Спочатку:
На сторінку книги
Недільний жовтневий день видався напрочуд сонячним і тихим. Парк зустрів їх справжнім золотим листопадом. Під ногами м’яко шелестів розкішний килим із кленового листя, а повітря, прохолодне й свіже, пахло стиглими яблуками. Вони йшли повільно, насолоджуючись цією неквапливою прогулянкою, яка так сильно відрізнялася від їхніх попередніх метушливих зустрічей.
Змерзнувши від по-справжньому осіннього вітру, вони звернули до маленького затишного кафе на краю паркової алеї. Усередині пахло гарячим чаєм, меленою корицею та свіжоспеченою випічкою. Окутані цим запахом, вони сіли біля великого панорамного вікна.
Спочатку розмова котилася звичним легким руслом: сміялися з нових витівок сьомого «А», обговорювали кумедні шкільні будні Ксенії та тонкощі роботи Дениса в порту. Але поступово, коли перша чашка чаю вже спорожніла, Ксенія м'яко перевела розмову на тему, яка її щиро хвилювала.
— Денисе, ми часто говоримо про школу, але я все думаю про Артема, — Ксенія обхопила пальцями теплу чашку й подивилася на чоловіка. — Хлопчик він чудовий, дуже розумний і чуйний. Я бачу, як він потроху починає адаптуватися, хлопці з класу кличуть його грати у футбол. Але він усе одно залишається дуже замкнутим. Тримає все в собі, наче захищається від усього світу невидимим щитом. Я знаю з документів, що у нього немає мами...
Щойно прозвучало це слово, обличчя Дениса миттєво змінилося. Він помітно спохмурнів, погляд згас, а пальці міцно стисли ложечку. На мить у кафе повисла важка тиша. Ксенія навіть злякалася, що зачепила надто болючу рану, і вже хотіла перепросити, але Денис глибоко зітхнув, підвів на неї свої сповнені суму очі й заговорив. Ця розмова все ж мала відбутися.
— Ви праві, Ксюшо, Артем багато тримає в собі. І у нього є для цього причини, — тихо, майже пошепки почав Денис. — Коли почалася повномасштабна війна, я пішов на фронт. Захищав країну, воював... А моя дружина з сином залишалися в нашому рідному місті. Воно було прифронтовим. Я щодня молився за них, благав виїхати, але вона не хотіла залишати дім. А одного дня... в наш житловий будинок прилетіла російська ракета. Пряме влучання.
Денис замовк, важко сковтнувши клубок у горлі. Ксенія відчула, як у неї перехопило подих, а до очей підступили гарячі сльози. Вона інстинктивно простягнула руку через стіл і м'яко накрила своєю долонею його тремтячі пальці. Денис вдячно стиснув її руку у відповідь.
— Артема врятувало лише диво, — продовжив він, дивлячись кудись повз Ксенію. — Саме в той фатальний день він поїхав у гості до бабусі, в інший район. Це його й уберегло. Дружина... її не стало миттєво. Після нашої Перемоги, коли я нарешті зміг залишити військову службу й демобілізуватися, я зрозумів, що ми не можемо залишатися там, де кожна вулиця нагадує про пережите пекло. Я забрав сина, забрав тещу, Васелину Петрівну, і ми переїхали сюди, в це місто. Щоб почати все з чистого аркуша. Тепер живемо всі разом. Васелина Петрівна мені дуже допомагає, вона золота жінка. Але Артем... він так і не зміг до кінця відпустити той страх і біль.
Ксенія слухала його, і її серце розривалося від жалю та неймовірної поваги до цього чоловіка. Він пройшов крізь пекло війни, втратив кохану людину, але знайшов у собі сили жити далі, бути опорою для сина та літньої жінки. Тепер вона розуміла особливість характеру Артема — дитина просто боялася знову когось полюбити, щоб не втратити.
— Денисе... мені так шкода, — прошепотіла Ксенія, і одна сльозинка все ж скотилася по її щоці. — Ти неймовірний батько. І дуже сильна людина. Я обіцяю, що зроблю все можливе, щоб Артем почувався в школі в безпеці. Ми разом допоможемо йому.
Ця сповідь зруйнувала між ними останні бар'єри. Розмова стала настільки щирою, що коли вони знову вийшли на вулицю, місто навколо здалося їм зовсім іншим — теплішим, попри прохолоду осіні.
Вони ще трохи прогулялися вечірніми алеями, де вже почали запалюватися ліхтарі, відкидаючи довгі тіні на золоте листя. Біля виходу з парку Денис зупинився. Він повернувся до Ксенії, взяв її за обидві руки й, дивлячись на неї з ніжністю, тихо сказав:
— Ксюшо, ця розмова... вона багато чого змінила для мене. Я не хочу більше ховатися за офіційними приводами про забуті квитки чи поламані плафони. Ти дозволиш мені запросити тебе на справжнє побачення? Тільки ти і я. Без шкільних журналів та інструментів.
Ксенія відчула, як її серце затріпотіло від солодкого передчуття, а на щоках знову з'явилися ті самі чарівні ямочки.
— З великим задоволенням, Денисе. Я чекатиму.
