Спочатку:
На сторінку книги
Некромайстер Рінго був зайнятий дуже важливою справою.
На робочому столі стояв скляний ящик у рамі з чорного срібла, розписаній древніми рунами – то була прадавня мова, що нею розмовляли ще Перші Некроманти. Ліч раз у раз спрямовував на ці символи магічні імпульси, що проявлялися в реальності прозорим зеленим сяйвом.
На дні коробки вовтузилось з півтори дюжини тарганів. Мертвих, звичайно ж. Вони намагались рухатися строєм і, час від часу – синхронно віддавати військове вітання правою передньою лапою.
Взагалі, підняття нерозумних істот має свої нюанси та складнощі – тому широко не практикується. А нежить, піднята з комах та інших дрібних істот, по суті своїй на кілька порядків тупіша за звичайних скелетів і змусити її виконувати навіть елементарні команди майже неможливо.
Але, по-перше – для справжнього генія не існує викликів, що змусили б його відступити. А по-друге…
Якщо мертвий – то що, вже й розважитись не можна?
Двері до лабораторії прочинились.
– Майстре? – Мордехай обережно протиснувся всередину. Він рухався максимально обережно, аби у своїх громіздких обладунках не наробити в приміщенні гармидеру. – Ви дозволите?
– Так, мій друже? – Рінго, відволікшись від дресировки некротараканів, обернувся в повітрі. – Що привело тебе до мене?
– Останнім часом… я вкрай дивно почуваюсь.
Голова лицаря смерті була опущена додолу, червоні вогники у очницях черепа ледь сяяли. Якщо порівнювати з живою істотою – можна було б сказати, що він чимось збентежений (якщо таке взагалі можливо для немертвого).
– У чому це проявляється? – склавши руки на грудях, поцікавився ліч.
– Мене мучать… усякі дивні питання, майстре. Останнім часом я починаю замислюватись над тим… – некролицар зробив паузу. – Навіщо я взагалі існую? Я воюю, вбиваю ворогів, командую військом – і так по колу. А що далі?
Його очі засяяли трохи яскравіше.
– Можливо, з моїм персональним ядром щось сталось, майстре? Чи можете ви його переналаштувати?
– Гм… – Рінго замислено узявся двома пальцями за підборіддя. Він зберіг усю пам’ять про своє минуле життя – і деяких звичок не полишив і в посмертному існуванні.
– Ти – моє найкраще творіння, Мордехаю, – серйозним тоном промовив він. – Ти не просто нежить, запрограмована на певні дії – ти розумна істота, яка набуває досвіду й розвивається. І той факт, що ти почав задаватись питанням щодо сенсу свого буття, це лише підтверджує. Саме тому я не втручатимуся у твій розвиток і не рухатиму персональне системне ядро…
– Шановний некромайстре? – у двері постукали.
– Та що тут за прохідний дві сьогодні! – невдоволено вигукнув ліч. – Хто там?
– Вибачте, майстре, – у двері зазирнув темний ельф, затягнутий в легкі шкіряні обладунки. – Повідомлення від голови розвідки Скоріеля. Ми впіймали перебіжчицю зі світлих земель…
– Ну то й що? – не зрозумів Рінго. – Впіймали – то й молодці. Допитайте її як слід, з’ясуйте, хто вона, звідки, навіщо… Може, шпигунка. Світлі останнім часом капостять нам, як тільки можуть…
– Але… – невпевнено промовив візитер. – Мессір Скоріель каже, що вона не викликає підозри й не здається ворожою. А ще… гм… ця жінка просить особистої аудієнції у Володаря.
Зелені вогники в очах некромайстра звузились, висловлюючи крайню ступінь зацікавленості.
– Щоб Скоріелю та й хтось не здавався підозрілим? Та цей старий лис, дай йому волю, й самого Повелителя допитав би… Ще й дуже, дуже прискіпливо. Що ж, доправте цю леді до Смертограду… Це має бути вельми цікаво. Йди!
Коли з ельфом зачинились двері, ліч знову повернувся до Мордехая.
– А щодо тебе, мій друже… Тобі треба чимось себе зайняти. З’їздь на кордон, поганяй трохи інквізиторів… Хоча ні, ти війною й так постійно займаєшся. Спробуй щось не таке звичне. Поспілкуйся з іншими мешканцями Цитаделі… Походи містом, спробуй поспостерігати за обивателями. Тільки не лякай нікого – бо Володар буде незадоволений! І взагалі, більше спілкуйся з Марті. Він тобі точно занудьгувати не дасть! А тепер йди. В мене, он, ще таргани стройовій підготовці не навчені.
– Майстре… – обережно запитав некролицар. – А навіщо ви це робите? З цих комах же ніц користі.
– Добре, що ти спитав! – очниці Рінго прийняли форму зірок і бешкетно заблимали. – Ми хоч і не живі – та все ж розумні істоти, і нам також не чужі емоції. Задля розваги, мій допитливий друже, виключно задля неї!
