Раді Вас бачити!

Рейгар

Повільно приходив до тями. У голові панував туман та калейдоскоп розрізнених спогадів, ніби вони не могли скластися до купи. Я пам’ятав, що ми боролися проти Моргана Кристофа, темного мага, який проводив ритуали. Але скільки б я не намагався згадати, як саме я його знайшов, усе вислизало. Від цих спроб голова розболілася ще більше.

Поруч виник цілитель. Він дав мені якісь зміцнювальні настоянки, розпитував, як я себе почуваю, намагаючись визначити вплив темної магії. Я відповів, що відчуваю себе нормально, ніяких особливих змін у собі не бачу. Він лише кивнув і пообіцяв, що прийдуть ще для діагностики. Після цього мене знову занурили в цілющий сон.

Вдалині чув приємний жіночий голос, і він змушував серце в грудях тріпотіти. Дивна реакція, думав я, знаходячись у напівсні. Повільно пробирався крізь туман у голові, щоби прокинутися, відчув поцілунок і розплющив очі.

Біля мене сиділа адептка. Я пам’ятав її — здібна, але чому вона тут? Вона помітила, що я прокинувся, і раптово кинулася обіймати мене, обсипаючи обличчя поцілунками.

— Рейгаре, нарешті, — прошепотіла вона крізь сльози.

Я злегка кахикнув, відсуваючись від неї, і, обережно відштовхнувши її руки, сказав:

— Що ви робите, адептко Геллант? Я не дозволяв себе цілувати й обіймати.

Її очі розширилися від подиву, і вона подивилася на мене так, наче не розуміла, що я сказав.

— Рейгаре… — хрипло вимовила вона, піднявши на мене неймовірні зелені очі, сповнені сліз. — Я твоя істара…

Це неможливо.

— Ні, — відрізав я, намагаючись зберігати спокій. — У мене немає істари.

Вона повільно сповзла з ліжка, оголивши лікоть лівої руки. Її рука тремтіла, а з вій зірвалася сльозинка, викликаючи в мені дивний біль у грудях. Що за чортівня коїться?

— Твоя мітка, — тихо сказала вона, простягаючи мені руку.

Сів на ліжко, роздивляючись мітку й не міг повірити. Справді моя, проявлена повністю. Отже, виходить, що вона не просто моя істара, а наречена… Моя істинна пара. Але як? Чому я нічого не пам’ятаю?

— Розкажи… Як це сталося? — я намагався говорити спокійно, хоча в голові крутилася купа запитань.

Айрелла почала розповідати нашу історію — від початку навчального року, про те, як ми зустрілися, як пізнавали одне одного. Я слухав, але не міг згадати нічого, що стосувалося її. Мої спогади були цілі, я пам’ятав усі події — кураторство, передачу повноважень у Раді Драконів, Моргана, бійки, кожну дрібницю, але її… Її наче стерли з моєї пам’яті.

— І… ми… у нас щось було? Щось більше, за поцілунки? — обережно запитав я, боячись відповіді, і водночас хотів її почути.

— Так, — промовила вона тихо, змахнувши сльозу.

Я бачив її біль, і він пронизував мене наскрізь. Мені було нестерпно бачити, як вона плаче, хотілося згребти її в обійми і втішати поцілунками, але я нічого не пам’ятав. Нічого. Крім того, я не міг докричатися до мого внутрішнього дракона. Він наче спав. І це мене непокоїло.

Айрелла ще трохи посиділа біля мене, мовчки дивлячись на підлогу, а потім підвелася.

— Ну, піду тоді. Відпочивай… те, — невпевнено промовила дівчина.

Оце «відпочивайте» боляче різонуло слух.

— Айрі, — гукнув її, — вибач, що не памʼятаю та роблю тобі боляче, я знайду спосіб згадати.

Айрелла сумно усміхнулася та кивнула, покидаючи палату.

