Спочатку:
На сторінку книги
Хлопець думав, що не зможе заснути. Та щойно торкнувся головою подушки - провалився в важкий, тривожний сон.
Йому снилися моторошні істоти з собачими головами, які переслідували його темним тунелем. А потім з'явився викладач англійської, який вимагав точну дату народження Зіньки. Денис, як це часто буває у снах, не міг згадати жодного числа, хоча дата збігалася і з його власною. Він народився на дванадцять хвилин раніше й вважався старшим братом. Андрій Олександрович розлютився, дав йому ляпаса і розчинився в темряві.
Денис опинився на краю прірви. Внизу вирувала темна, безодня вода, і здавалося, що варто зробити лише один необережний крок - і він зірветься у порожнечу.
Раптом - шелест. Ледве чутні кроки. Хтось наближався. Хлопець озирнувся - навколо не було ані дерев, ані каменів, щоб сховатися. Серце його закалатало.
Із мороку лісу виринув силует. Постать в чорному плащі, з вишивкою срібною ниткою по подолу, наближалась мов тінь. Місяць, повний і сліпучий, ковзнув світлом по обличчю незнайомця.
Це був юнак приблизно Денисового віку. Його довге темне волосся спадало на плечі, а очі світилися зсередини, як у диких звірів у нічному лісі. Обличчя - бліде, майже прозоре, з тонкими, витонченими рисами. У погляді - щось хижо-чарівне, небезпечне і заворожуюче.
Денис завмер. Його погляд злипся з очима незнайомця, і він не міг відвести його, ніби зачарований.
Незнайомець теж, здається, не очікував побачити тут когось. Він зупинився за кілька кроків.
- Хто ти? І що ти тут робиш? - голос його був оксамитовий, м'який, але в ньому жевріла погроза.
У погляді юнака блиснув холодний вогник. Його тонкі пальці лягли на руків'я меча, що висів на стегні, немов підтвердження його слів.
- Відповідай негайно! - промовив він твердо. - А не то я покличу вовкулаків
Денис позадкував, і раптом земля щезла з-під його ніг. Його тіло летіло у безодню - нестримно, невідворотно. І в ту мить, коли прірва поглинула його, хлопець прокинувся, різко сівши на ліжку. Серце шалено калатало.
«Де я? Що сталося?» - пролепетав він, розгублено озираючись навколо.
Темрява заливала кімнату густим мороком. Свічка на столі давно догоріла, лишивши по собі лиш тонку цівку диму, що повільно розчинялася у повітрі. За віконечком - тиша ночі й безпросвітність. До світанку ще було далеко.
Раптом двері скрипнули, й у кімнату ковзнула темна постать у глибокому каптурі. На мить Денису здалося, що то - юнак з його сну, той, хто кликав у прірву. Та це був не він. Це був магістр - Елайджа. Його плащ пахнув вітром і далекими дорогами. Очі були рішучими, а рухи - зібраними, мов перед боєм.
- Пробач, що турбую, - мовив він, кидаючи до ніг хлопця важкий згорток. - Та нам час вирушати. Одягайся.
- Що це? - прошепотів Денис, хапаючи пакунок.
- Дорожній одяг. Твій не годиться ані для мандрів, ані для нашого світу.
- Ми що, кудись їдемо? - сонно обізвався Максим, який саме прокинувся.
Магістр кивнув. Його погляд був мов крижаний вітер - незаперечний.
- Але ж ще ніч... - протестуючи, спробував Денис. Йому страшенно не хотілося покидати теплу кімнату, де ще можна було вдавати, що все - сон.
- Саме тому ми маємо вирушити. З настанням світанку буде запізно. Час не на нашому боці. Нас уже чекають.
- А Зінька? - раптом згадав він, і тривога промайнула у його голосі. - Я без неї нікуди не поїду.
- Твоя сестра вже готова. Вона з Веліною чекає вас біля стайні.
Почувши це, хлопці швидко перевдягнулися. Їхній новий одяг був простий, але добротний: вовняні сорочки, міцні штани, шкіряні пояси. І найголовніше - довгі сірі плащі, що надавали їм вигляду мандрівників, котрі перетнули не один перевал. Та найбільше їх спантеличили короткі мечі в ножнах.
- А можна я краще візьму палицю? - несміливо спитав Максим.
отруйного скорпіона.
- Можливо. Та згодом, - м'яко посміхнувся Елайджа. - Наразі - поспішаймо.
Вони рушили за ним темними коридорами палацу, мов тіні. Навколо - ні душі.
- А де варта? - прошепотів Максим.
- Спить, - відповів магістр, не обертаючись. - Веліна наклала на них чари нічного сну. Але щойно заспівають перші півні - вони прокинуться. І тоді вийти з міста буде значно важче.
Вони покинули палац через один з потаємних проходів, що вивів їх до господарських будівель. Тут теж панувала мертва тиша. Навіть пси не гавкали - лише спали, згорнувшись клубками біля сміттєзвалища.
Під навісом, де зберігалося сіно, стояли три постаті у плащах. Поруч - шестеро коней, що нетерпляче били копитами. Денис і Максим здригнулися. Їм судилося їхати верхи.
Підійшовши ближче, хлопці впізнали Зіньку, Веліну і... Феодорія.
Воїн стояв з холодною поставою, його очі ніби вивчали кожного з присутніх. Його присутність одразу зіпсувала настрій Денису. Він не довіряв цьому чоловікові.
- Нарешті... - роздратовано кинула Зінька.
