Раді Вас бачити!

Наступили довгоочікувані вихідні. Погода стояла погожа – сонечко світить і гріє, на небі жодної хмаринки, прохолодний вітерець овіває, ніби обережно обіймаючи. В повітрі відчувався аромат бузку, квітучих каштанів та півоній і раз по раз доносилися тонкі, майже невагомі, нотки жасмину. Ми з Мирославою вдихали ці аромати на повні груди, наче спраглі парфумери і підставляли обличчя сонцю, намагаючись за допомогою його промінців старти всі пережиті негаразди, залишити їх позаду. День був настільки світлим та наповненим передчуття, що здавалося сам світ шепотів, що сьогодні все обов’язково має бути добре.

Спорядившись своїми рюкзаками і почекавши Катю, ми всі дружно вирушили громадським транспортом за місто.

- Катрусю, ти сьогодні якась…не знаю, якась не така як завжди, ти дуже гарно виглядаєш, - вирішила зробити комплімент подрузі Мирослава, коли ми зручно вмостилися на сидіннях довгої маршрутки і рушили містом.

Дівчина і дійсно виглядала не так, як завжди - місце джинсів і футболки поступилося досить милій та дещо елегантній блакитній сукні та босоніжкам з тонкими ремінцями.

Ми ж з Мирославою були одягнені простіше - джинсові шорти, футболки і кросівки. Але про всяк випадок взяли із собою по сукні, бо напевне не могли знати чи це буде чисто дружня тусівка, чи й вечірнє елегантне паті.

- Дякую, та я лише трохи підфарбувалася, - мені здалося чи дівчина ледь почервоніла зніяковівши? Чи то все через легку задуху в маршрутці?

- Я тобі це ще в гуртожитку казала, що ти маєш дуже гарний вигляд і здаєшся якоюсь…сяючою чи що? – підхопила я розмову.

- То просто настрій такий…погода гарна і все нарешті закінчилося з цими виродками.

- Так, я тепер можу видихнути і відчути себе в безпеці, - відказала кохана, стиснувши мою долоню.

- Я за тебе дуже рада і рада, що вони отримали по заслугам!

- Гадаю, що це дуже гарна ідея з пікніком – Юра молодець, що запросив нас.

- Так, він молодець, - ніяково усміхнулася дівчина, переводячи погляд у вікно.

Тільки зараз я звернула увагу на річ, яка муляла очі, але лишалася непомітною навіть Мирославі(що можна пробачити, зважаючи на її втомлений стан) - сьогодні вперше за весь час нашого знайомства я не побачила на Кетрін окулярів.

Їхали ми добрячих хвилин сорок. А коли вийшли, то виявилося, що нам ще треба пройтися хвилин десять. Зате коли ми опинилися на місці, то я від подиву відкрила рота. Мирося, яка йшла позаду врізалася в мене не встигнувши оминути раптову перепону.

- Ти чого?.. – збилася вона на півслові. – Огоооо…

А дивуватися було чому, тому що цей заміський будинок виглядав мінімум як витвір мистецтва – двоповерховий панорамний котедж оточений високорослими деревами викликав захоплення і подив. У дворі ми побачили ставок, а також елегантні доріжки зроблені з плитки, рівненький газон, клумби з квітами і купчасті вічнозелені кущі. З-за будинку доносилася мелодійна пісня Kler разом з насиченим запахом шашлику, від якого в роті одразу назбиралося цеберко слини.

На порозі нас зустрічає усміхнений Юрко і почергово всіх обіймає. Він простенько одягнений, що наштовхує на думку, що сукні одягати не обов’язково.

Ми вручили хлопцю акуратний синій конвертик і привітали з днем народження. Катя ж вийняла з рюкзака невеличку оксамитову чорну коробочку і червоніючи привітала друга від себе. Юнак подякував, як мені здалося, набагато активніше й емоційніше, ніж нам з Миросею і обійняв дівчину ще раз, затримавши обійми на кілька митей довше, ніж заведено етикетом.

Далі ми пройшли в будинок, який виявися всередині ще гарнішим і принаднішим, ніж зовні. Юра провів нас на другий поверх і показав, де наші кімнати, а потім, де розташовуються ванна і кухня. Ми з коханою дуже здивувалися, бо не знали, що можемо залишитися на ніч та ще й в окремій комфортабельній кімнаті, яка за габаритами перевищувала кілька наших гуртожитських. Ще Юра сказав, що ми можемо залишатися на всі вихідні, якщо захочемо, бо завтра планується продовження святкування тим паче, що погода лише сприяє цьому.

