Раді Вас бачити!

Ліза сиділа на задньому сидінні таксі, притиснувшись плечем до дверцят. Оббивка була подряпана, шкіра натерта до блиску, під ногами — розтоптаний килимок, що давно втратив свій колір. Дощ бив по даху машини, ніби хтось зверху цілеспрямовано насипав на неї дрібне каміння.

Вулиці ще не встигли наповнитися шумом. Асфальт блищав під колесами, зливши все місто в один розмитий відтінок графіту, шелест шин по мокрій дорозі задавав ритм її думкам.

Пальці ковзнули до грудей, холодний метал торкнувся шкіри. Срібне тіло вовка з роззявленою пащею завжди лежало на серці. Вона вдягла його навмисне. Вона хотіла побачити, чи впізнає.

«Що ж, почнемо», — думала вона, спостерігаючи, як на вікнах таксі змішуються віддзеркалення ліхтарів і дощу.

Ігор, як і вся сім’я — чужа їй сім’я — мали на неї плани. Перше, що вони зробили — переконали, що в смерті батька винен Гречаний. Але тоді вона була маленькою дівчинкою, тепер же має сама пересвідчитись.

Темно-синє пальто з асиметричним подолом сиділо щільно, ховаючи тіло, кулон і біль у попереку, що віддавав у хребет. Спогади повертались у фрагментах. Як пазл, де бракує країв.

…Батько був високий. Завжди з легкою щетиною, яка колола, коли вона тицяла в нього пальцем, а він сміявся тим своїм глибоким, гуркотливим сміхом, що заповнював усе приміщення. Так сміється тільки той, хто нічого не боїться. Вона тоді сідала йому на коліна, пхала маленькі пальці в комір сорочки, а він дозволяв їй усе. З ним вона завжди була у безпеці. Незважаючи на те, що рано лишилась без мами, на зневагу від старших братів і їх сім’ї. Батько був всесвітом, в якому їй завжди знайдеться місце.

…Похорон. Люди в чорному, дощ. Вона мало не впала на чужу могилу, коли міцна рука підхопила за лікоть. Хтось незнайомий — молодий, з серйозним обличчям — присів поруч і вклав щось у її долоню. «Це на пам’ять про тата. Тримай. Він завжди буде з тобою.» Вона не плакала. Просто дивилась на срібло і не розуміла, як це — назавжди. Долоня стискала вовка так, що потім залишився слід на шкірі.

…Порожній будинок. Її ноги підкошувались, коли вона вперше зайшла в кімнату, де ніколи не було батька. Ліжко, вікно, стілець, шафка. Іграшки. Вона сиділа на підлозі, обіймаючи себе руками, дихання було схоже на відчай. Батьківський дім був уже проданий, залишивши за собою лише гіркий присмак втрати. Самотність пронизувала її наскрізь, холод осідав у кістках. Вона пам'ятала, як дивилася крізь вікно нової, чужої квартири десь за кордоном, на сіре небо, з якого барабанив дощ. Цей звук, що відбивався зараз від вікон таксі, нагадував їй про ту саму самотність, що супроводжувала її все дитинство і дотепер. Тому вона й трималась хоча б за Ігоря.

Таксі повернуло, і вдалині виросли вежі «АТЛАНТ». Вона підтягнула пальто, вирівняла плечі, пригладила волосся. Сьогодні вона мала бути тією, ким її зробили, але ще більше — тією, ким вирішила стати сама.

Скляні двері розчахнулись беззвучно, і Ліза ступила у вестибюль. Повітря зустріло її стерильним холодом і ароматом дорогого поліру, від якого закладало ніс. Скло, хром, дзеркальні стіни — усе тут блищало, як виставкова зона, а не простір, у якому хтось дійсно працював.

Кавові автомати гуркотіли десь у глибині, телефонні дзвінки різали тишу короткими, злагодженими сигналами, мов система життєзабезпечення офісного звіра. Усе було відшліфоване — поверхні, люди, правила гри.

Її високі чорні чоботи з металевими пряжками вистукували чіткий, ритмічний стукіт по бездоганно чистій підлозі, відокремлюючи її кроки від загального гомону. Вона відчувала себе чужою, ніби акторка, що вперше вийшла на сцену, де не знає ролей інших. Її струнка, пряма постава дуже контрастувала з розслабленою, невимушеною поведінкою більшості стажерів, які розмовляли, сміючись, ніби цей світ належав їм.

Вона відчувала, як віддзеркалюється в склі з усіх боків, мов у калейдоскопі — трохи загострена, трохи чужа.

Стажер Тарас, що стояв біля колони, легенько гойдався такт музиці, яку чув лише він. Навушники-вкладиші губились під волоссям, а погляд — швидкий і точний — ковзнув по Лізі з поблажливим інтересом.

Дмитро зухвало сперся на ресепшен. Усмішка, що не дійшла до очей, затрималась на губах. Він подивився на неї так, ніби вже уявляв її в іншому одязі — або без нього. Її це не збентежило, але й не обійшло стороною. Вона встигла звикнути до таких поглядів. Це була валюта, яку вона давно навчилась не приймати.

Рита — яскрава, із сережками у формі зірок, які блимали в ритмі кроків — підійшла першою.

— Привіт, — сказала вона й просто простягла руку. — Ти Ліза, так?

— Так, — відповіла Ліза й потисла її долоню. Рука Рити була тепла, пальці сухі й пружні. Ця дівчина була з тих, що не губляться в натовпі.

Усі вони були молоді, амбітні, добре вдягнені й налаштовані на гру. Вони поки що були просто звичайними людьми, що шукали спілкування і своє місце у цьому великому бізнесі. Кожен був зі своєю химерністю, своїми страхами і своїми планами, і всі разом стали частиною механізму, у який вона щойно занурилась.