Спочатку:
На сторінку книги
З наступного дня життя Ксенії Володимирівни в школі набуло дивного присмаку. Сама вона про розмову на кухні ще нічого не знала. Вона була неймовірно щасливою, буквально цвіла від кохання, яке переповнювало її. Вона заходила в клас із променистою усмішкою, її очі сяяли, а кучеряве волосся здавалося ще більш неслухняним через те, як часто вона замріяно поправляла його під час уроків. Вона ловила себе на думці, що замість теми уроку іноді згадує палкі поцілунки Дениса.
Але незабаром Ксенія почала відчувати дивний дискомфорт. Щоразу, коли вона вела урок, її погляд мимоволі зупинявся на останній парті біля вікна. Артем змінився. Він більше не дивився у вікно на похмурий дощ і не крутив ручку в руках. Тепер він дивився прямо на неї. Але це був не погляд учня, який слухає вчителя. Хлопець дивився на неї прискіпливо, холодно, вивчаючи кожен її рух, кожну усмішку, кожне слово. У його темних очах читався німий докір, якийсь, глибокий аналіз, наче він оцінював свого ворога.
Ксенія абсолютно не розуміла, що відбувається. Вона намагалася жартувати, викликала його до дошки, підбадьорювала, але Артем відповідав сухо, офіційно і продовжував свій прискіпливий нагляд. Цей погляд тиснув на неї, викликаючи незрозуміле почуття тривоги.
У понеділок увечері вони зустрілися з Денисом. Листопадовий вечір швидко опустив на місто темну завісу. Вони сиділи в його машині на набережній, де великі краплі холодного дощу з шумом розбивалися об лобове скло, а двірники ліниво змивали воду. У салоні було тепло від пічки, пахло кавою з паперових стаканчиків. Ксенія притулилася до плеча Дениса, але він був дивно мовчазним. Його руки міцно стискали кермо, а на чолі залягла глибока складка.
— Денисе, що сталося? — Ксенія підвела голову, заглядаючи йому в обличчя. — Ти сам не свій. І... знаєш, з Артемом щось коїться в школі. Він дивиться на мене так, наче … я навіть не знаю. Прискіпливо, з такою образою... Я нічого не розумію.
Денис зітхнув, повернувся до неї і взяв її за руку. Його пальці були напруженими.
— Ксюшо... Якраз про це я й хотів з тобою поговорити. Нам потрібна відверта розмова. Днями я розповів удома про нас. Почав із бабусі, з Василини Петрівни.
Ксенія затамувала подих, уважно слухаючи.
— Вона спочатку злякалася, — продовжував Денис, гладячи великим пальцем її долоню. — Подумала, що стане зайвою, що заважатиме нам. Але я пояснив їй, і хочу, щоб ти це почула від мене одразу. Василина Петрівна — це мати моєї загиблої дружини, але для мене вона назавжди залишиться рідною людиною. Вона виростила мого сина, пройшла зі мною пекло. Вона завжди, за будь-яких обставин, буде членом моєї родини. Вона житиме з нами. Для мене це принципово, Ксюш.
Ксенія дивилася на нього, і в її очах не було ні краплі сумніву. Навпаки, її серце наповнилося ще більшою повагою до цього чоловіка. Вона м'яко стиснула його руку у відповідь і тепло посміхнулася.
— Денисе... Ну як ти міг подумати, що я буду проти? Це єдине правильне рішення чоловіка. Ти не кидаєш тих, хто був з тобою в біді. Я захоплююся твоїм ставленням до неї. Якщо ми будемо разом, Василина Петрівна буде нашою спільною бабусею. Я з радістю прийму її як рідну.
Денис відчув, як величезний камінь звалився з його плечей. Він нахилився і палко, поцілував її в губи, відчуваючи її тепло та підтримку.
— Дякую тобі, моя хороша... Ти навіть не уявляєш, як для мене це важливо, — прошепотів він проти її губ. Але потім його голос знову став важким. — Але є друга частина проблеми. Цю розмову випадково підслухав Артем.
Ксенія здригнулася. Ось чому цей прискіпливий погляд на уроках! Ось чому ця холодна стіна!
— Він... він проти, так? — тихо запитала вона, і її квітучий настрій миттєво згас, поступившись місцем глибокому смутку.
— Так, Ксюш. Він сказав мені, що йому більше ніхто не потрібен, — Денис посмурнів, дивлячись на струмені води за вікном. — У нього виник цей страх, що ти заміниш йому маму, або що я забуду про неї. Він просто боїться.
Ксенія опустила голову, відчуваючи, як до горла підступає клубок. Їй було неймовірно шкода хлопчика, але водночас стало дуже боляче від безпорадності. Вона так хотіла стати для нього другом, а тепер стала ворогом, який загрожує його світу.
— Денисе, я не хочу ставати причиною ваших сварок... Я боюся зробити йому боляче, — прошепотіла вона, і в її очах блиснули сльози.
Денис міцно обійняв її, притискаючи до своїх грудей, захищаючи від усього світу, від цього холодного листопадового дощу.
— Тихо, маленька, не плач, — ніжно примовляв він, цілуючи її у волосся. — Все буде добре. Я обіцяю тобі. Артем просто дитина, яка пережила занадто багато. Я обов'язково з ним поговорю. Поясню все. Він зрозуміє, що ти не ворог, а велике щастя, яке прийшло в наш дім. Дай йому трохи часу. Ми з усім впораємося разом, чуєш? Тільки не здавайся.
Ксенія кивнула, слухаючи стукіт його серця крізь тканину куртки. За вікном лютував холодний листопад, змиваючи останні літні спогади, але тут, в обіймах Дениса, вона вірила, що вони зможуть пройти крізь будь-яку бурю. Навіть якщо попереду на них чекало найважче випробування — боротьба за серце пораненої дитини.
