Раді Вас бачити!

Потяг рушив настільки плавно, що я зрозуміла це лише тоді, коли будівля вокзалу Севілья-Санта-Хуста почала повільно віддалятися, а за вікном замиготіли колії, паркани та однакові сірі споруди, які зазвичай не привертали уваги, проте зараз чомусь здавалися останніми частинами звичного життя, що залишалося десь позаду.

Я зручніше вмостилася біля вікна, засунула рюкзак під ноги й обережно поставила на невеликий столик стаканчик із кавою, куплений за кілька хвилин до посадки. Після першого ковтка обличчя саме скривилося від гіркоти, адже напій був водянистим, занадто гарячим і мав такий дивний присмак, наче кавові зерна перед приготуванням кілька років зберігали у вогкому підвалі поруч із мішками сирої картоплі.

Викидати його я, звісно, не стала, бо заплатила майже чотири євро, а мій внутрішній бідняк ніколи не дозволив би так безвідповідально розпрощатися з грошима. До того ж після чотирьох годин сну навіть ця коричнева образа людства мала шанс урятувати мене від ганебної смерті об клавіатуру ноутбука.

Я дістала його із сумки, поставила перед собою й кілька секунд розглядала власне відображення на темному екрані. Волосся, яке я так старанно збирала вдома, уже встигло розтріпатися, під очима залягли темні кола, а шкіра мала жахливий жовтуватий відтінок, за якого люди починали ввічливо цікавитися, чи не потрібна тобі медична допомога.

Виглядала я зовсім не так, як мала б виглядати жінка, котра їде працювати на найбільш очікуваному концерті за останні кілька років. Швидше скидалася на людину, яка вночі втекла з лікарні, прихопивши чужий рюкзак і недопиту каву медсестри, а тепер сподівалася непомітно перетнути половину країни.

Я натиснула кнопку ввімкнення й потерла долонями обличчя, намагаючись остаточно прокинутися, хоча в голові все ще панував приємний ранковий туман, у якому думки рухалися повільніше, ніж старенька сусідка з третього поверху після щотижневої закупівлі продуктів.

У вагоні було тихо, якщо не враховувати рівномірного шуму коліс, приглушених розмов і періодичного шелесту пакетів. Більшість пасажирів дивилися в телефони або вже встигли заснути, відкинувши голови на підголівники, тоді як чоловік через прохід із надзвичайно зосередженим виразом обличчя набирав щось у величезній таблиці.

За тією напругою, з якою він дивився на цифри, можна було вирішити, що від його роботи залежала щонайменше економіка мегаполісу. Мені навіть хотілося ненав’язливо зазирнути в екран і переконатися, що він справді рятує Іспанію від фінансової катастрофи, а не рахує, скільки пачок офісного паперу потрібно замовити наступного місяця.

Ноутбук нарешті завантажився, і я відкрила папку з книгою, яку носила із собою вже майже рік. Усередині було стільки окремих файлів, чернеток, вирізаних сцен та версій одних і тих самих глав, що стороння людина навряд чи змогла б розібратися, де знаходився справжній текст, а де мої нічні спроби переписати все з початку через раптове переконання, що я взагалі не вмію складати слова в речення.

До завершення залишалося всього дві глави, і ця думка викликала в мені не так радість, як дивну тривогу, що неприємно стискала груди щоразу, коли я уявляла останню крапку.

Книга займала надто багато місця в моєму житті, щоб я могла просто закрити документ і відразу перейти до чогось нового. Я засинала, думаючи про діалоги, прокидалася посеред ночі через вдалі формулювання й записувала сцени в телефон, майже не розплющуючи очей, а потім зранку намагалася зрозуміти, що означали фрази на кшталт «він торкнувся дверей, але двері вже знали».

Можливо, вночі це здавалося мені надзвичайно глибоким, проте вдень більше нагадувало запис людини, якій терміново потрібно відпочити й припинити розмовляти з предметами інтер’єру.

Я відкрила передостанню главу й повільно прокрутила текст до місця, на якому зупинилася напередодні. Курсор блимав після незакінченого речення, терпляче нагадуючи, що ні концерт, ні подорож, ні моє бажання поспати не звільняли мене від необхідності нарешті вирішити долю головного героя.