вела дракониця — Кіора деʼКрістелл. Висока, струнка, схожа на Ліору, тільки старша і з короткими блакитними пасмами. Схоже, що це сестра цього стерва, яка полює за Рейгаром.

Згадала його, і серце штрикнуло болем. Треба буде поговорити з ним і все владнати. Зрештою, я ж відкрито сказала молодшій деʼКрістелл, що Рейгар мій обраний.

Ліра Кіора сухо викладала факти про кожну расу, але щойно мова заходила про драконів, її голос набував пафосу, а постава ставала ще величнішою. Здавалося, вона фізично насолоджується власною винятковістю.

Намагаючись не думати про сварку, я занотовувала головне. Отже, дракони мають родові імена приставками «д’» чи «де’». Особливість їхньої раси в тому, що справжній союз і потомство можливі лише з магами або іншими драконами. Інтрижки з демонами чи перевертнями? Будь ласка, але істинними вони ніколи не стануть.

Дракони народжуються в іпостасі людей і перший оберт, зазвичай, відбувається після десяти років. Їхня магія вражала своєю різноманітністю. Залежно від стихії, у другій іпостасі вони могли плюватися вогнем чи кригою, створювати повітряні вихори або маскуватися в лісах, зливаючись із землею. Цілителі серед них мали надзвичайну регенерацію, а найсильніші — унікальний дар відкривати портали. «Єдина раса у Феранії з такою здатністю», — з гордістю підкреслила ліра Кіора. Я мимоволі згадала, як легко Рейгар переносив нас у свій будинок, і серце знову штрикнуло.

Не думай про нього. Зосередься на лекції.

Демони, з їхніми приставками «рун’», видавалися мені більш таємничими. Їхні руни на шиї, що спалахували під час чаклування, та бойова подоба — двометрова міць із рогами і хвостом — викликали повагу. На відміну від драконів, серед них хоч і рідко, але зустрічалися артефактори. У кожного демона є ще якісь родові особливості, але вони тримають їх у секреті. Вони також сумісні з магами й демонами. Та найбільше мене зацікавило інше: демони впізнавали свою істинну — «емессу» — просто глянувши їй в очі. Яка ж це, мабуть, відповідальність — один погляд, що вирішує долю.

Перевертні з іменами на «кел’» були не лише вовками, як Аяда. Серед них можна зустріти ведмедя чи пантеру. Їхній перший оберт відбувався зовсім рано — до п’яти років. Перевертні не могли знайти своїх істинних — «шинталь» — за межами власної раси, хоча вовк із пантерою були цілком сумісні. Цікаво, які тоді в них народжуються діти? Вовки чи пантери?

Їхньою слабкістю, і водночас силою, як і для всіх нелюдів, є обрані.

Коли я почула про тривалість життя нелюдей, мені стало сумно. Сімсот, тисяча років… Поруч із нелюдами ми, маги, здавалися метеликами-одноденками зі своїми двома сотнями років життя. Проте магія і тут залишила лазівку: істинний шлюб із представником раси нелюдів підтягував життя мага до рівня його обранця.

«Ми — найслабша раса за тривалістю життя, але найчисленніша. Лише серед магів можна зустріти всіх представників чотирьох стихій та найбільше сильних артефакторів та цілителів», — подумала я, збираючи речі під звук дзвоника. Попри корисні знання, манера викладання ліри де’Крістелл залишала неприємний осад. Та й настрій був ні в біса.

— Айрі, з тобою все гаразд? Ти якась смикана, — підійшла до мене Аяда, закидаючи свою сумку на плече.

— Посварилися з Рейгаром трохи, — зітхнула я.

— Через що? — спитала вовчиця беручи мене під руку й ми попрямували до гуртожитків, розмовляючи.

— Після заняття він попросив мене затриматися. Спочатку все було добре. Ми обіймалися, потім він мене поцілував… — я розповіла Аяді все, що сталося на полігоні й нашу суперечку з приводу відкритих проявів почуттів. Навіть зараз я відчувала роздратування, бо він мене не розумів.

— Ох, Айрі… Я вже казала тобі, що немає нічого прекраснішого, ніж знайти свого обраного. Я розумію, що ти людина і трохи не усвідомлюєш, що таке істинна для нелюда. Але повір, коли знаходиш свого обраного, то хочеться кричати на весь світ. Принаймні так мені казали… — знову сумно зітхнула Аяда.

За розмовами ми увійшли до своїх кімнат. Я поставила посох біля шафи, кинула сумку на стіл та зайнялася домашніми завданнями. Так пролетіло кілька годин, аж поки шлунок не проголосив, що непогано б його заповнити, бо ж обід я пропустила.

Вийшла з кімнати, у вітальні сиділа наша сусідка. Ми тільки кивнули одне одній і все. Постукала до Аяди, але вона не відповіла і двері були замкнені. Дивно… Пішла в їдальню без мене.

Вийшла з кімнати й попленталася до сходів, аж поки не наштовхнулася на когось.

— Виба… — підняла голову й побачила Рейгара.

— Айрі, — прошепотів він і ніжно пригорнув до себе. Відчувши його обійми, роздратування потроху вивітрювалося. — Вибач мені, дурню. Я перетнув межу. Забув, що твої почуття та інстинкти відрізняються від моїх. Просто… — він нервово скуйовдив волосся, — коли ти поруч, я втрачаю здатність мислити раціонально. Я хочу, щоб увесь світ знав, чия ти. Але я почекаю, якщо треба. Хоча… я придумав спосіб, як зробити це правильно.

Гіркота в моїй душі нарешті розчинилася. Я ледь помітно всміхнулася, відчуваючи, як повертається колишня легкість.

— І ти мене вибач. Я занадто різко зреагувала, — я закусила губу, вивчаючи його обличчя. — То що за ідея?

— Ходімо до мене, повечеряємо і я розкажу свій план.

— Гаразд.

Він узяв мене за руку і знову відкрив портал у свій будинок.

«Хах, з такими темпами, я тут буватиму частіше, ніж у гуртожитку», — подумала й усміхнулася.

— Повечеряємо біля каміна, — сказав Рейгар і кинув невеликий фаєрбол, розпалюючи камін. — Присідай на диван, я принесу вечерю.

Опустилася на диван, сперлася на спинку та відкинула голову, заплющуючи очі.

«Що придумав Рейгар? І скільки часу в мене є, щоби підготуватися?» — метушилися думки в моїй голові.

— Мила, уже готово. Нумо вечеряти.

Розплющила очі й обвела поглядом кімнату: біля каміна лежав мʼякий килим, на якому ми вчора медитували, на килимі стояв невеликий столик-таця на ніжках із наїдками, двома келихами та пляшкою, напевно, вина.

________

[1] Клейбег — шотландський одноручний меч. Назва походить від гельського claidheamh beag — «маленький меч».