Раді Вас бачити!

Вона крутила в пальцях ручку, постукуючи нею по краю стола, і намагалася не думати про той вечір, коли Гречаний із Максимом увірвалися до її квартири. Тоді Ігоря забрали, і відтоді не було жодної звістки. Єдина людина, яка, попри все, була до неї не байдужа, розчинилася, наче ще один документ у цих архівах.

Її стажування майже завершене, і що далі? Гречаний знає, хто вона, і навіщо йому тримати її біля себе ?

Вона уявляла, як уже через день Наталя, його вишколена помічниця, просто вкаже на двері й скаже: «Ти вільна». І все. Кінець. Два місяці вона копирсалася в цих паперах, у контрактах десятирічної давнини, шукаючи хоч щось про розподіл часток чи заповіт батька. Нічого. Лише чергова угода, цього разу на 34 мільйони з якоюсь будівельною фірмою. Ще одна мутна схема, але що з того? Гречаний, Тараненко, Андрій Вовк — усі вони однакові, по вуха в бруді, їх справи постійно течуть струмками юридичних колізій. Вона могла б викопати для Тараненка компромат на Гречаного, але його власні угоди виглядали не менш сумнівними. Та й сам «дядько Сергій» останнім часом ледве звертав на неї увагу. Вона не приносила нічого цінного, і його інтерес згасав.

Ліза відклала теку й відкинулася на спинку стільця. Ручка вислизнула з пальців і покотилася до краю стола, але вона не стала її ловити. На секунду здалося, що в цій папці, у цих цифрах, є щось важливе, якась ниточка, яка приведе до правди. Але ні. Порожнеча. Вона провела пальцем по краю папки, ніби це могло викликати відповідь.

Якщо навіть Головань зник — значить, вона справді залишилася зовсім одна.

«Можливо, ще гірше, ніж бути використаною — це бути нічиєю,» — подумала вона. Ця думка боляче вколола в груди, а на очах виступили сльози. Архів подобався їй самотністю, тим, що тут вона іноді навіть могла поплакати. Вона згадала, як уперше відчула себе такою — маленькою, загубленою, коли все почалося.

***

Ліза лежала на килимі в просторій кімнаті, накрившись тонкою ковдрою. Кімната була не її. Колись тут стояв письмовий стіл чи гостьове ліжко, а тепер усе заставили яскравими дитячими речами. Нові меблі пахли лаком, але виглядали чужими, ніби їх поставили, щоб відзначити якусь галочку. Плямиста куля валялася біля шафи, стара Барбі в м’ятій сукні сиділа на полиці, повернута обличчям до стіни. Біля вікна розвалилася вежа з кубиків, наче хтось кинув її будувати. На підлозі лежала пошарпана книжка, підписана батьківським почерком: «Для вовченяти». Обкладинка відходила, але Ліза не викидала її, хоч і не відкрила жодного разу.

У шафі висіли сукні з бірками, Ліза боялась їх зрізати і щоразу кололася, вдягаючи. За дверима гомоніли голоси. Дорослі говорили, не ховаючись, наче вона була не дитиною, а цуценям, яке не зрозуміє слів, коли обговорюють його дресирування.

— З нею все буде добре. Потім вирішимо, що з нею робити.

— Вона ж дитина, Сергію.

— Саме тому і вирішимо потім.

Ліза не ворухнулася. У голові не було слів, лише тиша, важка, як мокрий пісок. Вона чекала і сама не знала, чого. Усі довкола, здавалося, теж чекали. Іграшок було багато, але більшість виглядали старими, подертими, ніби ними вже хтось грався. Може, та дівчинка, яка інколи заходила. Старша, мовчазна, із прямим поглядом. Вона сідала на край ліжка і довго дивилася на Лізу, не кажучи ні слова. Одного разу принесла плюшевого ведмедя з вишитим серцем на животі, поклала його на ковдру і вийшла. Ведмідь залишився. Ніхто не питав, чи хоче Ліза з нею дружити, і не пояснював, хто вона.