- Що сталося? Чому ми тікаємо? - запитав Максим.
- Час на пояснення буде згодом. Зараз ми мусимо покинути місто, поки не розвіялися чари, - відповів Елайджа. - Півні - наші вороги цієї ночі.
Денис насилу осідлав гнідого скакуна. Руки тремтіли, ноги підкошувалися, а в роті пересохло, наче там хтось висипав попіл. Максим і Зінька виявилися куди вправнішими - сідлали коней впевнено, мов мандрівники з досвідом.
Коні вдарили копитами об землю, мов грім прорізав ніч. Вершники рушили - не до головних воріт, а в обхід, до Східної брами. Вона вела до давнього, порослого чагарником шляху - Північно-Східного тракту, що простягався у сторону
Прикордоння.
А за Прикордонням починалася інша історія.
Інший світ.
І випробування, про які хлопці ще не здогадувалися...
Вартові мовчки розчинили ворота. Вершники ковзнули у ранкову пітьму, де останні зорі гасли в тьмяному небі, а зі сходу вже линула тривожна рожева заграва.
Мури Златогірська зникли за горизонтом. Попереду - покинуті землі, рідкі поселення й багато мовчання. Денис уже тримався в сідлі впевненіше - кінь був спокійний, слухняний. Тиша гнітила. І він наважився.
- Чому ми тікаємо? - його голос здався занадто гучним. - Хіба Делеріон не союзник?
- Був. - Елайджа відповів тихо, ніби не хотів, щоб його почули небо й земля. - Та навіть союзники мають свої плани.
- Які ще плани?
- Ви - нащадки Первородних. Це... ускладнює все.
Максим, що досі їхав мовчки, пирхнув:
- Ми? Боги? Не смішіть. Я вантажник. Зіна - продавчиня. Богами там і не пахне.
- Кров - не професія, - відрізав Елайджа. - Ви - Хранителі часу. Це не дар, це тягар.
Денис знову обізвався:
- Але навіщо тоді тікати?
- Бо Делеріон у розпачі. - Голос Веліни був ледь чутним, але кожне слово - мов ніж. - Його час спливає. І він вірить, що ви здатні зупинити годинник.
- А ми можемо? - спитав Денис, сам не вірячи, що хоче почути відповідь.
Ми не володарі. Ми сторожа. Та коли вмирає надія - навіть мудрі можуть стати небезпечними.
Максим зціпив зуби:
- То дарма ми йому довіряли.
Елайджа мовчки подивився на нього. Погляд був важкий, мов вирок.
- Ми не судді. Але пам'ятай: смертні іноді страшніші за демонів.
Денис обвів поглядом обрій, де ховалася дорога.
- То куди ми їдемо?
— На схід, любий хлопче, — м’яко посміхнувся Феодорій. — Туди, де небо сходиться з землею, серед бурхливих вод Моря-Окияна стоїть Буян — острів-загадка, острів-привид. Кажуть, у самому серці його, в Палаці Забуття, спочиває Годинник Всесвіту. Єдиний, хто тримає час у русі. Раз на тисячу років його мають завести нащадки Великої Трійці.
Голос магістра був спокійний, але в ньому чувся глибокий відгомін страху. Він заколисував, мов тиша перед бурею. Денис мимоволі заплющив очі — і побачив море. Чорне, безкрає, з розлюченими хвилями, що билися об скелі. І там, де нічне небо торкалося води, виростав темний силует замку. Готичний, як спогад про щось, чого краще не згадувати.
— А що буде, якщо... годинник не завести? — Зіньчин голос пролунав, мов удар дзвону.
— Він зупиниться, — прохрипів Елайджа. — І в цю мить Всесвіт затамує подих. Та вже за наступну... усе піде навспак. День перетвориться на ніч, зима на літо, живі стануть мертвими, а мертві... піднімуться. Час рушить у зворотному напрямку — і зітре усе, що було створене. Наш світ повернеться в первісний хаос, і слідом за ним — інші.
Денис похолов. Він відчув, як крижані пальці невидимого жаху ковзають йому по спині.
— Але ж Мардус теж зникне... Навіщо йому це?
— Ніхто не знає, — тихо відповів Феодорій. — Можливо, він хоче повернути щось... чи когось. А може — стерти. Все.
Настала тиша. Вона була густою, як серпанок смерті. Вони їхали без слів, і навколо них розгортався світ, що здавалося, вмирав просто на очах. Занедбані ферми, поламані паркани, діти в лахмітті, повітря — мов пропахле сміттям і попелом. Жодного диму, жодного вогнища — але в кожному подиху відчувався присмак кінця.
Коли вони зупинилися серед руїн старої ферми, Денис і Максим ледь трималися на ногах. Кожен крок віддавався болем, кожен рух — втомою. Всі були мовчазні.
Після їжі Елайджа мовив:
— Поруч — Рубіжне. Там залишимо коней.
— І підемо пішки? — обурилася Зінька.
— Після Рубіжного починаються Мертві Землі. Тварини туди не йдуть. А люди... мусять.
Його голос був твердим. Як вирок.
Сонце хилилось до обрію. Тіні подовжувались. Навколо — степ, але вже не живий, а витягнутий, мов старий сувій. Здавалося, що час і тут сповільнюється, наче щось невидиме вже тягне його назад.
І Денис побачив — обличчя Елайджі. Те саме, яке здавалося вічно молодим, тепер було сірим і зморшкуватим. Наче Годинник уже почав діяти. Наче все, що мало статися, вже почалося.
