Спочатку:
На сторінку книги
Доступ обмежено! Контент 18+
Твір може містити сцени неприйнятні для деяких користувачів.
Перегляд дозволено тільки зареєстрованим користувачам віком від 18 років
— Вони тут, я знайшов їх! Наш пан тут! — несамовито горлав Селвін до інших воїнів. Він схилився над скривавленим й нерухомим тілом Айка. — Негайно покличте лікаря!
— Дивіться-но, поруч і дівиця його, та язичниця данська! — гаркнув кремезний Вілл, той воїн, який в казармах хотів нею оволодіти. — Ця руденька… Вона з нашим паном… — зі смутком споглядав лежачу на траві Ерну, яку Айк досі тримав за руку. — Навіть на смертному ложі не покинула… Руда красуня, люблю таких… Це ж треба було їй вийти на поле битви…
Лікарем у загоні графа був той самий молодий лучник Аелл, який випустив стрілу в Ідгара. Його особисто навчав старець Мудрий й ставився до здібного учня, мов рідного сина.
— Наш пан, ймовірно, житиме, бо дужий тілом, сильний духом, а ось щодо дівчини не впевнений, — похмуро мовив Аелл, уважно оглядаючи рани лежачих на траві Айка й Ерни. — Хоробра дівчина… Не сиділося їй у таборі…
Саме цієї миті крізь натовп саксів продирався воїн Торольв в розірваній кольчузі, брат Ерни.
— Погляньте-но, хтось з данців! — злісно гаркнув Вілл, стискаючи руків’я меча. — Що йому потрібно?
— Віддайте тіло мого батька Торвальда! — відчайдушно й благально скричав Торольв. — Ми заберемо його, аби гідно поховати! — підняв руки вгору, демонструючи, що без зброї та з мирними намірами.
— Дозвольте йому пройти! — звелів Селвін іншим воїнам та похмуро насупився, не зводячи очей зі скривавленого данця, який наважився прийти за тілом вбитого батька. — Забирай! І щоб не сміли більше сунутися на наші землі!
Торольв з кількома данцями поклали тіло ярла Торвальда на ноші, щоб забрати й поховати на рідних землях Данії. Якоїсь миті Торольв завмер, оскільки побачив лежачу на землі сестру, якраз її оглядав лікар. Чи житиме вона? Та це вже й неважливо, адже Ерна більше не їхня… Вона перейшла на бік ворога і залишилася з ненависними саксами… Торольв лише гірко зітхнув та подумки попрощався з сестрою. Зрештою, він любив Ерну, свою рідну кров, але втратив як і батька, так і її…
Після того, як Аелл обробив і перев’язав рани Ерни й Айка, тен Селвін звелів воїнам покласти їх на підводу, застелену овечими шкурами.
— Відвезіть їх до табору, я пізніше навідаюся, — втомлений Аелл стягнув шолом й витер піт з чола, прибираючи прилиплі пасма. — Тут ще чимало наших поранених людей й роботи в мене багато… Зробив усе, що зумів…
Якщо існує в цьому світі пекло, то зараз воно мало вигляд Тамарської долини. Густа трава рясніла багряними плямами крові й тілами вбитих у бою воїнів, навіть повітря навколо неначе застигло й здавалося важким, огортало смородом крові й поту, вочевидь саме такий запах у смерті... В синьому небі вже кружляли круки у передчутті бенкету, наслідок будь-якої битви.
Втомлені воїни Еґберта прямували до свого табору, поранених несли на ношах, а також і вбитих, яких варто гідно поховати.
Особисто для Лютого король звелів прислати свого лікаря, який в королівстві був одним з найкращих. Айк прийшов до тями у власному павільйоні, коли його поклали на ліжко, а поруч лежала нерухома Ерна.
— Як вона? — хрипко прошепотів Айк, кволо розплющив важкі повіки й усвідомив, що Господь повернув його до життя.
— Ми виграли цю битву, мій пане, — долинув голос Селвіна. Вірний тен сидів на краю ліжка, втупившись в знесиленого графа. — Землі Думнонії наші. Непокірні брити остаточно переконалися в нашій могутності й силі… А вона… Ерна… Погано… Клинок поранив її в груди й лезо глибоко увійшло. Одному Господу відомо, чи житиме…
Граф гучно й гірко видихнув та повернув голову в бік лежачої поряд дівчини.
— Навіщо ти мене ослухалася, вогнику? Навіщо? — шепотів з гірким відчаєм, в чорних очах зблиснули сльози невимовного болю… Востаннє Айк плакав ще в дитинстві. І саме зараз він почувався, наче знедолене дитя, в якого відібрали сенс життя, яке скривдили й поранили, але не тіло. Душу розірвали на шмаття…
Ерна бачила знайому, оповиту серпанком гущавину гаю, вона знову блукала в пошуках померлого брата, шукаючи його напруженим поглядом.
— Я тут, Ерно, — шелестом листя в тумані лунав знайомий голос Сігвальда. — Ходімо зі мною… Я відведу тебе туди, де немає болю й скорботи, ненависті й страждань…
Серед товстих стовбурів дубів з’явився силует брата, а Ерна зробила кілька кроків назустріч і зупинилася.
— Як же я сумую за тобою, Сігвальде… — тихо мовила до нього з гірким смутком. — Але не можу з тобою піти, мені треба залишитися… Рано ще мені до богів…
— Там гарно, спокійно, сестро, — Сігвальд лагідно всміхнувся й простягнув руку, на ньому був довгий білосніжний плащ, що огортав пухкою хмариною.
— Ще не прийшов мій час… — прошепотіла Ерна. — Згодом, пізніше…
— Я ще прийду за тобою, коли настане час… А ти правду казала, тут немає чудовиська… Я його не бачу, — брат схилив голову набік, його кучері виблискували золотом, а погляд зі сріблястими відблисками здавався спокійним, умиротвореним. — Що ж, я піду, Ерно, залишу тебе…
Дівчина з невимовною тугою дивилася услід світлій постаті брата, що повільно віддалялася у тумані дубового гаю.
