Раді Вас бачити!

Кімната зустріла мене неочікуваною літньою прохолодою та легким протягом із вікна замість уже звичної спеки. А голова, не маючи жодного співчуття, болем нагадала, що мені вже давно не вісімнадцять.

Авжеж, якщо лягти о першій ночі, навряд чи вранці почуватимешся свіжим огірочком. Та навіть це не змогло зупинити мене від завершення мільйона домашніх справ перед поїздкою на найочікуваніший K-pop концерт у Європі.

Зрештою, не щодня випадає шанс побачити улюблених артистів наживо та ще й офіційно працювати на них.

Потягнувшись і відчуваючи, як хрустить кожна частина мого залежаного тіла, я повільно сіла й легенько ляснула себе по щоці, щоб пришвидшити повернення зору після запаморочення. Не знаю, чому це почало траплятися все частіше, але переконана: краще трохи перечекати, ніж упасти десь посеред квартири й сподіватися, що хтось прокинеться.

Погодьтеся, так і померти раніше часу недовго.

Холодна підлога змусила мурашки пробігти по тілу й одразу привела мене до тями. У ту ж мить я усвідомила, що до приїзду таксі залишилося всього пів години, а сумка досі не зібрана, а комплектуючі до фотоапарата все ще лежать у столі.

Насправді я не відчувала нічого аж до цього пробудження. Мені постійно здавалося, що все це відбувається не зі мною і світ точно десь уже готує чергову підніжку.

Чому?

Бо так якось повелося, що кожна моя подорож обов’язково затьмарювалася якоюсь безглуздою проблемою, яка виникала буквально нізвідки, після чого все летіло шкереберть. Наче там, нагорі, хтось грав у Sims, а я потрапила до рук справжнього садиста.

Але поки що все складалося напрочуд добре, тож я вирішила хоча б цього разу видихнути й дозволити собі кілька днів насолоди від відпочинку та нового міста.

Тишу квартири поступово почали заповнювати співи перших птахів, нагадуючи мені про те, який неймовірний світанок видно з наших вікон. Та сьогодні я зустріну його вже дорогою — у машині, яка повезе мене на вокзал, звідки вирушає мій потяг до Мадрида.

Я ввімкнула теплу воду, швидко почистила зуби, вмилася та зв’язала чорне волосся в хвіст, з якого постійно вибивалися дрібні пасма, змушуючи мене скидатися на розпатланий кульбабковий пух.

Натягнувши ще трохи вологі штани, я тихенько простогнала від неприємного відчуття, накинула підготовлену з вечора випрасувану футболку й закинула останні важливі для роботи речі до рюкзака.

І, якщо чесно, найбільше мене радувало те, що їду я всього на кілька днів. Жодних величезних валіз, які постійно заважають рухатися й змушують шкодувати про кожну зайву річ, кинуту всередину.

Телефон нервово завібрував у кишені.

Таксі прибуло раніше, ніж я очікувала. Водій, схоже, дуже поспішав і вже хотів знати, як швидко я вийду, бо йому, бачте, час їхати далі. Я лише закотила очі, не зовсім розуміючи, чия це взагалі проблема, і спокійно відповіла, щоб він чекав того часу, на який машину було замовлено ще з вечора.

Після цього ще раз пробіглася поглядом по квартирі, перевірила документи, телефон, квитки та ключі. На кілька секунд затрималася біля дверей, прислухаючись — усі ще спали.

Я тихенько зачинила двері, намагаючись не гримнути замком на весь під’їзд, і навшпиньки почала спускатися сходами. 

На вулиці повітря було прохолодним і ще трохи вологим після ночі. Я закинула рюкзак на заднє сидіння машини й нарешті дозволила собі видихнути.

Гранада тільки прокидалася.

Порожні вузькі вулички ковзали за вікном, ліхтарі поступово згасали, а на білих фасадах будинків уже з’являлися перші золотаві відблиски сонця. Удалині темніли обриси Сьєрра-Невади, над якими небо повільно змінювало колір із глибокого синього на ніжно-рожевий.

Ми проїжджали повз зачинені кав’ярні, маленькі пекарні, від яких уже тягнуло запахом свіжого хліба, балкони, густо заставлені квітами, та майже порожні площі, де лише зрідка можна було побачити самотнього перехожого або когось із валізою, такого ж сонного, як і я.

Місто без туристів і спеки виглядало зовсім інакше. Тихим. Спокійним. Майже рідним. І я навіть почувалася тут як удома.

У навушниках тихо грала музика, і вперше за довгий час я дозволила собі просто дивитися у вікно, ні про що не думаючи. Не відповідаючи на повідомлення в робочому чаті, не нервуючи через те, що скаже менеджер про наступну книгу і чи сподобався йому пролог...

Я не помітила, як пролетів час, аж доки водій тихенько не промовив моє ім’я, повідомляючи, що ми вже на місці й що я нарешті можу дати йому змогу поїхати у своїх справах.

Мій погляд сказав усе, що я думала про його клієнтоорієнтованість, і, судячи з того, як швидко він відвів очі, сказав більш ніж достатньо.

Я мовчки вийшла з машини й дістала з сумки цигарки зі смаком ментолу. Швидко закурила, не дозволяючи собі зайвої паузи, аби не проґавити потяг. 

Телефон знову противно завібрував.

На екрані висвітилося ім’я хлопця — Том.

— Ти вже їдеш? — почувся його ще сонний голос.

— Докурюю, ведмежатко, і біжу.

— Ага, зрозумів. Ну ти дивись мені, тільки нікого там собі не знайди на тому концерті. А то я знаю вас, любителів тих корейців.

Я мимоволі посміхнулася, дивлячись, як фанатки з іграшками на сумках і написами на футболках поспіхом пробігають у бік перонів.

— Ох, якби ж мені ще були потрібні чоловіки, — тихо засміялася я у слухавку.

У відповідь пролунало обурене бурмотіння, але саме в цю мить я вперше по-справжньому повірила, що ця поїздка все ж таки стане для мене доленосною.