Спочатку:
На сторінку книги
Ще не почало сіріти, зорі мерехтіли в небі, а місяць завис над горизонтом, коли мандрівники покинули Рубіжне. Без коней, речі довелося нести самим. Дівчат трохи пожаліли, а от Денису з Максимом дісталося по повній — ніхто не зважав, що вони з іншого світу. Вже тоді хлопці пошкодували, що пішли пішки. Їзда верхи більше не здавалася такою жахливою.
Вони брели через сіру, бур’яну місцевість. Уже наступного ранку, мокрі від дощу й покусані комарами, хлопці ледве тримали темп. Навіть Зінька виявилася витривалішою. День за днем тяглася монотонна подорож, спекотні дні змінювалися холодними ночами, а інколи набридливо моросив дощ. Зрідка траплялися руїни — мовчазні нагадування про життя, яке давно залишило ці землі. Усе довкола дихало приреченістю.
Денис намагався дізнатися більше про Долину Мерців, але Феодорій ніколи не ходив так далеко, а Елайджа лише коротко відповідав:
— Прийдемо — побачите.
На четвертий день вони минули зруйноване містечко й увійшли в Пустощі — землю, ще більш зловісну, ніж вони собі уявляли. Розбиті окопи, величезні ями з маслянистою багнюкою, покинуті міста. Одного разу вони зайшли до одного з таких.
Будинки були майже цілі. За пилом вікон — знайомі силуети меблів, схожих на ті, що вдома. Схоже, люди встигли втекти, але покидали все поспіхом. На вулиці, де ще лишався асфальт, стояли іржаві авто невідомих марок. Максим зазирнув в одне: на сидінні — валізи й дитячі іграшки. Поруч валявся брудний плюшевий ведмедик із гудзиковими очима. Один із них тримався на нитці.
Елайджа нахилився, обережно підняв іграшку.
— Усе сталося надто швидко… — прошепотів Елайджа, втупившись у брудного ведмедика. — Вони навіть не встигли зрозуміти, як зникли…
Усі здивовано подивилися на нього. Погляд мага був далеким, відстороненим. Веліна обережно взяла його за руку — він здригнувся, наче прокинувся зі сну.
— Пішли звідси, — коротко сказав. — Це лихе місце.
Денис помітив: Елайджа щось приховує.
— Що сталося з вашим світом? Чому він такий?
— Я вже, здається, розповідав про Останню Війну…
— Ні! — в один голос відповіли хлопці.
— Було це майже тисячу років тому. Світ тоді був іншим. Люди могли спілкуватися на відстані, пересувалися без коней — на візках, які ви вже бачили. Імперія Морсій охоплювала півсвіту — від Таркських гір до Квітучого моря. Її мешканці, засліплені пихою, повірили, що мають Божественну Місію — очистити світ від темряви. Так почалася війна, яка й знищила все. Ми живемо серед уламків.
— Який жах… — прошепотіла Зінька.
Чим далі мандрівники йшли на схід, тим більше смерті ставало довкола. У Пустощах панувала така тиша, що здавалося — навіть повітря боїться ворухнутися. Ні птахів, ні звірів. Лише бурий мох замість трави, висушена земля без струмків і джерел. Тепер стало ясно, чому Елайджа залишив коней — ті просто не витримали б.
Їжа і вода закінчувалися. Денис і Максим, не звиклі до таких умов, страждали мовчки. Особливо Максим — їжа була його слабкістю. Щоб не зійти з розуму, він співав. Найчастіше — «The War», хоча страшно фальшивив. Вважав, що співати іноземною — це стильно. Денис зрештою не витримав:
— Співати круто, коли маєш слух. У тебе — ні слуху, ні голосу.
Спочатку всіх дратувало його завивання, але згодом звикли. У цій тиші навіть фальшива пісня була краща за мовчання.
Коли я співаю, я не думаю про їжу, — пояснив Максим, жартома відмахуючись.
І справді — варто було йому замовкнути, як одразу починалися розмови про смаколики. Його описи їжі були настільки соковиті, що у слухачів мимоволі текла слина. Сухарі й сушені фрукти вже давно набридли, але щойно виникала думка, що незабаром і цього не стане — кожен шматок здавався святом.
— А що було далі? — поцікавилася Зінька, коли вони зупинилися на ніч біля занедбаної споруди, схожої на стару електростанцію.
— Як людям вдалося вижити? — додав Денис, згорнувшись біля вогнища.
Веліна хитро усміхнулася і перевела погляд на магістра:
— Елайджа, може розповіси, як цей світ зумів воскреснути після тієї Війни?
Елайджа зніяковіло стенув плечима, але, помітивши зацікавлені погляди, зітхнув:
— Гаразд… Послухайте.
Він заговорив спокійно, майже шепочучи, і кожне його слово звучало, ніби частина стародавньої легенди.
