Спочатку:
На сторінку книги
Господар закладу не змусив себе довго чекати. Незабаром він з'явився з тацею, на якій стояли дві філіжанки, наповнені темним, ароматним напоєм, що парував, і прозорий кухоль із вином глибокого рубінового кольору. Окрім напоїв, на таці була срібляста тарілка з солодощами - подарунок від кав'ярні, як пояснив їм чоловік. Усе це він акуратно поставив на стіл, побажав приємного відпочинку і зник за дверима, що вели на кухню.
- Випий - тобі полегшає, - з усмішкою мовив Велес, простягаючи Темпсі кухоль з вином.
Той не став сперечатися. З жадобою він зробив кілька ковтків. Напій мав м'який, трохи кислуватий присмак. Велес не збрехав - йому й справді полегшало. Разом із полегшенням прийшло легке сп'яніння, і Темпсі з ледь затуманеним поглядом втупився в співрозмовника.
- Навіщо ви привели мене сюди? Що вам потрібно?
Велес посміхнувся, злегка знизав плечима.
- Можливо, для того, щоб показати тобі інші світи - не такі, до яких ти звик. А можливо, й для того, щоб змусити тебе повернутися назад. Я привів тебе сюди, щоб дати те, чого в тебе ніколи не було - вибір.
Темпсі здригнувся, почувши ці слова, і ледь не впустив кухоль на підлогу.
- То я все ж таки... помер?
- Не зовсім, - очі Велеса і далі сміялися, хоча в голосі не було ані краплі насмішки. - Але ти надто близько до цього стану.
- Я не розумію.
- Ти не можеш просто так померти. Ти не схожий на інших людей. Та й на істот, подібних до тебе, також не схожий. Хіба тобі ніколи не хотілося дізнатися про своє минуле? Ким ти був - до того, як став тим, ким є зараз?
Темпсі сумно посміхнувся і опустив погляд.
- Мені це чудово відомо... - ледь чутно прошепотів він. - Моя мати позбулася мене, щойно я народився. Я був їй не потрібен.
Його голос затремтів, надломився. Крізь нього прорвався біль давніх спогадів.
- А якщо це не так? Якщо тобі брехали? - Велес уважно стежив за його реакцією.
Темпсі напружився. Його очі округлилися, в голосі відчувалося хвилювання.
- Ви... ви знаєте мою матір? - він майже прошепотів, а в очах блиснули сльози.
Велес обережно кивнув і підсунув хлопцеві філіжанку з кавою, яка вже трохи охолола.
- Спробуй. Райський напій. До нього треба звикнути.
Темпсі неохоче взяв філіжанку й обережно зробив ковток. Напій здався йому надто гірким, зовсім не смачним. Він ледь змусив себе проковтнути і насилу стримався, аби не виплюнути.
Велес не міг цього не помітити й тихо розсміявся.
- До нього справді треба звикнути. А коли підсядеш - вже не зможеш без нього.
«Не розумію, як до такого можна звикнути...» - подумки здивувався Темпсі, та вголос нічого не сказав - боявся образити чоловіка.
- Давай все ж таки повернемося до нашої розмови, - лагідно мовив Велес.
- Давай усе ж таки повернемося до нашої розмови.
Велес, самовдоволено всміхаючись, відкинувся на спинку стільця.
- Цей світ, який ти зараз бачиш, - він не справжній. Це лише проекція одного з подібних йому, і існує він ось тут... - Велес нахилився вперед і торкнувся пальцем чола Темпсі. - У твоїй голові. І ти можеш залишитися в ньому - назавжди.
- Якщо я залишуся, то що станеться з моїм тілом?
- Те саме, що й з іншими тілами, коли їх залишає душа - воно перетвориться на прах.
Темпсі задумливо озирнувся довкола. Цей світ був надто привабливим. У ньому не було болю, не було страху, не було господаря, що перетворив його життя на пекло, не було вовкулак і кривавих жертвоприношень. Тут усе ніби застигло в мить вічного спокою, тепле світло, спокійна музика, аромат кави, безтурботний сміх за сусіднім столиком...
Його серце раптом стислося. Була спокуса просто відпустити все. Лягти серед цього затишку, дозволити реальності згаснути, розчинитися у снах. Хіба він не заслужив хоча б трохи миру?
Але спокій був оманливим. У пам'яті мов грім серед ясного неба, спалахнув образ Зореслави. Її очі, повні жалю, співчуття і сили. Вона врятувала його, коли він був уже нічим. А він? Відплатив зрадою. Через нього вона стала полонянкою чаклуна. Він покинув її. І навіть тепер, коли міг нарешті отримати спокій, спогад про неї отруював кожну мить.
Навіть у цьому світі він не мав би спокою, лише тінь провини, що не дає заснути.
«Я міг би переконати себе, що її врятує інший... Яромир... Та чи врятує?
Темпсі повільно перевів погляд на Велеса. Той, здавалося, все розумів - спокійно сьорбав каву й спостерігав за ним, ніби чекав, коли той зробить свій вибір.
- А якщо я повернуся... що мене очікує там?
Велес байдуже стенув плечима.
- Певен - ти й сам це чудово знаєш.
Темпсі важко зітхнув. Очі його опустилися на філіжанку. Коричнева рідина вже вистигла, але все ще мала запах, що нагадував про затишок.
- Так... звісно... - прошепотів він, не зводячи погляду з дна чашки. - Я знаю, що повинен повернутися. Принаймні - спробувати щось виправити. Але... я дуже боюся.
- І це цілком виправдано, - голос Велеса став м'яким. - Але ти навіть не уявляєш, на що здатен.
Темпсі стиснув пальцями філіжанку. Його руки тремтіли. У грудях палало - від страху, сорому, провини й чогось нового... можливо, надії.
Перед ним - два шляхи. Один - легкий, тихий, солодкий, як забуття. Другий - болісний, жорстокий і страшний. Але тільки один із них справжній. І тільки на одному він ще міг щось змінити.
