Раді Вас бачити!

Але щойно вони переступили поріг під’їзду та піднялися на третій поверх, атмосфера почала стрімко змінюватися. Щойно Денис повернув ключ у замку і двері відчинилися, веселий настрій Ксенії миттєво випарувався, поступившись місцем тривожному передчуттю.

У квартирі панувала тиша. Але це була не затишна недільна тиша, а важка мовчанка, яка зазвичай буває перед початком сильної бурі. З кухні пахло неймовірно смачно: запеченою качкою з яблуками, тушкованою капустою та свіжим домашнім хлібом. Василина Петрівна явно старалася, готуючи святкову вечерю. Вона вийшла в коридор, витираючи руки об рушник, і на її обличчі з’явилася щира, хоч і трішки напружена посмішка.

— Добрий вечір, гості дорогі! Проходьте, проходьте, — тихо мовила вона, приймаючи від Ксенії пакети. — Ксеніє Володимирівно, рада бачити вас у нашому домі. Дениску, о боже, а що це за клітка така величезна?

— Це подарунок для нашого бунтівника, — Денис пройшов у вітальню, ставлячи коробки на великий стіл. — Артеме! Виходь, дивись, хто до нас приїхав! І ми не самі!

Зі своєї кімнати повільно вийшов Артем. На ньому були домашні спортивні штани та чорна футболка. Його обличчя було непроникним. Жодної емоції, жодного натяку на цікавість, яка мала б з'явитися при вигляді величезних коробок. Він зупинився біля дверей вітальні, засунувши руки в кишені, і його прискіпливий погляд зупинився спочатку на Ксенії, а потім на коробці.

Напруга в кімнаті стала настільки густою, що її, здавалося, можна було різати ножем. Ксенія відчула, як її серце стислося від болю. Вона зробила крок уперед, намагаючись зберегти м’який тон:

— Привіт, Артемчику! Дивись, ми з татом сьогодні випадково зайшли в зоомагазин і... ну, загалом, зустріли там одного дуже непосидючого хлопця, який дуже хотів з тобою познайомитися.

Денис, намагаючись розрядити обстановку, швидко відкрив картонну коробку. Зелений папуга з помаранчевими щоками миттєво висунув голову, кліпнув великими очима-намистинками й видав гучне, розкотисте: «Кі-і-і!».

— Дивись, сину, це корела! — радісно оголосив Денис, підходячи до хлопця й намагаючись обняти його за плече. — Ти ж казав, що хотів би пташку. Ми з Ксюшею вибирали його разом, він такий же енергійний, як і ти. Буде тобі справжнім другом.

Артем різко відсахнувся від батькової руки. Його плечі напружилися, а в очах спалахнув такий дикий, вогонь образи й болю, що Василина Петрівна притихла і зайшла на кухню.

— Мені не потрібен папуга, — тихо, але чітко сказав Артем. Його голос тремтів від прихованих сліз, які він щосили намагався стримати. — І ніякі подарунки від НЕЇ мені не потрібні.

— Артеме, вибирай вирази, — голос Дениса став суворим. — Ксенія Володимирівна прийшла до нас у гості з чистим серцем, вона намагалася зробити тобі приємно. Підійди й прийми подарунок.

Це стало останньою краплею. Хлопець люто глянув на батька. Його обличчя почервоніло, а з очей бризнули сльози образи.

— Я не хочу! — закричав Артем на всю квартиру, і цей крик болю відлунням відбився від стін. — Ти хочеш замінити маму?! Хочеш, щоб ця вчителька жила з нами?! Ти забув маму, так?! Забув, як наш дім підірвали?! А я не забув! Мені ніхто не потрібен! І ваш смердючий папуга теж не потрібен!

Хлопець раптом зробив крок до столу. Денис навіть не встиг зорієнтуватися, як Артем схопив коробку з птахом, яка була ще напіввідкритою.

— Артеме, ні! Стій! — крикнув Денис, кидаючись напереріз, але було запізно.

