Спочатку:
На сторінку книги
Роллінгпіс розплющив очі. Кліпнув кілька разів, намагаючись вирішити – чи прокидатись остаточно, чи поспати ще трішки. Потягнувся й потужно позіхнув.
– Хтось дуже довго спить! – глузливо промовили поруч, і тоненький пальчик злегка клацнув його по носі. Остаточно розплющивши очі, хлопець побачив обличчя Аурелії, що з милою посмішкою на обличчі схилилась над ним.
– Можу ж я вряди-годи, хоч раз за тиждень, відпочити нормально, – він протер долонею очі, припіднявся на ліктях.
– Хіба в тебе немає роботи в ковальні? – випроставшись і склавши руки на грудях, спитала чародійка.
– Нічого такого, що не почекає до вечора.
– Добре тобі, любий! А от мені вже час – бо практичні заняття починаються завтра, і до вечора маю встигнути дістатися столиці. У п’ятницю повернусь, тож не сумуй тут без мене!
– Чекай, чекай, – відкинувши ковдру, Роллінгпіс почав поспіхом вибиратись з ліжка. – Ти що, вже їдеш?
– Ну, – дівчина хитро примружилась, – якщо один лежебока таки змусить себе розлучитися з ліжечком – то ще встигне поснідати зі мною.
– Вже йду!
* * *
Минуло вже кілька місяців відтоді, як вони поєднали свої долі у столичному храмі світлих богів. Храмові жерці, на щастя, не мали відношення до Інквізиції і повстання не підтримали.
Окремою пригодою для Аурелії став пошук можливості покинути столицю разом із чоловіком. Згідно правил, до завершення практики вона не мала права відлучатись з місця навчання. Знайти лазівку у документах і переконати Ефсебіуса, що його учениці необов’язково завжди бути на місці, вартувало неабияких зусиль.
Але все вирішилось – і Роллінгпіс, разом зі своєю судженою, повернувся до рідного села. Меч та обладунки були складені у скриню – його шлях героя та авантюриста завершився. Натомість він пішов батьківськими стопами, зайнявшись ковальським ремеслом.
І в якийсь момент усвідомив, що тепла розмірена атмосфера сімейного життя подобається йому куди більше, аніж воювати, махати клинком і ганяти гоблінів лісами прикордоння. Ніяких тобі командирів, ніяких набундючених герцогів, які бачать в тобі лиш неосвіченого селюка – що б ти не робив. Тиша й спокій!
* * *
– Все, я побігла, бо диліжанс поїде без мене. Не сумуй!
– Може, таки провести тебе?
– Ні-ні! Бо тоді точно запізнюсь. Я ж усього на три дні їду! Потерпи зовсім трохи, я повернусь.
Підтягнувшись навшпиньки й поцілувавши коханого в губи (різниця у зрості в них хоч невелика, та все ж була), Аурелія швидким кроком попрямувала до околиці, де зупинявся екіпаж.
Вона не помітила очей, що пильно спостерігали за нею з горища занедбаного будинку навпроти. Просто спостерігали, без усякої магії – бо тоді чародійка точно б угледіла, що за нею стежать.
