Спочатку:
На сторінку книги
Приміщення кипіло життям: хухи - малі, пухнасті лісові істоти - під пильним наглядом мавки перебирали трави, перетирали їх у макітрах, товкли каміння, щось різали і зважували. У центрі над вогнищем булькотів казан, випускаючи у повітря важкий, болотяний сморід. Горбата відьма помішувала вариво дерев'яною ложкою, шепочучи щось на незрозумілій мові.
Елайна, мов лісова принцеса, показувала молодим русалкам потрібні їй трави. Її довге зелене волосся, прикрашене лісовими квітами, спадало до самих п'ят. Сукня, мов зіткана з туману й роси, ніжно облягала її фігуру. Вона здавалася неземною - як саме втілення лісу, життя, свободи.
Темпсі не витримав. Він підійшов, не звертаючи уваги на погляди, що раптово завмерли на ньому, і обійняв її, міцно, віддано, пристрасно. Його вуста знайшли її - він поцілував її, немов востаннє.
Елайна злякано озирнулася і спробувала вирватися, але він лише сильніше притис її до себе.
- Я шалено скучив... - прошепотів він, занурившись обличчям у її волосся, що пахло ромашкою й м'ятою. - Без тебе мені важко дихати.
- Ми бачилися сьогодні зранку, - м'яко нагадала вона, усміхаючись, але в її очах вже спалахнула іскра - відповідь на його пристрасть.
- А мені того замало. Я хочу вічності з тобою... - його голос знизився до гарячого шепоту. - Уяви: будиночок біля озера. Лише ти і я. Без цього божевільного старого, без болю, без страху...
Елайна відсахнулася, її очі потьмяніли від страху.
- Не кажи так. Якщо хтось почує... якщо він дізнається... - вона здригнулася. - Він не залишить тебе живим. Згадай Моховика...
Темпсі стиснув зуби. Спогад, як вовкулаки роздерли беззахисного лісового духа, залишив рану в серці. Він не хотів про це думати. Не зараз.
- Але я - його улюбленець, - спробував заспокоїти її, злегка посміхаючись.
- Хазяйська любов - отруйна. Вона змінюється щодня. А ти говориш небезпечні речі. Ми - його. І він нас ніколи не відпустить. Ніколи...
У її голосі була безнадія, така щира й глибока, що Темпсі відчув, як щось стискається всередині. Йому хотілося крикнути, зламати ці стіни, обійняти її так, щоб увесь світ зник.
- Я знайду шлях. Я присягаюся тобі, ми будемо вільні...
Він знову поцілував її, з усього серця, з усієї душі. Цілував, ніби вона - останнє, що лишилося від справжнього світу. Навколо перестало існувати все.
Аж раптом у повітрі пролунали насмішкуваті оплески.
- Як зворушливо. Я ледь не розплакався... - пролунав хрипкий голос із-за дверей.
Темпсі різко обернувся. У дверях стояв Грег - командир варти, ватажок вовкулаків. Його жовті, хижі очі блищали зловтішним вогнем.
- А тим часом твій володар не може дочекатися на свого раба.
Темпсі відпустив Елайну, стримуючи лють. Між ним і Грегом завжди була невидима напруга, майже фізична ненависть.
- Що тобі потрібно? - холодно спитав він.
- Трохи знеболювального для Репяка. Один із моїх малих учора з ним забавлявся. А потім... - він хмикнув, - я б не проти залишитися й подивитися, як ви тут... розважаєтеся. Це, гм, надихає.
Темпсі зціпив кулаки, відчуваючи, як пристрасть перетворюється на жар гніву.
Грег відкрито насміхався над ними. Але в його голосі окрім злої насмішки була ще й хтивість і це розлютило Темпсі. Його ясні очі стали темними і в них спалахнули червоні вогники. Рука юнака потягнулася до піхов, тремтячі пальці стиснули рукоятку меча. Грег посміхнувся , ще хтивіше.
- Не смій так говорити, чуєш? - з погрозою просичав Темпсі.
- А то, що? - поцікавився чоловік.
Він був значно вище юнака і могутніше, але Темпсі не звертаючи уваги на його тендітність також був справним воїном. До того ж він міг бути дуже і дуже небезпечним як і всі подібні йому істоти.
- Я вб'ю тебе. - Просто, без хитрощів відповів хлопець.
- Погрожуєш?
- Ні! Попереджую. - Темпсі з викликом дивився на свого супротивника.
Той в свою чергу не збирався відступати.
- А , що якщо Його світлість взнає про твої балачки?
- А , що якщо Його світлість взнає про свої діаманти які зникли зі сховища?
Сварка ось- ось збиралася перетворитися на бійку. Маленькі хухи відчувши небезпеку поховалися попід столи і лави. Незрозуміло чим би це все закінчилось якби між чоловіками не встряла Елайна. Дівчина протягнула Грегу темно- зелену бутель, а Темпсі коштовну чашу наповнену зіллям.
- Беріть і забирайтеся геть. - Веліла вона.
- Ти ще пожалкуєш про це. - злісно прошепотів Грег Темпсі на вухо і, крутнувшись пішов геть.
- Я вб'ю його. ..
- Тобі не варто це говорити. - Елайна ніжно торкнулася його обличчя, Темпсі поцілував її пальці
- Але він так дивиться на тебе...- спробував виправдатись юнак.
- Він дивиться на тебе.- заперечила дівчина.
Темпсі перекосило від огиди.
- Він просто заздрить мені.
- Тобі необхідно іти, хазяїн зачекався на тебе
Чаклун міряв кімнату широкими, роздратованими кроками. Темпсі з’явився тихо, як тінь, тримаючи чашу зілля обома руками, щоб не розлити. Він з надією сподівався, що старий не помітив його відсутності, та даремно.
Щойно чаша торкнулася поверхні столу, посох чаклуна здійнявся в повітря і з хижим свистом розсік простір. Вогняний батіг, вирваний із самого пекла, хльоснув хлопця по руках.
Темпсі скрикнув — коротко, боляче, по-дитячому — і впав навколішки. Вогонь обпік його шкіру так, ніби йому вилили розтоплений метал. Руки миттєво почервоніли, і по них повзли пухирі, мов вироки.
— Ах ти ж дрібний зрадник... — хрипко прошипів чаклун. — Тебе лише за смертю посилати. Все одно довго не проживеш...
І знову змахнув посохом.
Цього разу батіг обвився навколо зап’ясть хлопця, залишаючи на ніжній шкірі глибокі червоні смуги. Темпсі лише стискав зуби й тремтів, намагаючись не закричати знову. Сльози текли самі, не від страху — від нестерпного болю і приниження.
Він не озивався, не просив пощади. Лише мовчки дивився на господаря — з болем, із німою образою, з тим безмовним стражданням, яке ламає навіть найміцніших.
— Чого витріщився? — загарчав чаклун. — Неси дзеркало! І посмій ще раз затриматись — велю прив’язати до стовпа й канчуками здерти з тебе шкіру. І зроблю це на очах у твого приятеля, щоб мав на кого рівнятись.
Темпсі похитнувся, ледве звівся на ноги.
— Можливо... Його Світлість бажає ще чогось? — прохрипів він, вичавлюючи з себе покірливий тон. Потім глибоко вклонився, приховуючи обличчя.
— Забирайся! — відрізав чаклун.
Цього разу хлопець не став зволікати. Він вийшов із кімнати, немов тінь, спалений, принижений, але не зламаний. Йому не хотілося дарувати вовкулаці задоволення побачити його розіп’ятим. Він ще поживе...
