Спочатку:
На сторінку книги
Місцевість, що починалася одразу ж за Мертвою Долиною, мала багатообіцяючу назву — Мохова Твань. Вона тяглася на якихось нещасних тринадцять миль. Якби їм довелося пройти таку відстань у своєму світі, це було б приблизно як від Нижніх Балок до Великих Дубів, і вони впоралися б за пів дня. Та тут доріг не було, а Мохова Твань виявилася звичайнісіньким болотом.
Хоча на перший погляд здавалося, що пройти її буде справжнісінька дрібничка. Але то була лишень оманлива видимість, створена спеціально, щоб збити подорожніх з пантелику та завести їх у трясовину. Подекуди траплялися невеличкі острівці — рештки давнього імперського лісу. Вони кишіли дикими кішками — істотами небезпечними й, м’яко кажучи, голодними.
Елайджа попередив: Твань не менш небезпечна, ніж Долина Мерців. На щастя, крім диких кішок, які в будь-який момент могли стрибнути на голову, та комарів, розміром зі скорпіона, тут мешкала й інша живність менш небезпечна, зате цілком поживна. Особливо смачним виявилося м’ясо болотяних кролів-мутантів, які якимось чином зуміли схреститися з єнотами. Феодорій з Елайджею були вправними лучниками, тож із їжею проблем не виникало як, утім, і з питною водою. На острівцях, де вони зупинялися на відпочинок, траплялися джерела.
І справді, якби не небезпека провалитися в багнюку, з якої вибратися було ой як не просто (Максим переконався в цьому особисто), перехід міг би здатися звичайною прогулянкою.
Про події в Храмі Смерті намагалися не говорити. Особливо — про сліпоту Веліни. Вона страждала найбільше. І як тут не страждати. Прожити стільки років безсмертною, майже всемогутньою істотою, і раптом стати звичайною людиною. До того ж сліпою. Все, що було достеменно відомо, — це те, що Зінька таки бачила одного з нащадків. Було вирішено вирушити на його пошуки, і якраз по дорозі траплялися гранітні кар’єри Скельника. До того ж магістр чомусь був упевнений, що другий нащадок теж десь поруч.
— Цікаво, чим харчувалися ці кровопивці, поки нас не було? — пробурчав Максим, намагаючись убити комара, що ласував його рукою.
— Тут багацько живності. Наприклад, кішки, — похмуро відповів Елайджа, відмахуючись від комарів, які дзижчали над його головою.
— Ці коти ще ті потвори, — буркнув Денис, потираючи плече, яке досі кровило після знайомства з цим милим звірятком.
— І зовсім не потвори, — заперечила Зінька.
Її, з невідомих причин, не кусали ні комарі, ні коти. Мабуть, відчували рідну душу.
«Це, напевно, тому, що вона отруйна…» — зробив висновок Денис. Хотів було сказати це вголос, але в ту мить Елайджа вихопив стрілу, прицілився кудись у густі зарості — й вистрілив. До їхніх ніг впала смугаста кішка, розміром з добру вівчарку.
Хлопці заздрісно подивилися на магістра. Як вони не намагалися навчитися стріляти з лука чи фехтувати — все марно. Це ж лише у фільмах усі одразу все вміють. Хоча Зінька стріляла дуже вправно. Напевно тому, що раніше кидала дротики в дартс прямо в фото свого колишнього.
Минав другий день відтоді, як мандрівники покинули Храм Смерті та заглибилися в Мохову Твань. Максим так і не знайшов слушної нагоди розповісти Денису та Зіньці про перепустку. Чим далі вони відходили, тим безглуздішими ставали його підозри щодо магістра. Він уже й не бачив нічого дивного в тому, що хлопець із перепустки був точною копією Елайджі. Той і сам казав, що його предком був один із Великої Трійці. Хоча… щось не дуже отой Денхер був схожий на бога. Скоріше на в’язня чи полоненого. Та й інформація про нього якась надто вже мутна.
З самого ранку моросив рясний літній дощ, який ущух ближче до обіду. Над Тванню піднялася густа жовта пара. Змоклі до нитки мандрівники ледь бачили одне одного. Хлопці намагалися розвеселити друзів жартами зі свого світу, та марно. Ніхто, крім них, не усміхнувся. Зінька чула їх разів з двадцять, Елайджа і Феодорій їх не розуміли, а Веліна була надто втомлена й засмучена, щоб реагувати. Вона ледь переставляла ноги, спираючись на палицю й руку Елайджі.
Жарти швидко набридли, і хлопці перейшли до співів. Чим розлякали не лише болотних кішок, а й іншу поживну живність. Феодорій, правда, не без усмішки, зауважив, що сьогодні вони залишаться без вечері.
Пронизливий крик Зіньки, яка, попри застереження Елайджі, йшла попереду, миттєво перервав усі розваги. Денис вихопив меч і першим кинувся на допомогу сестрі.
