Раді Вас бачити!

Світ як не можна краще сприймав нас і наші стосунки – всі навколо були привітні і підтримували нас та наше інакше кохання.

Ми були щасливі.

З Мирославою ми закривалися в її чи в моїй кімнаті і годинами валялися в обіймах одна одної, переглядаючи фільми або читаючи одну на двох книгу. Іноді ми могли цілуватися та обійматися. Але не більше. Для більшого ми обоє були не готові. Мені було достатньо бачити усміхнене обличчя Мирослави щоранку перед парами і щовечора, коли ми засинали на одній подушці.

А ще ми гуляли, вчилися, відпочивали, плавали на каное, їли морозиво прогулюючись лісом і навіть одного разу сходили з іншими одногрупниками на ранкову риболовлю( спойлер – нам не сподобалося). Словом – робили все, що роблять щасливі і закохані парочки. І звісно – робили купу фото. Навіть цілі фотосесії з фото! І постили їх в Інстаграмі: з морозивом, з котиками, в обіймах і навіть кілька фото з поцілунками і підписами що ми щасливі бути одна в одної. Це були найкращі моменти мого життя – я була найщасливішою дівчиною у цілому всесвіті!

Це був черговий, нічим не примітний післяполудневий осінній будень.

Ми з Мирославою ось уже як півгодини блукали між красиво виставленими полицями з книгами, в намаганні обрати якусь одну, але хорошу. Ми насолоджувалися неповторним поєднанням аромату деревини та якісного друкарського чорнила. Наші кроки були ледь чутними на м'якому синьому килимі, яким була встелена підлога книгарні. Позаду лишилися суперечки про фантастику і трилери - Мирослава їх не любила, а мені були до вподоби. Попереду - незвідані країни любовних романів, при вигляді на які мене інколи охоплювала паніка, тому що невідомо, чого слід було очікувати - можливо саме за одною з тих обкладинок ховалася наступна Шарлотта Бронте, а можливо - там підступно підстерігала ще одна версія Бланки Ліпінськи. Та прямо зараз ми застрягли у водах поезії і Мирослава всерйоз розмірковувала чи не змінити нам тактику - замість художньої літератури читати щовечора поезію? Я сказала, що під поезію засну на першій же сторінці, від чого у Мирослави виник напад сміху, який вона намагалася вгамувати, прикривши рот долонею. Збоку від неї розташовувалося вікно і сонячні промені, пробиваючись крізь його холодне скло, тепло підсвічували ніжні риси обличчя моєї коханої дівчини. Навколо неї танцювали сотні невидимих оку пилинок, які зараз створювали неперевершену атмосферу затишку і своєрідної магічності. В цей момент - дивлячись на таку милу, красиву і чарівну в своїй простоті Мирославу мені захотілося, щоб ця мить не закінчувалася ніколи.

І все в нас було добре. Все було якнайкраще.

Аж доки не пролунав той злощасний дзвінок.

Різкий неприємний рингтон змусив мене і всіх відвідувачів підскочити на місці. Я скривилася. Я знала, хто телефонує. Тому що саме на цього абонента я власноруч поставила цю попереджувальну мелодію. Прошепотівши Мирославі, що на хвильку, я поспішила покинути затишну будівлю книгарні.

Я дивилася на смартфон у своїй долоні так, наче тримаю золоту жабу-дереволаза. Телефонував тато. Я довго вагалася чи відповідати на дзвінок. Може пощастить і це виявиться випадковий набір? Але коли він зателефонував удруге я зрозуміла – справи кепські.

Насправді тато був хорошим. Колись. Коли ми з Мирославою були підлітками. А потім, коли ми переїхали до мегаполіса – все змінилося. Тато отримав престижнішу роботу і разом з нею більше навантаження. Він став нервовим, злим, інколи навіть агресивним(добре, що це відбувалося нечасто). В нього з’явилося маніакальне прагнення все контролювати. І нас із мамою в тому числі. Ми з мамою намагалися говорити з ним про це і він, наче нас чув і намагався не бути таким, але на довго його не вистачало. Ми просили його звільнитися і він обіцяв, що ще трішки потрібно почекати поки він знайде іншу гідну посаду і тоді все буде добре. Ми йому вірили. Але посада так і не знаходилася. А кошти, які він отримує на цій роботі йшли на оплату нашого величезного будинку і на оплату мого навчання. І ми мали з мамою миритися, чекати та сподіватися, що скоро батько знайде менш стресову роботу і все знову буде добре. А поки – кожен його дзвінок змушував все всередині мене перевертатися в очікуванні невідомого. Він міг як похвалити, так і викликати праведний страх, після якого мені зазвичай доводиться відновлювати душевну рівновагу кілька днів.

- Так, тату, привіт! – я спробувала, щоб мій голос був якомога радіснішим.

- Привіт, Жадано! – холодний тон насторожив з першого ж слова. – Маю до тебе розмову. Зустрінемося через годину в центрі. Я тобі надішлю адресу.

- Але…хіба ти?.. Тобто ти хіба в моєму місті? – від шоку долоні вмить спітніли, а у вухах почало шуміти – те, що він хоче зустрітися – це дуже поганий знак.

- Так. Спеціально приїхав до тебе.

- Ну, я зараз трішки далеченько від центру, - я намагалася не піддаватися паніці і говорити з непохитною люб’язністю і добротою. – Може скажеш по телефону, яке в тебе питання?

- Зустрінемося через годину, - відрізав холодно батько і просто скинув дзвінок так, наче й геть не чув і не слухав мене!

