Спочатку:
На сторінку книги
Доступ обмежено! Контент 18+
Твір може містити сцени неприйнятні для деяких користувачів.
Перегляд дозволено тільки зареєстрованим користувачам віком від 18 років
Роман зупинився посеред свого кабінету, відчуваючи, як у грудях ворушиться щось невловиме, підіймається давно забута тривога, наче хтось із минулого постукав у двері, але не назвав імені. Він стиснув кулак, раз, різко, і відпустив, ніби вичавлюючи цю слабкість.
Кабінет був його фортецею. Високі стелажі з горіхового дерева тяглися до стелі, заставлені книгами з фінансів і стратегій, які він давно не відкривав, але тримав для статусу. На стіні висіла єдина картина — абстрактна композиція з гострих сірих і червоних ліній, схожа на розірвану карту. Масивний стіл стояв на підвищенні, змушуючи відвідувачів дивитися знизу вгору. На столі — жодного папірця, лише ноутбук і металевий прес із вигравіюваним логотипом «АТЛАНТ». Перед ним було панорамне вікно, що відкривало вид на внутрішні приміщення компанії, зокрема й на старий архів унизу.
Він підійшов до цього вікна, склавши руки за спиною, і глянув униз. Ліза Кравець вовтузилася біля стелажів, витягала теки, гортала сторінки, щось занотовувала в тонкий блокнот із чорною обкладинкою. Іноді вона зупинялася, вводила дані в комп’ютер, швидко клацала по клавіатурі. Роман звузив очі.
«Ну чому це все прямо сьогодні?» — подумав він, відчуваючи, як у скронях пульсує роздратування, що скоро може перетворитися на різкий біль.
— Наталю, — кинув він у переговорний пристрій на столі, — викличте до мене стажерку Лізу Кравець. І розсуньте штори.
Помічниця сухо відповіла:
— Зараз, Романе Олеговичу.
Роман сів у крісло, повернувшись спиною до вікна. Штори роз’їхалися з тихим шелестом, і денне світло випало в кабінет, заливаючи стіл і крісло навпроти яскравим потоком.
Коли помічниця пішла, він кинув погляд у віддзеркалення скла й на мить пригладив волосся. Потім відвів руку, скривився.
— Ти здурів?! — сказав сам собі.
Двері відчинилися, і увійшла Ліза. Її постава була рівною, крок упевнений, без жодного натяку на нервовість, яка мала б бути в стажерки перед великим босом. Могла б бодай прикинутись, щоб виглядало натурально. Тепер він розгледів її детальніше.
Так, очі були батькові: великі, карі, розумні. Та не було тієї легкості, що в Артема, завзяття, амбітності. Наче хтось той вогник зумисно загасив у ній.
Вона була струнка, середнього зросту. Її вроду він помітив ще до того, як побачив кулон, коли мало не став витріщатись на звичайну стажерку.
На ній була спідниця-футляр, що підкреслювала стрункість, але виглядала стримано, без виклику. Проста блуза, скоріше сорочка, сиділа вільно. На лівому зап’ясті — тонкий годинник із квадратним циферблатом, який видавав легкий металевий звук, коли вона рухала рукою. Обличчя було відкрите, але з ледь помітною напругою в кутиках губ, ніби вона тримала маску, яка могла тріснути від необережного слова.
— Сідайте, — сказав Роман, вказавши на крісло навпроти.
Ліза сіла, влаштувавшись глибоко, без зусиль тримаючи спину ідеально рівною, руки спокійно лежали на колінах. Не шукала, куди їх подіти. Світло впало прямо на обличчя і Роману бачив кожен рух у ньому.
Вона виглядала так, ніби прийшла на ділову зустріч, а не на виклик до керівника. Роман відкинувся в кріслі, постукуючи ручкою по столу — раз, два, три, — і глянув на неї.
— Чим ви сьогодні займаєтесь, Лізо Кравець?
— Ви мені доручили опрацьовувати старі архіви 2006–2008 років, – відповіла вона, не вагаючись і так само спокійно, як і він.
– Я питаю, чим ви займаєтесь, а не що я вам доручив, – його тон став трохи жорсткішим, але голос не підвищився.
На її обличчі майнула тінь — швидка, як хмара, що пробігла по сонцю. Нарешті легке збентеження. Вона зиркнула на нього з-під лоба, але тут же опанувала себе, виправляючи поставу.
— Пробачте?
Роман нахилився вперед, поклавши лікті на стіл.
— Чому ви пів години товчетесь біля документів 2015 року?
Ліза замовкла. Її губи стислися в тонку лінію, але вона не відвела погляду. Роман чекав, не рухаючись, даючи тиші стати ніяковою. Нарешті вона заговорила:
— Пробачте. Цього не повториться.
— То що там, у 2015? — наполіг він.
— Просто... було цікаво, — відповіла вона, знизавши плечима, ніби це дрібниця.
Роман звузив очі.
— Просто цікаві зміни у правлінні?
Ліза раптово змінила тон, її голос став м’якшим, майже наївним, як у дівчини, що захоплюється кумиром:
— Ну так, ваш неймовірний успіх почався саме з 2015. Я прагну бути схожою на вас, захотіла дізнатись ту історію...
Роман різко перебив:
— Повертайтесь до роботи.
Вона підвелася, кивнула й вийшла. Двері клацнули, і Роман залишився в кріслі, відкинувшись назад.
«Включила дурочку, — подумав він. — Не тямить, що такий перехід надто різкий. Попалиться.»
Він усміхнувся. Ліза тепер у його системі координат, і це могло зіграти не так, як хтось там планував. Та хто вважає себе вправі планувати щось на вовченя Артема Вовка? На його, Романа, вовченя…