Артем, підбіг до великого вікна вітальні, що виходило на подвір’я. Одним різким рухом він відчинив стулку пластикового вікна. У кімнату миттєво увірвався холодний вітер, підхопивши штори й розвіявши серветки на столі. Хлопець з усього розмаху перекинув коробку за підвіконня, на вулицю.

Зляканий птах, відчувши волю, з гучним криком вилетів із коробки. Його яскраві зелені крила на секунду спалахнули на тлі сірого неба, і він миттєво зник десь у кронах високих припорошених снігом тополь подвір’я. Коробка з тихим шелестом упала вниз.

У кімнаті повисла мертва тиша. Чути було лише, як крижаний вітер гуде у відкритому вікні, ворушачи волосся присутніх.

Денис застиг посеред кімнати. Його обличчя стало білим як стіна, кулаки стислися так, що побіліли кісточки пальців, а на щелепах заходили жорна. Це був вибух. Він ніколи в житті не бачив такої жорстокості від власного сина.

— Що... що ти зробив? — прохрипів Денис, і його голос став настільки страшним і низьким, що навіть Ксенія інстинктивно зробила крок назад. Чоловік ступив до сина, схопив його за плечі й сильно струснув. — Що ти собі дозволяєш, мерзотнику?! Тобі мало було того, що ми ледь вижили?! Ти вирішив знущатися з тварини?! Знущатися з мене?! З Ксенії?! Марш у свою кімнату! Щоб я тебе до завтрашнього ранку не бачив і не чув! Ти мене зрозумів?!

Артем, важко дихаючи, дивився на батька з сумішшю страху та відчаю. Він різко вирвався, закрив обличчя руками й побіг у свою кімнату, з силою грюкнувши дверима так, що у вітальні затремтіло скло в серванті.

Василина Петрівна вийшла з кухні, тихо плачучи й притискаючи рушник до обличчя, але не наважилася підійти ні до зятя, ні до Ксенії.

Ксенія стояла біля столу, повністю спустошена. На її обличчі не було ні краплі рум'янцю, карі очі були сповнені болю, а по щоках котилися сльози. Вона дивилася на велику порожню залізну клітку, яка так і залишилася стояти на столі як символ їхніх розбитих надій на щастя. Весь цей затишний день, палкі поцілунки— усе це було розтоптано страшним болем дитини, для якої вона стала ворогом.

Вона зрозуміла найголовніше: її присутність зараз приносить у цей дім лише страждання. Вона не мала права розривати стосунки батька й сина.

— Ксюшо... Ксюш, пробач мені, — Денис повернувся до неї, його голос тремтів, він спробував підійти й обійняти її, але Ксенія рішуче виставила вперед тремтячі долоні, зупиняючи його.

— Ні, Денисе... Не треба, — прошепотіла вона, ковтаючи сльози. Її голос ламався від болю. — Він має рацію. Йому потрібен ти. Тільки ти. А я... я зайва. Я не можу будувати своє щастя на сльозах дитини, яка пережила таке пекло. Пробач мені.

Вона швидко схопила своє пальто, сумку і, не чекаючи відповіді, вибігла з квартири. Дівчина бігла вниз по сходах, майже не бачачи сходинок через сльози. Вискочивши на вулицю, вона застрибнула в перше-ліпше таксі.

Уже вдома, сидячи у своїй порожній квартирі під звуки завивання вітру за вікном, вона тремтячими пальцями відкрила телефон. Сльози застеляли екран, але вона змусила себе написати те саме болісне повідомлення.

«Денисе, нам не треба більше зустрічатись. Будь ласка, не шукай мене. Твоєму синові зараз потрібен батько, а не мої спроби стати частиною вашого життя. Я не хочу бути причиною розколу у твоїй родині. Пробач мені за все. Ксюша».

Вона заблокувала телефон, відкинула його на диван і, зарившись обличчям у подушку, дала волю голосному плачу. Осіння магія закінчилася, залишивши після себе лише холодний попіл і порожнечу.