Раді Вас бачити!

Двері знову відчинилися, цього разу майже без звуку. Хтось повернув в них власний ключ. В проході виник Гречаний, навіть не глянув на Ігоря, зупинився і озирнувся. Провів пальцями по порепаному лаку на столику і відвів руку з легким виразом відрази. Потім обвів поглядом кімнату, зупиняючись на її нововведеннях: на вазі, новій лампі, звільненому від гардин вікні.

— Що тут сталося? Хто це? — спитав він так, ніби прийшов на об'єкт і побачив щось геть поза планом.

— Не знаю, — сказала Ліза. — Нападник.

На щоці лишився синець, на губі боліло невеличке розсічення.

— Забери його, — кивнув Роман Максиму. — Займись цим.

Максим нахилився до Ігоря, Гречаний тим часом підійшов ближче до Лізи, зупинився за кілька кроків.

— Тобі потрібен лікар?

— Ні.

Вона хотіла додати ще щось, але не змогла — голос міг дрижати, а вона так не хотіла здаватись слабкою. Роман помовчав.

— Кудись відвезти?

— Ні.

Куди її можна було відвезти?

Гречаний пройшовся по всьому помешканню, не питаючи дозволу. Спостерігав, як Максим виводив з квартири Ігоря, поки той ледве перебирав ватяними ногами, струшував головою і намагався усвідомити, що сталося. Розвернувся до дверей. Перед виходом зупинився, наче згадав щось важливе:

— Завжди ненавидів цю квартиру, — сказав він і кинув на стіл ключ — старомодний, такий самий, який був у Лізи.

Коли за ним зачинилися двері, Ліза ще кілька хвилин сиділа мовчки. Вона подивилась на порожній отвір дверей і вперше за довгий час не відчула страху, а нарешті ясність хоч у чомусь.

Він знає.

Ліза потягнулась до грудей, розстібнула ланцюжок і зняла кулон. Обережно провела пальцем по срібній вовчій пащі — заглиблення між іклами все ще було гострим, хоч метал стерся. Вона стиснула кулон у жмені, міцно, з тією самою впертістю, з якою тримала його на могилі.

Її знак спрацював, і нехай тепер Гречаний сам вирішує, що йому з цим робити.

***

Вона змусила себе відкрити контакти, знайти номер Сергія Тараненка й натиснути виклик. Вона боялася, що він звинуватить її, що його холодний гнів розчавить її так само, як щойно намагалися Ігореві руки. Зрештою, вона справді винна у всьому, шо тепер відбувається. Не Тараненки її відправили у це місто, але тепер вони мають вирішувати те, що є.

Сергій узяв майже одразу.

— Що там?

— Ігор напав на мене, — сказала вона. — У квартирі.

Сергій мовчав мить, і ця пауза здавила їй груди сильніше, ніж Ігорева хватка.

— Де ти зараз?

— Удома, — відповіла вона і міцніше стиснула телефон. — Але це не все. Гречаний... він знає, хто я.

Знову тиша, лише легкий шум на тому кінці, ніби Сергій перекладав телефон в іншу руку.

— Залишайся там, — сказав він. — Я їду.

Лінія обірвалася. Вона боялася, що Сергій давно її розкусив, що її гра в архівах, її приховані фото документів стануть причиною нового покарання. Її погляд упав на керамічну вазу, що стояла на підвіконні, і вона змусила себе підвестися, щоб не виглядати розбитою, коли він прийде.

Сергій з’явився за пів години.

— Розкажи, — сказав він холодно, але не гнівно.

Ліза стояла біля плити, тримаючи в руках ганчірку, яку схопила, щоб зайняти руки.

— Ігор увірвався, — почала вона. — Сказав, що я винна в його вигнанні. Його зупинив сусід, а потім… приїхав Гречаний. Я сказала, що не знаю нападника, але...— вона зробила паузу. — Гречаний знає, хто я. Я впевнена.

Сергій відкинувся на стільці, сплів пальці на столі. Сьогодні він був без своєї пляшки з водою і не мав за що триматися.

— Ну що ж, — сказав він протяжно, ніби смакуючи кожне слово. — Авжеж, він знає. Той довбойоб Головань не вигадав кращого, ніж поселити тебе у колишню квартиру Романа.

Ліза застигла. Роман жив тут? У цій квартирі? Вона спробувала уявити Гречаного, що живе серед цього нафталіну, але не змогла.

— Ти справді думала, що він не впізнає вовченя, яке та довго шукав? — Його губи скривилися в посмішці. — Гречаний знає, хто ти. І це цікаво.

Ліза нахилилася вперед, тримаючи за край плити для рівноваги.

— Чому він не злий? — спитала вона шоковано, але з цікавістю. — Якщо він знає, що я тут таємно, чому він нічого не сказав?

Сергій підвівся.

— От це й цікаво, — сказав він. — Він знає, хто ти, але не знає тебе. І він завжди може вчинити з тобою, як з твоїм батьком. Ти сама почала свою гру, але закінчити без мене не зможеш.

Він пішов до виходу, та ще раз обернувся і пильно подивився, з чимось новим у погляді — то була обережність, ніби Ліза раптом стала хоч щось означати.

Ліза вміла приймати ситуацію, як вона є. Тепер вона визнала, що з першого ж дня Гречаний знав, хто вона. І йому було байдуже.