- Юрчику, чесно кажучи, ми не сподівалися побачити аж такий величезний будинок, коли їхали до тебе в гості. Можна не скромне питання – хто твої батьки? – запитала я поки хлопець вів нас на задній двір до інших членів компанії.

- Мама рієлторка, а тато працює в IT сфері. Це наш заміський будинок, який використовується здебільшого з нагоди святкувань. Наш міський будинок значно кращий.

- Чекай, але ж ти живеш у гуртожитку? – запитала Мирослава, яка так само, як і я не розуміла, чому маючи власне житло хлопець обрав жити в не дуже комфортабельному гуртожитку.

- Так, живу. Я сам так захотів. Це свого роду бойове хрещення – перші кроки до самостійного життя і взяття за нього відповідальності.

- Тобто ти з’їхав з рідного дому, щоб жити в гуртожитку і ставати самостійним? – уточнила я.

- Скоріше вчитися виживанню, - засміявся юнак і ми всі дружно підхопили його сміх.

- Але чому гуртожиток? Якщо ти так хотів самостійного життя то міг би жити в цьому будинку і їздити на навчання, - Мирослава продовжувала ставити питання, підтримуючи невимушену бесіду.

- Міг би, але я не дуже хотів, бо тут…як би вам сказати…тут теж є всі умови для комфортабельного життя, а я хотів провідчувати все: як це, коли треба вставати о шостій ранку, щоб зайняти чергу в душ, а потім цю чергу вистояти і сподіватися, що мені пощастить і гаряча вода ще залишиться; як це – готувати на плиті, яка ледь жевріє, чи мити посуд лише в холодній, інколи, крижаній, воді, чи кутатися під кількома ковдрами, коли взимку гуртожиток економить на опаленні. Для мене пережити це все було дуже цікавим досвідом! Плюс – подружитися з іншими студентами, завести справжніх друзів, з якими можна вечорами зависати. Словом, я хотів відчути це все на собі. А батьки не були проти, тож якось так.

- Ніколи не чула, щоб хтось вбачав таку романтику в житті в гуртожитку! І тобі все ще подобається таке життя, не набридло, не хочеться назад в комфорт? – запитала я.

- Ні, не набридло, в гуртожитку набагато веселіше, ніж на самоті в цьому величезному будинку. До речі, половина із сьогоднішніх гостей – це якраз мої друзі з гуртожитка, інша половина – друзі дитинства.

Ми нарешті вийшли на двір.

Територія за будинком була свого роду інтерактивною зоною. Тут було все – від напоїв та наїдків, якими було накрито кілька довгих столів, до настільних ігор, фрізбі, бадмінтону, пінг-понгу, більярду. Столи для більярду і пінг-понгу розміщувалися під окремим накриттям, яке не дозволяло їм намокати в разі зливи.

Але найбільше мене вразила наявність басейну! Біля нього були розміщені шезлонги, а трохи далі – під білими парасольками стояли круглі столики зі стільчиками, за якими сиділо кілька гостей попиваючи напої. Всі інші ж – або в щось грали, або випивали, або стояли навколо мангала і стежили за шашликом невпинно розмовляючи. Хтось грав у бадмінтон, хтось пробував свої сили в більярді. Загалом я нарахувала тринадцятеро осіб. З нами – шістнадцять. А це нічого собі!

- Друзі, знайомтеся, це – Мирослава, її дівчина Жадана та Катерина, - Юра почергово вказав на кожну з нас, представляючи, а гості то тут, то там казали: «Привіт». – Знайомтеся і не ображайте їх, вони дуже важливі гості! А ви, - хлопець звернувся до нас, - розважайтеся і коли що – я буду там, - хлопець махнув в бік мангалу. – Беріть будь-яку випивку, їжу, відпочивайте і почувайтеся, як удома! Я щиро радий, що ви прийняли мою пропозицію.

Юра усміхнувся і пішов до мангалу.

В наступну мить до нас підбігла кучерява брюнетка в чорно-рожевій тюлевій спідниці і рожевому топі та з неприкритим виразом захоплення затараторила:

- О, боже! Це ж ви?! Ну, тобто, це ж ви ті самі Мирослава і Жадана, про яких гуде весь університет?

- Хіба гуде? – недовірливо перепитала Мирослава поглянувши на мене здивованим поглядом.

- Таак! Я – Надя, двоюрідна сестра Юри і я така рада з вами познайомитися!

- Ми теж раді, - відповіла я усміхнувшись дівчині навзаєм.

- Знаєте, ви стали свого роду моїми кумирами! Те як ви відстоюєте свої права, боретеся за справедливість – це варто похвали і поваги! Це так круто, що ви не побоялися звернутися до поліції та висвітлити напад! Уявляю, скільки у вас це все забрало душевних сил! Ви дуже хоробрі!