Коли вона пішла, я залишився сидіти на ліжку, намагаючись розібратися в ситуації. Але чим більше думав, тим сильніше боліла голова. Усе було марно. Я просто не міг згадати. Зрештою, я ліг на подушку, сподіваючись, що хоч завтра мої спогади повернуться…

Ранок не приніс нічого нового, ніяких спогадів. Я дивився на білу стелю, намагався догукатися Рея, який міцно спав і зберігав тишу. Мене це злило та непокоїло водночас, що за гидоту кинула в мене Ліора, що я не міг догукатися дракона та забув про свою істару.

З думок мене вивів тихий стукіт. Двері прочинилися, і я побачив Іріана.

— Привіт, друже. Ну як ти тут? — запитав Іріан і присів на стілець. — Я думав, що ти вже із самого ранку в обіймах своєї істари, — усміхнувся ректор і глянув на мене.

Проте мені було не до веселощів. Я провів рукою по обличчю, зітхнувши. Усі ці події залишили мене виснаженим — і фізично, й емоційно.

— Я не памʼятаю Айрелли, Іріане, — тихо промовив я.

Очі Іріана розширилися від подиву, він навіть на мить завмер, немов не міг повірити почутому.

— Як це — не пам’ятаєш Айрелли? — його голос був сповнений подиву. — Вона ж твоя істара, ви проходили церемонію в День Рівноваги, отримали благословення Каліона… Ти мене розігруєш?

— Якби ж то, — похитав головою, відчуваючи, як тривога знову підкрадається.

— Я пам’ятаю всі події — як викладав, як ми боролися, як шукали того, хто викрадав адептів. Але її, Іріане… Її немає в моїй пам’яті. Кожен момент, пов’язаний з Айреллою, наче стертий.

— Але ж… завдяки їй ми й опинилися в тому підземеллі. Ти якось відчув, що Айрелла в небезпеці та перенісся до мене, вимагаючи, щоб я підіймав усіх по тривозі. Якимось чином ти привів нас туди…

Я цього не памʼятав, але помітив учора в Айрелли перстень, який здавався мені знайомим.

Іріан важко зітхнув.

— Це справді дивно. Але є ще одна річ. — Він нахмурився. — Ми знайшли зниклих адептів у підземеллі, кілька з них були повністю магічно спустошені. Та найбільша загадка — це Ліора. Вона кинула в тебе закляття, але я так і не зрозумів, для чого. Її роль у цьому теж незрозуміла.

Я зітхнув і відкинувся на подушку. Треба допитати Моргана, Ліору та зʼясувати, чи є ще хтось причетний до цього. Але зараз я хотів поговорити з Айреллою.

— Іріане, поклич до мене Айреллу, будь ласка, і залиш нас на одинці.

Іріан кивнув і вийшов за двері, а я прикрив очі в очікуванні. У двері тихеньку постукали й почулося тихе:

— Можна?

— Так, заходь. Привіт Айрі.

— Привіт, — промовила дівчина. Її очі одразу ж зустрілися з моїми, і в них палала надія. Вона дивилася на мене, мовчазно запитуючи: «Ти щось згадав?». Але я лише заперечно похитав головою.

Її обличчя затьмарилося, вона сіла поруч, але трималася напрочуд стійко.

Мені хотілося заспокоїти її, узяти за руку, але я не знав, чи буде це доречно в нашій ситуації, чи не завдам я ще більше болю моїй істарі. Істарі, про яку не міг згадати.

— Як ти себе почуваєш? — запитав я.

— Зі мною все нормально, сьогодні мають виписати. Приписали цілу купу відновлювальних і зміцнювальних настоянок… — перервала свою розповідь дівчина.

Я бачив, що її щось непокоїть, але не знав що.

— З тобою все в порядку? Ти якась сумна. — зазначив я.

— Мій резерв… він спустошений, — зітхнула дівчина, — і я не знаю, чи зможу колись відновитися повністю.

— Все буде гаразд, — впевнено промовив я, — Айрелло… Я маю запитати тебе про Ліору. Ти щось знаєш? Що між вами сталося?