— Після Великої Війни все згоріло. Міста перетворились на попіл, поля — на пустки. Людство зникло майже повністю. Але троє зглянулися на наші рештки — Велика Трійця. Пірен, Денхер і Велес. Боги, що повернули світ до життя.
Пірен — володар небесного вогню. Він спустився на Схід, де оселився в самому серці зруйнованих земель. Саме він навчив людей добувати вогонь, кувати залізо, і з його роду постали князі Чорні — ті, що шукали знання і владу. Останній із них — князь Гівар — знаний як наймогутніший чаклун Сходу.
— Цивілізація псує людей, — прошепотів Денис, подумавши про свій світ, де без запальнички чи сірників ніхто б не вижив.
Елайджа вів далі:
— Денхер — бог родючості. Він подався на Захід і навчив тих, хто вижив, обробляти землю, будувати дамби й канали, рахувати і писати. Він дав людству основу — їжу й пам’ять.
— А Велес... — голос магістра знову став тихішим, майже урочистим. — Він пішов найдалі — до самого Моря-Окияна. Там збудував Палац Забуття і став Вартовим Межі. Він — охоронець між світом живих і світом мертвих. Його поклик — не допустити повторення катастрофи.
— Так людство відродилося, — завершив Елайджа. — Та хоч ми й встали з колін, старі знання були втрачені. І досі ми лишаємося їхніми учнями, і спадкоємцями.
Зінька вкуталася в свій старенький плащ і вляглася ближче до вогнища, ховаючи носа в комір. Її голос ще лунав у темряві:
— Я серйозно. Якщо говорити про погане — воно обов’язково прийде.
—Якщо мовчати, воно прийде раптово, — пробурмотів Максим, але тихо, більше для себе.
Денис не зводив очей з Елайджі.
—Ти ж був там, правда? — його голос став нижчим. — У тих руїнах, де все почалося?
Магістр не одразу відповів. Він повільно підкинув у вогонь ще трохи моху, спостерігаючи, як він спалахує яскраво, а потім одразу гасне.
—Був, — зрештою мовив. — Але це місце не любить спогадів. Там навіть каміння мовчить.
Максим нервово потер руки.
—Як на мене, краще вже слухати твої розповіді, ніж думати про сухарі. Принаймні в історії був сенс.
—Сенс, — повторив Елайджа, — це те, що ми намагаємось зберегти. Боги вірили, що люди зможуть. Але що, як вони помилились?
—Тоді ми приречені, — кинув Максим.
—Тоді ми ще не навчилися бути людьми, — відповів магістр.
Зінька перевернулася на бік і засопіла:
—Це вже схоже на казку на ніч, хлопці… Засинайте. Завтра буде важкий день.
Тиша знову запанувала. Десь за стіною прокотився глухий звук — наче далекий гуркіт або порив вітру, що прорвався в старі труби. Денис згорнувся калачиком, але очей не заплющив. Думки ще довго не давали йому спокою.
"Що, як Велес справді пішов?" — думав він. — "Що, як те, що стримувало темряву, вже не існує?"
Вогонь тріснув, і тіні на стінах скривилися, як чужі обличчя.
Щойно на сході з’явилася тонка рожева смуга зорі, мандрівники вже були на ногах. Чим ближче до Долини Мерців, тим важче ставало йти. Навіть Феодорій, якого Денис вважав незламним, мов стіна, зупинявся частіше. Повітря було густе від злої магії. Час від часу лунав шепіт, виникали примари — люди й істоти, давно зниклі зі світу живих.
Мертва земля жила. Вона тягнула з них усе світле — мрії, спогади, надії.
Першою зірвалась Зінька:
— Ще трохи — і я збожеволію! — вигукнула вона, здавлено.
Феодорій жбурнув мішок до ніг і глянув на Елайджу з відвертою злістю. Той стояв, незворушний, мовби чари не торкалися його взагалі. Навіть Веліна, зазвичай холодна й стримана, виглядала виснаженою.
— Ти казав, що Пустощі скінчаться до вечора. А їм не видно краю!
— Це лише омана. Незабаром ми вийдемо, — спокійно відповів Елайджа.
—І звідки така впевненість? — глухо кинув Феодорій.
— І звідки така впевненість? — глухо кинув Феодорій.
— Я знаю ці місця, — спокійно відповів Елайджа. — Омана тримається до певної межі.
— Здається, твоя межа тягнеться до самого кінця світу, — пробурмотів воїн, але рушив далі.
Йшли мовчки. У повітрі в’язко пульсувала тривога. Вітер приносив запах вогкості й забуття, і здавалося, що сама земля дихає їм у спину.
Раптом Денис зупинився, роззираючись.
— Ви це бачили? Он там щось було! — прошепотів він, показуючи в туман.
