Раді Вас бачити!

Його звали Ліан.

Я придумала це ім’я задовго до того, як зрозуміла, ким він буде, хоча й досі не могла впевнено сказати, що справді його вигадала. Спочатку він просто з’явився уві сні, ставши біля старих дверей посеред темного лісу, де не було ані стежок, ані звуків, ані будь-яких ознак життя.

Я не бачила його обличчя повністю, проте запам’ятала майже біле волосся, гостру лінію підборіддя й довгі пальці, якими він торкався дерев’яної поверхні, вкритої невідомими знаками. Ліан нічого не говорив і навіть не повертався до мене, але я чомусь точно знала, що за дверима на нього чекало щось страшніше за смерть.

Через кілька днів сон повторився, тільки цього разу чоловік стояв ближче, і я нарешті змогла роздивитися його очі. Темні, трохи витягнуті й настільки спокійні, що від одного погляду ставало моторошніше, ніж від будь-якої відкритої погрози. У ньому взагалі не було звичної людської метушливості, бо кожен рух здавався точним і заздалегідь продуманим, наче його тіло підкорялося ритму, якого ніхто інший не чув.

Наступного ранку я відкрила порожній документ і записала першу сцену, хоча тоді ще не знала ні сюжету, ні правил світу, ні того, чому цей чоловік так уперто приходив у мої сни.

Поступово Ліан став провідником між людським світом і місцем, куди потрапляли спогади померлих. Він не забирав душі й не вирішував, хто гідний іншого життя, а лише відчиняв двері, через які люди могли востаннє повернутися у найдорожчий момент свого минулого, перш ніж назавжди забути все, що колись любили.

За кожні відчинені двері він віддавав частину власної пам’яті, тому вже давно не пам’ятав, ким був до того, як став провідником. Ліан не знав свого справжнього імені, не міг пригадати обличчя матері й не розумів, чому іноді прокидався з відчуттям, наче втратив когось настільки важливого, що навіть через сотні років біль не зник.

Упродовж усієї книги він шукав двері без знаків, які з’являлися лише раз на сто років і, за легендою, могли повернути йому всі спогади. Проте чим ближче він підходив до мети, тим очевиднішим ставало, що за ними ховалася не свобода, а причина, через яку він сам колись погодився все забути.

Мені подобалося писати його холодним і відстороненим, хоча насправді мій герой майже завжди виявлявся людянішим за тих, кому допомагав. Він міг спокійно дивитися на смерть, не здригатися від крові й говорити про втрату так, ніби вона була звичайною частиною життя, але водночас ніколи не проходив повз чужий біль, навіть якщо через це втрачав ще один уламок самого себе.

Зовні я теж бачила його настільки чітко, що часом дивувалася, чому не могла знайти хоча б приблизно схожу людину серед акторів або моделей. Він був високим, струнким і сильним, хоча його тіло не мало тієї важкої масивності, якою часто наділяли чоловічих персонажів, намагаючись переконати читача в їхній небезпечності.

Ліанові не потрібно було виглядати великим, щоб змушувати інших поступатися дорогою. У ньому відчувалася внутрішня впевненість людини, яка ніколи не підвищувала голосу, бо й без цього знала, що її почують. Світле волосся спадало нижче плечей нерівними шарами, шкіра здавалася майже прозорою, а тонкі риси обличчя робили його красу незвичною й трохи хижою.

Його можна було назвати вродливим, проте в цій вроді не було нічого м’якого чи безпечного. Навіть коли чоловік усміхався, здавалося, що він знає про співрозмовника щось таке, чого той не знав про себе сам.

Я ніколи не бачила такої людини в реальному житті й не використовувала конкретного референсу, коли описувала його зовнішність. Обличчя складалося в моїй голові самостійно, поступово набуваючи деталей із кожною новою главою, тому з часом я перестала замислюватися, звідки саме воно взялося.

Він був моїм персонажем, а отже, мав право існувати лише там, де я могла контролювати кожен його крок.

Принаймні мені дуже подобалося так думати.

Я зробила ще один ковток кави, змусила себе проковтнути її й повернулася до незакінченої сцени.

У передостанній главі Ліан нарешті знаходив двері, які шукав упродовж кількох століть. Вони стояли посеред покинутого храму, захованого під містом, і не мали ані ручки, ані замка, ані звичних символів, що вказували, чия пам’ять зберігалася всередині.

За ними на нього чекала правда про власне минуле, проте разом із нею він мав дізнатися, що добровільно став провідником, аби врятувати молодшу сестру. Вона померла через його помилку, і Ліан віддав усі спогади про неї в обмін на можливість залишити її душу серед живих.

У кожному новому житті вона народжувалася іншою людиною, не пам’ятаючи ані брата, ані власної смерті, тоді як він залишався між світами й несвідомо шукав її серед тих, кому допомагав пройти крізь останні двері.

Тепер сестра помирала знову, а Ліан мав обрати між поверненням власної пам’яті та її наступним життям.

Я сперлася ліктями на столик і перечитала останні кілька абзаців, намагаючись налаштуватися на потрібний настрій. У голові все ще крутилися думки про концерт, майбутню роботу й те, чи не забула я вдома якусь особливо важливу деталь від камери, без якої весь мій професіоналізм перетвориться на безпорадне спостереження за чужою роботою.

Та варто було покласти пальці на клавіатуру, як шум вагона поступово відійшов на другий план.

За вікном зникали останні околиці Севільї, поступаючись широким полям, над якими повільно піднімалося сонце. Земля ще зберігала темні нічні відтінки, проте дерева й низькі будинки вже вкривалися теплим золотавим світлом, що робило ранковий краєвид майже нереальним.

Потяг набирав швидкість, тому поодинокі дерева пролітали повз раніше, ніж я встигала як слід їх роздивитися, а рівні ряди олив у далині здавалися намальованими на величезному полотні. Десь між ними з’являлися невеликі білі будинки, вузькі дороги й самотні машини, водії яких, мабуть, теж прокинулися занадто рано й зараз щиро ненавиділи весь світ.

Мені завжди подобалося дивитися у вікно потяга, бо лише тут подорож відчувалася справжнім переміщенням, а не кількома вирваними з життя годинами. Літак забирав тебе в одному місті й повертав уже в іншому, не залишаючи нічого, крім хмар, тісного крісла й сумнівної їжі, тоді як потяг дозволяв побачити, як знайомі місця поступово зникали та змінювалися чимось новим.

Можливо, саме тому в дорозі мені писалося легше. Між містами я ніби ненадовго переставала належати звичайному життю, тому робочі повідомлення, домашні справи й постійна потреба щось вирішувати втрачали свою вагу, залишаючи простір лише для історії.

Я знову подивилася на екран і почала писати.