- Я обрала книгу і тобі доведеться змиритися і читати її разом зі мною! Вибір зміні не підлягає! Не варто було так довго говорити по телефону! – Мирослава підійшла ззаду і ніжно мене обійняла. – До речі, хто телефонував?

- Та так, виникли деякі термінові справи.

- Гей, все добре? – схоже моя бентежність була очевидною і Мирослава почала хвилюватися за мене.

- Так… Тобто ні, не дуже, - я не хотіла брехати їй.

- Що сталося? – дівчина розвернула мене обличчям до себе і дуже стурбовано вдивлялася в мої очі.

- Батько хоче зустрітися через годину.

- Ооо, - видихнула вона. – І це погано?

- Незнаю. Я незнаю, чого від нього очікувати, тому що по голосу від був…не дуже радісний.

- Тоді я піду з тобою, - моя дівчина хотіла бути поруч і захистити мене.

- Ні, не треба, Миросю, краще їдь в гуртожиток. Я не думаю, що там щось страшне, я впевнена, що швиденько відбуду цю розмову і втечу до тебе, будемо читати книгу, яку ти обрала. В нас же немає на завтра невиконаних практичних робіт? – я спробувала змінити тему і переконати Мирославу, що все гаразд, бо найменше, чого мені хотілося б – це вплутувати її в наші сімейні неполадки. Я не хотіла, щоб вона хвилювалася за мене чи переживала, я хотіла, щоб вона раділа новій книзі і можливості прочитати щось цікаве!

- Ти впевнена? – в її очах все ще була недовіра і настороженість.

- Так, цілком, впевнена, що там нічого важливого. То яку ти книгу обрала?

- А от і не покажу! Приїдеш після зустрічі і тоді побачиш!

- А може покажеш зараз, щоб у мене був стимул швидше повернутися?

- А я думала, що я твій стимул! – вдавано ображено насупилася Мирослава, коли ми йшли до зупинки.

- Ти – найперший мій стимул і це навіть не обговорюється! Але до основного стимулу можна додати додатковий.

- Ні, - категорично відповіла дівчина, ховаючи книгу в рюкзак так, щоб я не побачила, - в гуртожитку.

- Ну, добре, хай буде в гуртожитку. Твоя маршрутка під’їжджає.

Я провела Мирославу на маршрутку, обійнявши ніби на прощання і стала чекати свою. Тепер, коли Мирослава поїхала, контролювати тривожні думки ставало все тяжче. Я вирішила написати мамі і запитати, чому тато приїхав так раптово. Мама прочитала повідомлення і одразу ж перетелефонувала.

- Так, слухаю, - замість привітання почала я розмову.

- Жадано, сонце, я можу лише припускати, чому тато вирішив навідатися до тебе, - почула я ніжний мамин голос.

- Це щось серйозне? В нього був такий суворий голос.

- Справді?.. – в її голосі вчувалася нерішучість.

- Та, що сталося, мамо?

- Ми кілька днів тому вечеряли і він як завжди переглядав щось у телефоні. А потім раптом почав лютувати.

- Через що лютувати?

- Ну якби тобі сказати…

- Мамо не тягни!

- Словом, він зайшов в Інстаграм на твою сторінку і побачив твої фото. Твої і твоєї Мирослави.

Чорт, як я не додумалася приховати доступ до сторінки від небажаних очей?!

- Так, і що?

- Ну, ви на тих фото обіймалися. І не тільки.

- І він хоче поговорити зі мною про те, що мені негоже цілувати дівчат чи що? – мама була в курсі моєї симпатії до Мирослави і, відповідно, знала істину причину мого переведення до університету в іншому місті. Але з батьком, ясна річ, цим ніхто не ділився.

- Він зі мною цього питання не обговорював, лише запитав чи я в курсі.

- Добре, дякую, тепер знатиму, чого саме мені очікувати від нього.

- Жадано, а ти тепер справді зустрічаєшся з цією дівчинкою чи це лише дружні юнацькі дуркування? Ну, знаєш, спробувати все в житті і тому подібне. Боже, ти ж хоч там не пробуєш наркотики? Наркотики – це смерть!

- Так, мамо, я справді з нею зустрічаюся. І не просто зустрічаюся, а я її кохаю! Кохаю ще з тих пір як ми жили по сусідству! І ні, мамо, я не вживаю наркотики і не збираюся! Про алкоголь я воліла змовчати.

- Жадано, може це просто такий період в твоєму житті? Після того як ти мені розповіла про Мирославу, я не сприймала цього всерйоз, я гадала, що це скоро мине. Я думала, що ти переведешся, побавишся, швидко перегориш і повернешся назад...Ти пробуєш щось нове, в тому числі і…

- Ні, це не період! – я гнівно обірвала маму не даючи їй завершити думку. – Я кохаю Жадану і планую бути з нею до тих пір, поки вона сама мене не відштовхне і не скаже, що я їй набридла! Розмова закінчена. Хорошого тобі дня, бувай!

Я поклала слухавку, але на душі був неприємний гнітючий осад. Відчувалося так, наче замість підтримки мене зрадили і проштрикнули моє серце чимось гострим і пекучим. Я давно навчилася ні з ким нічим не ділитися і покладатися у своїх вчинких лише на себе, але ці мамині слова дуже сильно похитнули мою впевненість в собі. Вона ледь прямим текстом не сказала, що моє кохання до Мирослави – це все дурощі і що це мине, як хвороба чи вірус. Було боляче, було з біса боляче таке чути від рідної людини! Але якщо мама реагує ще більш-менш лояльно, тоді боюся уявити як відреагує батько. Вперше за довгий час мені стало дійсно страшно.

____________

Як ви думаєте, про що саме хоче поговорити батько із Жаданою? Чи буде ця розмова приємною?