Усі завмерли. Серед примарної мли й справді виник силует — високий, нерухомий. І зник.
— Рушаймо, — стиснувши щелепи, промовив Елайджа. — Не озирайтесь.
І вони пішли далі, відчуваючи, як щось невидиме дивиться їм услід.
Пустощі дійсно невдовзі . До самого заходу сонця мандрівники дісталися їхніх меж. Рівнина обривалася круто, мов зламана скеля, і далеко внизу розкинулася Долина Мерців.
Усіх без винятку пройняв захват — вона була дивовижною. Немов із забутої казки, долина тонула в соковитій, сліпуче-яскравій зелені луків і дібров. У червонуватому світлі призахідного сонця виблискували численні потічки й заводі, що ховалися в густій, високій траві. Повітря було просякнуте солодким ароматом літніх квітів, що дурманив і будив у душі забуті, нереальні мрії.
Мандрівники стояли зачаровані, не зводячи очей із долини. Вони не помітили одразу, що всі квіти цвіли водночас. У буйному, надмірному розмаїтті розквітали черемшина, троянди, лілії, півонії, іриси… Кожна пелюстка була ідеальною, мов створеною не природою, а чиєюсь умілою, холодною рукою.
І все ж — попри це буяння життя — в долині вчувалося щось тривожне, майже зловісне. Вона здавалася застиглою, мов мертва наречена в розкішній труні. Пишнота ця не тішила, а лякала.
Можливо, винною була тиша. Суцільна, всепоглинаюча, нестерпна. Не чути було ані щебету птахів, ані дзижчання комах, ані квакання жаб. Здавалося, сама природа затамувала подих.
Сутінки впали несподівано швидко. Мандрівники, зваживши на неспокій, вирішили залишитися на ніч на горі. Вечеряли мовчки, ніби хтось заборонив їм говорити. Радості від того, що Пустощі залишилися позаду, ніхто не відчував. Долина Мерців лякала більше, ніж усі пройдені ними дикі й небезпечні землі.
Ніхто не наважився обговорити подальший шлях. У повній тиші мандрівники лягли спати, залишивши на варті Феодорія.
Денис довго не міг заснути. Йому здавалося, що трава шепоче йому якісь слова, а повітря, солодке й духмяне, було надто важким — немов самі квіти дихали йому в обличчя. Він крутився, ловлячи поглядом зірки, що блимали над долиною, і лише врешті-решт, коли втома взяла своє, поринув у тривожний сон.
Йому снилися мерці. Вони пливли поміж квітів, протягуючи до нього руки, їхні обличчя були прекрасні й спотворені водночас, а очі — повні благання. Він ішов їм назустріч, сам не свідомо, і вже простягав руку... коли прокинувся, різко, задихаючись.
Ніч була густа, тиха. Небо темніло барвистими хмарами, а внизу, у Долині Мерців, мерехтіли слабкі різнокольорові вогники — немов світляки, але надто рівні, надто впорядковані, ніби кимось розставлені. Денис притиснувся до землі, вдивляючись в мертву красу Долини.
Елайджа стояв, оповитий тінями, і здавався вищим, ніж зазвичай. Вогники долини відбивались у його очах, роблячи їх майже нереальними — як у того, хто бачив більше, ніж дозволено будь-якому смертному.
— Ти боїшся смерті? — тихо запитав Денис.
Ледь помітна усмішка ковзнула губами Елайджі — сумна, втомлена.
— Я... не можу померти, — відповів він спокійно. — І це зовсім не дар.
Він замовк. У долині спалахував новий вогник — ніби хтось запалив свічку на могилі, яку ніколи не відвідають.
— Я живу вже так довго, що час став для мене туманом, — прошепотів Елайджа. — Пам’ятаю цілі народи, які нині стали пилом. Їхні пісні вже ніхто не співає. Їхні імена — ніхто не згадує. А я... я все ще тут. Спостерігаю, як усе гасне.
Він нарешті подивився на Дениса, і в його погляді не було гніву чи зверхності. Лише глибока, пекуча самотність.
— Смерть страшна, бо це кінець. Але безсмертя — це кінець, який ніколи не настає.
— А ці вогники? — прошепотів Денис. — Ти казав, вони кличуть?
— Вони — душі. Але я не певен, чого хочуть. Може, прощення. А може, когось, хто нарешті приєднається до них і не залишить наодинці з вічністю. Вони зачаровують, бо в кожному з нас є бажання зникнути. Хоч на мить. Хоч у красі.
Елайджа сів поруч із Денисом і загорнувся в плащ.
— Ти ще молодий. І я сподіваюся, ніколи не зрозумієш, що таке вічність. Людське життя — коротке, але тому й має зміст.
— Ти втомився? — обережно спитав Денис.
— Так...
Вони замовкли. А долина внизу палахкотіла тихими вогнями, як спогади, що ніколи не згасають.