Айрелла зніяковіла, але зітхнула й почала говорити:

— Ліора… У нас із нею був конфлікт. Вона завжди вважала, що ти маєш бути її істинною парою. Ніяк не могла змиритися з тим, що це я твоя істара, — Айрі зітхнула й подивилася на мене. — Одного разу, я застала вас в аудиторії, вона цілувала тебе…

Мої брови поповзли догори, цього я теж не памʼятав.

— Справді? — запитав я.

Айрелла продовжила розповідь про Ліору, її витівки та образливі слова в її сторону, про мою відсутність понад тиждень, яку я теж не памʼятав. Дівчина стискала спідницю і мій погляд знову впав на перстень.

— Айрі, — затнувся, — я можу тебе так називати? — Дівчина кивнула і я продовжив: — Звідки в тебе цей перстень? Він здається мені знайомим.

Айрелла розповіла, що це я подарував їй, точніше надів на палець, після того, як вона використала ритуал із Чорного Гримуару. Розповіла, що цей перстень має захищати від ментального впливу Гримуару.

— А можу я роздивитися ближче?

— Я не можу його зняти, — опустила дівчина голову, потім глянула мені в очі і продовжила: — Якщо я його зніму, то буду беззахисна перед Гримуаром і мене накриють наслідки проведеного ритуалу, тому ти заборонив мені знімати перстень.

Я кивнув, розуміючи, що не хочу піддавати її небезпеці.

— Айрі, — погукав я, — дозволь подивитися ближче на перстень. Не будеш його знімати, просто присядь біля мене й дай руку.

Айрелла кивнула й обережно присіла на край ліжка, простягнувши руку. Її пальці тремтіли, коли я накрив їх долонею. Повільно провів по холодних пальчиках, стиснув їх, намагаючись зігріти. Подивився на перстень, який був артефактом зі слів Айрі. Я не був сильним в артефакториці, тому особливо не міг нічого сказати, але інтуїтивно спробував потягнутися магією до нього і відчув ниточку, що тяглася від мене до персня. Хм… відгук схожий на маячок. Я подарував Айреллі відслідковуючий артефакт…

— Які ще були властивості в цього персня, не знаєш?

— Ні, ти казав тільки про захист від ментального впливу, — розгублено промовила Айрі. — Ти щось відчув?

— Відчув, — трохи подумавши, відповів. — Тут є маячок. Я можу, судячи з усього, відчувати твоє місцеперебування.

Айрелла здивувалася, але одразу ж усміхнулася і промовила:

— Добре… добре, що там є маячок, і завдяки йому ти зміг мене знайти, — дівчина зітхнула і відвернулася, намагаючись непомітно змахнути сльозу. У грудях вкотре заболіло і я обережно потягнув Айреллу на себе. Обійняв, погладжував заспокійливо по спині й обдумував, як скоріше повернути свою памʼять.

Трохи обміркувавши ситуацію, я припустив, що кинуте темне закляття могло бути причиною моєї втрати пам’яті.

— Отже, — думками повернувся до Ліори, — вона кинула те закляття в мене… щоб я забув про тебе, — промовив я, і ця думка осіла важким тягарем у моїй душі.

— Мабуть, так. Вона знала, що ти кохаєш мене… І тому вирішила позбавити тебе цих спогадів. Щоб… звільнити місце для себе, — Айрелла тихо відвела очі, і я помітив, як вона стискає кулаки.

— Я зрозумів, — кивнув, почуваючись безсилим від того, що не міг відновити пам’ять просто зараз. — Я попрошу Іріана допитати Ліору.

Погукав Іріана, і коли він зайшов до палати, Айрі сіпнулася, щоб відсторонитися, але я не хотів її відпускати. Нехай я не памʼятав почуттів, що були між нами, нехай дракон міцно спав, але мені було добре поруч із нею.

— Посидь так ще трошки, — прошепотів я і заглянув в очі Айрі.

Вона кивнула, а я перевів погляд на Іріана.

Розповів, що вдалося дізнатися і попросив його провести допит Ліори. Він кивнув, пообіцявши, що розслідування продовжиться. А поки що я залишився наодинці з Айреллою, розуміючи, що перед нами ще багато нерозкритих таємниць… але тепер у мене була хоча б одна підказка.