Спочатку:
На сторінку книги
Темпсі повернувся, тримаючи в обпечених руках дзеркало. Воно було важким, масивним, з чорною оправою, на якій мерехтіли вирізьблені символи. Вони, здавалося, пульсували власним життям, наче дихали, ловлячи кожен його крок. Дзеркало холодило крізь тканину, мов крижана присутність чогось живого... чи мертвого.
Він обережно поставив його біля каміна, сперши на кам'яну стіну, й на мить затримався - не міг змусити себе відірвати погляд від свого відображення. У ньому він бачив не себе - а щось інше. Очі, схожі на його, але наповнені злом. Усмішку, що з'явилася там, хоча його губи залишалися стисненими. Він відчув, як усередині наростає страх, холодний, липкий - той, що закрадається не в тіло, а в душу.
- Не витріщайся, - різко мовив чаклун. - Воно тебе бачить. І запам'ятовує.
Темпсі здригнувся й відступив.
- Ти хотів пограти у дорослі ігри? - пробурмотів Гівар, і його голос ніби змінився. - Тепер дивися, як граються справжні сили.
Чаклун підніс руку над дзеркалом і щось прошепотів стародавньою мовою. Символи на оправі запалали блідо-синім світлом, у дзеркалі забурлило, наче хтось кинув камінь у глибоку воду. Відображення потьмяніло, простір у склі викривився, мов під натиском бурі.
Темпсі відчув, як його починає тягнути до дзеркала. Щось шепотіло йому зсередини. Голоси - знайомі й чужі водночас - кликав його на ім'я. Рани на руках почали пульсувати в такт цим звукам.
Чаклун торкнувся кістлявими пальцями поверхні дзеркала, і його тьмяне відображення зникло.
- Покажи мені Білоярськ, - велично звелів він, і туман розвіявся.
У сяйві чарівного скла з'явилося місто - колись пишне, а нині схоже на старий спогад, що потроху тьмяніє у пам'яті. Палац князя Артемідора височів на пагорбі, оточений муром, що місцями був проломлений і більше нагадував руїну, аніж захист. Та попри це, у його стінах вирувало життя. На вежах майоріли два стяги: сонце в обіймах стиглого колосся - герб Білоярського князівства - та блакитне полотнище з срібним напівмісяцем - символ Уладівського дому.
«З якої це радості?» - похмуро подумав Темпсі. Його зазвичай не обходило, що діється за межами Чорнолісся.
- Що це вони святкують? - пробурмотів Гівар, втупившись у дзеркало.
У дворі метушився натовп, вбраний у святкові шати. На сходах стояв князь Артемідор - зігнутий, сивий, мов старий корінь дерева, що ще тримався за землю. Поруч із ним стояв юнак з гордим обличчям і ясними очима. Його шовковий плащ тріпотів на вітрі, виблискуючи срібною вишивкою герба Уладівського дому.
- Один із синів Володимира... - зловісно протягнув чаклун. - Цікаво, з якого це лиха він приперся?
Темпсі мовчки знизав плечима. Та відповідь прийшла сама.
До сходів вийшла дівчина - наче з іншого світу. Світле, мов сонце, волосся спадало на плечі хвилями й було вплетене різнобарвними стрічками. Вишита золота сукня, самоцвіти на корсажі, живий вінок - все свідчило: це не просто князівна, це жертва. Зореслава.
Темпсі завмер. Його погляд ковзнув по її постаті, відзначаючи не лише вроду, а щось інше - щось невловиме, болісно близьке. Смуток. Той самий, який він сам носив у собі, мов тінь.
- Подивися-но на цю кралю, - кахикнув Гівар. - Що думаєш?
Темпсі повільно підійшов до дзеркала. Його погляд зупинився на очах дівчини, і в ту мить щось змінилося. Хоча вона слухала княжича, її душа була десь далеко. Бурштинові очі, вологі від стриманого болю, ніби зустрілися з його власними - і хлопець відчув це не лише серцем, а всім своїм єством. Порив між ними був майже відчутний фізично.
Він бачив, як вона посміхається, хоч усередині - зневіра. Бачив, як стоїть, мов у пастці, з опущеними плечима. А потім - її погляд різко змінився. Немов крізь дзеркало, крізь відстані, крізь магію - вона подивилась йому просто в очі.
Її погляд зупинився на його обличчі, ковзнув до рук, понівечених колись вогнем - пам'яткою рабства. Темпсі злякано відсмикнув їх і сховав за спину. Йому стало соромно. Не через себе - а тому, що вперше за довгий час хтось подивився на нього не як на слугу, не як на чудовисько - а як на людину.
- Вона бачила мене, - прошепотів він.
Магічне скло потемніло, зображення зникло, наче стерлося з пам'яті.
Гівар мовчав.
- Що скажеш? - нарешті озвався він.
