Раді Вас бачити!

Кінець вересня ліниво розкидав містом золоте листя, а повітря наповнилося особливим, терпким ароматом диму від перших багать та стиглих яблук. Сонце вже не гріло, але крізь прозоре небо світило так яскраво, наче намагалося зазирнути в кожне вікно.

Денис сидів удома й крутив у руках пластикову картку — читацький квиток Артема, який той забув на кухонному столі. Насправді хлопчик міг спокійно прожити без нього до понеділка. І до вівторка теж. А можливо, і цілий тиждень. Але для Дениса цей шматочок пластику став ідеальним приводом забігти до школи серед робочого дня. Йому відчайдушно хотілося знову побачити ці карі очі з веселими іскрами.

Він знайшов Ксенію в учительській під час великої перерви. Вона сиділа за столом, обкладена журналами, і зосереджено щось писала, кумедно прикусивши кінчик язика. Відкрите вікно впускало в кімнату свіжий вересневий вітерець і легкий шурхіт листя з вулиці.

— Ксеніє Володимирівно, доброго дня! — Денис підійшов ближче, відчуваючи, як серце зрадницьки прискорює хід. — Артем забув квиток. Я подумав... раптом йому терміново знадобиться якась розумна книга.

Ксенія підвела голову, і її обличчя осяяла тепла усмішка. Щоки знову ледь помітно почервоніли. Вона акуратно відклала ручку, і в повітрі між ними наче затанцював аромат кави з ваніллю, який завжди супроводжував її.

— Дякую, Денисе. Ви дуже турботливий тато, — вона прийняла картку, і їхні пальці знову випадково зустрілися. Обох прошила легка електрична хвиля. — Хоча, чесно кажучи, Артем зараз більше цікавиться футболом, ніж бібліотекою.

— Ну, спробувати варто було, — засміявся Денис. Вони стояли біля вікна, розмовляли про дрібниці, і Денис ловив кожне її слово. У розмові про побутові труднощі він випадково обмовився: — Та мені зараз теж не до книг, на роботі завал. У порту знову проводку замкнуло, я ж електрик, от і доводиться цілими днями з кусачками та дротами возитися.

Очі Ксенії раптом спалахнули таким захватом, наче Денис щойно зізнався, що він — замаскований супергерой.

— Електрик?! — вона мало не сплеснула в долоні. — Денисе, ви — мій рятівник! У мене в кабінеті вже другий тиждень плафон на стелі живе своїм власним життям. То блимає, як у фільмах жахів, то взагалі гасне. Завгосп обіцяв прийти «найближчим часом», але його час, здається, вимірюється століттями. Допоможете?

— Звісно! Для вашого класу — хоч нову підстанцію побудую, — не роздумуючи погодився Денис, подумки благословляючи той неробочий плафон. Це був легальний привід провести з нею набагато більше часу. — Завтра на останньому уроці буду у вас із повним арсеналом інструментів.

Наступного дня, рівно о другій годині, коли в 7-А розпочався урок української літератури, двері кабінету тихенько відчинилися. У клас увійшов Денис. У синьому робочому комбінезоні, який неймовірно пасував до його статури, з невеликою валізкою інструментів у руках і легкою драбиною-стрем'янкою через плече. Він виглядав настільки ефектно, що дівчата з першої парти одразу перехотіли слухати про творчість Тараса Шевченка.

— Добрий день, — тихо сказав Денис, кивнувши Ксенії. Його очі сміялися.

— Проходьте, Денисе, — стримано, але з теплотою відповіла вчителька. — Діти, продовжуємо. Отже, тема нашого уроку...

Артем на задній парті округлив очі від подиву, побачивши власного батька з викруткою посеред уроку, але промовчав, лише гордо випрямив спину.

Денис поставив драбину прямо посеред класу, піднявся на кілька сходинок і зняв кришку плафона. Насправді, для досвідченого електрика ремонт там зазвичай займав рівно чотири хвилини — зачистити один дріт і підкрутити контакти. Але Денис нікуди не поспішав.

Він крутив викруткою з такою повільністю, наче реставрував картину Леонардо да Вінчі. Іноді він просто тримав дріт у руці, вдаючи глибоку задуму, а сам крадькома спостерігав за Ксенією.

З висоти драбини йому відкривався неймовірний краєвид. Ксенія ходила між партами, її голос звучав м'яко, мелодійно й заворожливо. Вона так захоплено розповідала, жестикулювала руками, що її кучері знову кумедно вибилися із зачіски. Коли вона підходила ближче до драбини, Денис затамовував подих. Від неї пахло крейдою і тим особливим затишком, якого йому так бракувало вдома.

Ксенія теж почувалася як на голках. Вона намагалася зосередитися на тексті, але краєм ока постійно бачила сильні руки Дениса, його зосереджений профіль і те, як він періодично дивився на неї згори вниз із посмішкою. Кожного разу, коли їхні погляди перетиналися, Ксенія збивалася з думки.

— І... і таким чином, поет хотів сказати, що... — вона раптом замовкла, бо Денис у цей момент дуже виразно підморгнув їй прямо зі стрем'янки. Клас цього не помітив, але Ксенія ледь не випустила підручник з рук. — Е-е... що любов до рідного краю — це найважливіше, так. Тимко, не крутися.

Денис тихенько хмикнув. Спостерігати за тим, як ця доросла, розумна вчителька ніяковіє через нього, як дівчинка, було неймовірним задоволенням.

Коли пролунав дзвоник, діти з криками вилетіли з класу. Артем затримався на секунду:

— Тату, ти довго ще? Я на тренування.

— Біжи, сину, тут серйозна поломка, треба все досконально перевірити, — абсолютно серйозним тоном збрехав Денис, навіть не моргнувши оком.

Коли кабінет спорожнів, Денис нарешті клацнув вимикачем. Плафон спалахнув яскравим, рівним світлом. Чоловік спустився з драбини, підійшов до столу Ксенії й оперся на нього руками, опинившись зовсім близько до неї.

— Ну от і все. Світло є, — тихо сказав він, дивлячись їй прямо в очі. Його голос став глибшим.

— Дякую, Денисе. Ви чудово впоралися, — прошепотіла Ксенія, відчуваючи, як серце знову калатає.

— Знаєте, Ксюшо... — він уперше назвав її просто на ім'я, без офіціозу. — Мені так сподобався ваш урок. Може, щоб закріпити матеріал про любов до рідного краю, ми сходимо на вихідних у парк? Погуляємо, кави вип'ємо?

Ксенія відчула, як усередині все розцвітає яскравими помаранчевими барвами, наче ті гарбузи на ярмарку.

— Я з радістю, Денисе. З великою радістю.