— Жаба! — дівчина тремтячою рукою вказала на істоту, що перегородила їм шлях.
Чоловіки, слідом за Денисом, оголили мечі, готуючись до бою. Істота справді нагадувала жабу. Але щось у ній було й людське.
«Схоже на черепашку-ніндзю, тільки без панцира…» — подумав Денис, розглядаючи її з цікавістю.
Жаба-ніндзя тим часом з підозрою вдивлялася в мандрівників.
— Напевно, вирішує, кого першим зжерти, — припустив Максим.
— Жаби не їдять людей! — обурилася Зінька, ховаючись за спину Феодорія.
— А я читав, що в Африці таки є жаби-людоїди, — не здався хлопець.
— Самі ви жаби! — не витримала істота й обурено затрясла пухкими боками.
— Опа! Воно ще й говорить, — щиро здивувалася Зінька. — А мені здавалося, що жаби максимум "квак" видають.
— Я не жаба, — образилася істота й ображено зморщила ніс, який, чесно кажучи, сам нагадував пуголовка.
— А хто ж тоді? — поцікавився Феодорій, виймаючи меч. Той одразу засяяв у вечірньому світлі, як на презентації магічної зброї.
Істота, побачивши зброю, фиркнула так голосно, що бульбашки пішли по багну, і зневажливо надула товсті губи схожі на дві кавалерійські подушки.
— Якщо будете махати залізяччям взагалі нічого вам не скажу! — драматично заявила вона й попленталась углиб твані, плюхаючи своїми лапами так, що мул фонтанував.
Мандрівники переглянулися, вражені не стільки її гнівом, скільки самою її появою.
— А може, воно й справді не жаба?.. — пробурмотів Денис, спантеличено.
— А хто тоді? — Зінька дивилася на брата так, ніби він щойно переплутав жабу з носорогом.
— Може, це зачарований принц! — з ентузіазмом припустив Максим. — Ти його цьомкни — він в принца й обернеться.
— Що за маячня?! — обурилася Зінька й поспіхом витерла губи, наче вже встигла когось цьомкнути й глибоко про це шкодує.
— Гей! Зачекай! — вигукнув Елайджа, кидаючись навздогін. — Якщо ми тебе образили, то... вибач. Ми не зі зла. Ну, може, трохи з переляку.
Істота зупинилася, оглянулася на мага з виразом «ну добре, так і бути», зітхнула як старий фільтр для болотної води й вернулась до гурту стрибками, які нагадували танець п'яного пінгвіна.
— Його Високість Принц Мохової Твані — Едвард Сто Сорок Сьомий! — урочисто промовила істота, надуваючи живіт до розмірів гоблінського барабана.
— От я ж казав! — зрадів Максим і заплескав у долоні.
— Всі Едварди — або принци, або упирі, — повчально проголосив Денис. — Часто — два в одному.
— А ти принц зачарований, чи просто… мутант? — поцікавилася Зінька, яка, вочевидь, на таке шоу вперше потрапила.
— Та ні, не зовсім зачарований, — байдуже махнув лапкою Едвард. — У нас там біля реактора поколіннями жили. Ну, трохи мутацій назбиралось... От і я тепер такий: розумний, симпатичний, жабоподібний. Комбо!
У друзів щелепи впали синхронно — як доміно. Максим з Денисом явно чекали побачити якихось ельфів чи гоблінів, а тут — жаба з дипломом біолога. Це вам не Хогвартс, це ядерне болото!
Зінька полегшено зітхнула — видно було, що сильно переживала, аби її не змусили цілувати мутанта. Хлопців Едвард не дуже вразив. Вони й раніше бачили істот — хтось навіть на уроці фізкультури.
— Мене послала пані Сміла. Наказала привести вас до себе.
— А що їй треба? — пробурмотів Елайджа, насторожено.
— Каже, має попередити вас про щось важливе, — знизав плечима Едвард, ніби то була звичайна справа.
— І вона послала тебе? — з іронією в голосі перепитав Феодорій, явно не в захваті.
Денис уже помітив — цьому воїну мало хто взагалі подобався. Навіть суп з грибами.
— А що такого? — щиро здивувався Едвард. — Я тут усі болотяні стежки знаю. Пані Сміла — моя подруга. Якщо хочете дістатися до неї до ночі — йдіть за мною.
З цими словами він спритно стрибнув на купину. Болотце під нею злегка чвиркнуло — але витримало.
— І що нам робити? — Феодорій кинув тривожний погляд на товаришів.
— Якщо його справді послала пані Сміла — йдемо, — сказав Елайджа, придивляючись до принца-амфібії.
— А якщо це пастка? — підозріло мовив воїн. Його брови знову складались у форму меча.
Елайджа лише ледь усміхнувся. Магістр був готовий до пасток. І до жаб.
— Бо, здається, в нас немає вибору. Веди нас, Едварде.
— Ну нарешті! — зрадів принц і впевнено заскакав уперед, як турботливий гід з болота.