- Дякую за такі теплі слова підтримки, - відповіла Мирося, - я навіть не очікувала почути чогось подібного сьогодні, та й взагалі, якщо чесно… Зазвичай нас підтримують вербально коментарями чи в приватних повідомленням. Наживо…відчувається геть по-іншому.

Я приобійняла Мирославу за талію і поцілувала в щоку в знак згоди з кожним її словом.

- Ви не подумайте, я не якась там навіжена абощо, просто…просто, - дівчина перейшла на шепіт і нахилилася до нас ближче, - я теж типу як зустрічаюся з дівчиною, ну, не типу як, а дійсно зустрічаюся і лише з нею я бачу своє майбутнє, але ми досі боялися відкритися… Ніхто не знає про нас. Але ваша ситуація змотивувала і надихнула нас. Тож найближчим часом ми плануємо відкритися нашим сім’ям.

- Ви молодці! – відповіла Мирослава. – Це не завжди легко дається. Проте, яким би не був кінцевий результат, пам’ятайте, що ви і є головна підтримка одна в одної!

- Так, це правильне рішення! Особисто мені навіть легше дихати стало після виходу із шафи, - підтримала я. – Були свої нюанси, але краще з ними, ніж все життя ховатися і боятися ступити зайвий крок, щоб не видати себе і свої стосунки, боятися жити…

- Дякую! Ваша пара подає гарний і гідний приклад! І ви не соромтеся, - дівчина окинула на всіх рукою, - тут всі свої і всі хороші люди, познайомитеся поступово. Почувайтеся, як вдома. Коли щось буде незрозуміло – підходьте і питайте, я підкажу.

- Так, без проблем.

- Ок. Тоді я пішла до своєї дівчини, бо вона зараз спопелить мене поглядом, - Надя кивнула в бік шезлонгу, де лежала брюнетка в окулярах. – Це Христя, я познайомлю вас пізніше, бо вона, якщо чесно дуже сором’язлива. І навіть побоялася до вас підходити.

- Нічого, ми розуміємо, - кивнула Мирослава.

Потихеньку ми перезнайомилися з усіма друзями Юри. Поки ми з коханою розмовляли про новинки у світі літератури з парубками Євгеном та Назаром – незчулися як десь загубилася Катерина.

 Весь час з моменту прибуття до цього будинку дівчина поводилася тихіше, ніж зазвичай і це навіть в моїй голові викликало хвилювання. Але коли ми поглядом все ж відшукали подругу серед гостей, то виявилося, що вона досить весело проводить час в компанії Юри та ще одного юнака і білявої дівчини, яка привертала увагу незвично великими губами, відкрито глибоким декольте та максимально короткою спідницею.

- Слухай, Миросю, - почала я, коли ми взяли по безалкогольному коктейлю і сіли за один зі столиків, - а ти не думаєш, що твоя Кетрін поводиться якось дивно?

- Ти читаєш мої думки! – вигукнула кохана. – Я теж помітила, що вона останнім часом якась…сама не своя. Розгублена, задумлива… Ти не думаєш, що можливо Паша якось до цього причетний?..

- Миросю, ну, який Паша?! Ви з нею подруги, а ти не бачиш очевидного?!

Кохана ще раз подивилася на Катю і знову перевела погляд на мене.

- Не бачиш? – я зітхнула. – Дивися – коли ти вперше почала помічати щось незвичне в поведінці Каті? Останнім часом, правильно? Сьогодні Катя одягнула гарну сукню, причепурилася, що буває дуже рідко, я навіть не згадаю, коли бачила її в чомусь, окрім джинсів. Вона задумлива і відсторонена. Вона замінила окуляри на лінзи! Коли вона дарувала подарунок Юрі – вона почервоніла. І коли в неї запитати щось про Юру – вона теж червоніє! Зараз вона проводить час не з нами, а з Юрою. І наскільки ми можемо бачити – їй з ним дуже весело і вона ледь не світиться біля нього!

- Тобто…ти хочеш сказати, що Катя…що вона…має симпатію до Юри?

Саме в цей момент до нас долинув Катеринин дзвінкий сміх. Наші голови синхронно повернулися в бік, де смажився шашлик. Катя щиро сміялася кокетливо торкаючись свого волосся невідривно дивлячись на Юру, який розповідав щось веселе. Здавалося, що хлопець таким самим поглядом обдаровує і Катю.

- Ти думаєш, що між ними щось відбувається? – запитала Мирослава.

- Гадаю, потрібно поспостерігати і відповідь знайде нас сама.