Ліза пам’ятала похорон, хоч і не чітко. Її пальто тиснуло під руками, рукава були закороткі. Люди гуділи довкола, як бджоли, але вона не розуміла їх слів.

Тільки один чоловік, із сірими очима, нахилився до неї. Він сунув у її долоню холодний металевий кулон із вовком і сказав, що це від тата. Вона не запам’ятала його обличчя, лише очі.

Того вечора вона не спала. Сховалася під ковдрою, дивлячись на пляму світла від лампи біля дверей. Двері рипнули, хтось тихо, обережно увійшов. Але це не був тато. І не був хтось, кого вона хотіла б бачити.

Наступного дня кімнати з іграшками вже не було. Ведмідь залишився на ліжку, а книжка з батьківським підписом поїхала з нею в нове місце.

***

Її перевезли до Словаччини. Будинок, що тулився до підніжжя Карпатських гір у селі біля Кошице, був тихим, охайним, із залізними ґратами на вікнах, що кидали тіні на підлогу. Усе тут було для дитини: ліжко з простими сірими простирадлами, полиця з книжками, телевізор, куточок із зошитами й олівцями. Але це не було домом, тим більше її домом — нічого не належало їй. УЗа вікном простягалися поля, сірі й порожні, лише іноді вдалині гавкав собака.

Вона завзято вчилася, більше робити було нічого. Наглядачки змінювалися щомісяця: одні приходили з чемними усмішками, інші — із байдужими поглядами. Цього тижня була нова, худорлява жінка з туго зібраним волоссям, що принесла Лізі светр, занадто великий, із колючої вовни. Вона поклала його на ліжко й вийшла, не сказавши ні слова. Усі вони називали її «дитя», ніби в неї не було імені. Ніхто не питав, чого вона хоче, не казав, що це її дім.

І тільки одна постать не змінювалась. Чоловік із твердим обличчям і різким голосом, що більше мовчав, ніж говорив. Появлявся біля входу в будинок, біля машини, на подвір’ї. Розмовляв з охороною, давав команди. Спочатку Ліза думала, що він черговий наглядач, якого скоро замінять. Але він залишався, коли інші йшли.

Вперше звернувся до неї тоді, коли вона вже звикла бути для всіх «дитям».

— Ти ж Ліза. Тебе так звали, коли я вперше тебе бачив. Пам’ятай це.

Вона пам’ятала, а він був єдиним, хто називав її справжнім ім’ям. Тоді й вона почала називати його по імені — Ігор. Інші так не робили. Для них він був хтось “із тих”.

Він не був добрим, не всміхався, не приносив подарунків, але був якимсь… справжнім. Ігор не ховав очей, коли вона дивилася на нього.

Іноді приїздив дядько Сергій. Чорна машина зупинялася біля будинку, і наглядачки метушилися, прибираючи все до блиску. Він заходив у дорогому костюмі, із запахом одеколону, що дратував ніс. Сідав у вітальні, розмовляв із персоналом, а потім кликав Лізу. Вона стояла перед ним, тримаючи руки за спиною, ніби перед вчителем. Він ніколи не обіймав її, не торкався, лише дивився кудись поверх її голови.

— Дядько Сергій, у мене ж була мама? — спитала вона одного разу.

— Була, — відповів коротко. — Гарна жінка. Ми були з нею родичами.

— А чому вона померла?

Сергій насупився, його брови зійшлися на переніссі.

— Не став таких питань, — сказав він різко. — Ми піклуємося про тебе, як можемо.

Вона більше не ставила таких питань. Маму вона не пам’ятала, та померла, щойно Лізі виповнився рік. Але пам’ятала батька, і ніколи про нього не запитувала.

Ліза дивилась у вікно, а тоді йшла в куточок з олівцями і малювала. Але не те, що бачила, не поля та дерева. Вона завжди малювала вовка — так, як уявляла за кулоном та картинками в старій книжечці.