Раді Вас бачити!

Темне дерево на стінах поглинало слабке світло ламп. У повітрі застиг запах витриманого алкоголю, кави й втомлених людей. Дерев’яні столи вкрились відбитками пальців і кіл від келихів. Ліза сіла за край найдовшого з них, а поряд з нею вже гомоніла і вся компанія. Їхні голоси вплітались у дзвін склянок, бармен протер стійку серветкою, і поставив перед Лізою келих пива. То було наче дозвіл, що можна більше не тримати спину, як у офісі.

Поруч з’явився Дмитро. Краватка звисала з шиї, як повалений вітрильник. Очі бігали, усмішка була зухвалою, підлітковою, майже щирою у своїй недоречності.

— Ти з логістики? — запитав, схилившись ближче.

Від нього надміру тягнуло парфумом, але дорогим, та з рота вже пахло пивом і несло бравадою. Ліза відступила плечем, але не змінила тону:

— Можливо.

— Не звертай уваги, — втрутилася Рита, підтягуючи до себе бокал. — Він завжди такий на перший погляд.

— А на другий я зовсім інший, — закивав той, запустив пальці у свою чорняву шевелюру. — По-перше, блондин! І значно вищий.

— Куди тебе направив бос? — спитала Рита.

— В старий архів.

— Нудота. Ми теж в архівах, їх повно в тій будівлі. Бос хитрий, ми його безкоштовна міль, щоб з’їсти той старий паперовий непотріб.

— Він тобі не бос! — поважно підняв палець вгору Тарас. Виявляється, він щось чув у своїх навушниках. — Ми стажери, пил на ногах справжніх співробітників. Гречаний тобі Господь Бог, а не бос.

— Завтра так і звернуся, — заявила Рита. — Ваше Святєйшєство, у мене тут цифирки не сходяться, простіть негідну грязь з ніг своїх.

Вони заусміхались від простого жарту, навіть Ліза дозволила обличчю розслабитись.

— Завтра, мабуть, знову в архіви. Хоч би не згнили там.

Хтось підкинув ідею піти на курси архівної магії, хтось зобразив прокляття серверної кімнати, яка прокидається, коли в неї входить недосвідчений стажер. Ліза слухала, злегка усміхаючись, та вмить насторожилась, коли тема змінилась.

— Кажуть, сьогодні в Гречаного була якась невдала нарада, — знизив голос Дмитро. — Начебто йому скоро кінець. Керівництво з Тараненками вже не терпить його витівок.

— Тю, поки він спить з тією білявкою з їхньої сім’ї — його не чіпатимуть, — знизав плечима Тарас. — Навіть весілля можливе.

— Ви звідки це все тягнете? — пирснула Рита.

— Це все в корпоративній крові, — вдаючи суворість, протягнув Дмитро. — Один день тут — і вже знаєш більше, ніж за місяць у виші.

Кожен із них будував образ: хтось жартами, хтось бравадою, а хтось мовчанням. Лізі було приємно, що її помітили і прийняли, але ця увага водночас дратувала, бо відволікала від її мети. Вона погодилася на пиво, щоб створити соціальне прикриття та зібрати інформацію.

***

Ігор сидів на краю дивана, тримаючи келих червоного вина і клацаючи пультом, хоча телевізор не був увімкнений. Його щелепа напружено ходила під шкірою. Коли Ліза зайшла, він навіть не підвів очей.

— Де тебе носило? — спитав, як бухгалтер, що перевіряє баланс, не відриваючись від пульта.

— У барі. Зі стажерами, — відповіла вона спокійно, знімаючи пальто. — Ти ж сам хотів, щоб я вливалася в колектив. Збирала інформацію.

Ігор нарешті поглянув на неї — повільно, оцінювально. Але вона мовчала, поки не перевдяглася в домашнє.

— Ну? — спитав тоді нетерпляче.

— Архіви. Він доручив мені знайти згадки про Артема Вовка. Сказав, що це старий запит, начебто якесь судове провадження.

Це спрацювало. Його обличчя трохи розслабилось, голс став м'якшим.

— Хороша дівчинка, — мовив уже м’якше. — Ось це вже ближче до справи.

— А ще… стажери пліткують. Кажуть, що сьогодні була якась неприємна нарада. Що йому готують заміну. І про зв’язок з Тараненками через жінку.

Він відкинувся на спинку дивана, ковтнув вина.

— Отже, перший день минув непогано, — в голосі з’явилася ледь вловима нотка задоволення. — Розумничка. Може, ще й принесеш щось справді вартісне.

Ліза не відповідала. Стояла біля крісла, відчуваючи, як у литках пульсує втома, а між лопатками повільно накопичується застиглий біль. Хотілося лише одного — спокою.

Ігор підвівся, пройшов повз неї, ніби збираючись піти, але раптом зупинився і нахилився, його обличчя опинилося біля її шиї.

— Шкода, що я маю справи. Хоча твої сосочки вже стоять.

Він просунув руку під її футболку, навіть не дивлячись на неї, і боляче ущипнув за сосок. Гостро, як кліпсою. Пальці стиснули і відпустили без емоцій, так, ніби перевіряв, чи вона ще належить йому.

— Наступного разу не затримуйся, — кинув і вийшов, не зачиняючи двері.

Ліза мовчки підійшла, зачинила їх і защепнула ланцюжок. Видихнула з полегшенням. Принаймні, не доведеться терпіти біль у місці, яке ще не відійшло від ранкового жорсткого втручання.