Спочатку:
На сторінку книги
З оглядового балкону у головній вежі Похмурої Цитаделі відкривався запаморочливий краєвид на Смертоград та Долину Тисячі Списів. Раніше Володар любив бувати тут – це допомагало віднайти спокій і перезавантажити свідомість. Та в останні роки він майже не піднімався сюди – часу катастрофічно бракувало.
Але сьогодні можливість таки знайшлась.
Поклавши обтягнуті чорними шкіряними перчатками долоні на парапет, він неспішно окидав поглядом пейзаж унизу. Ні, він приходив сюди не милуватися – що він там не бачив-то, за останні кілька століть це місце майже не змінилось. Але контраст між вічною метушнею столиці та спокійною величчю долини дивним чином заспокоював.
– Чому ви її ніколи не знімаєте?
Анетта фон Герц стояла неподалік, з цікавістю дивлячись на нього та спершись однією рукою на парапет. Гвардієць у чорних обладунках, приставлений до неї в якості охоронця, теж був присутній – проте тактовно тримався на віддалі.
– Перепрошую? – Володар обернувся до співрозмовниці.
– Маска, – дівчина піднесла долоню до обличчя, підкреслюючи жестом, що саме має на увазі. – Чому ви завжди носите її? Це ж, мабуть, страшенно незручно.
– Я звик, – він знизав плечима. – А причина… Що вам відомо про традиції роду Темних Повелителів?
– Нічого, що можна вважати правдою, – з саркастичною усмішкою на вустах промовила Анетта. – Гадаю, ви уявляєте, що нам удома про вас розповідають.
– Не просто уявляю, – посміхнувся Володар, – а знаю. Насправді все просто…
Він провів поглядом хижого птаха, що одиноко кружляв над шпилями замкових веж. У горах, що оточували Долину, їх водилось чимало.
– Приймаючи титул, новий Володар зрікається свого попереднього імені – а заодно й обличчя, яке ніколи більше не відкриває. Для всього світу він лишається просто Володарем, відкинувши свою минулу особистість… Такий шлях.
– Сумно, – зітхнула дівчина. І, пильно подивившись йому в очі, проникливо мовила: – Вам, мабуть, часом буває дуже самотньо?
Володар кілька секунд мовчки дивився на неї. Потім - кутики його губ злегка смикнулись доверху.
– Леді Анетто… На мене ваші емпатичні здібності не діють. Цей розум, – він постукав пальцем по скроні, – захищений фамільними закляттями, що їх сплітало не одне покоління моїх пращурів. Можна сказати – захищений чи не найкраще у світі.
– Гаразд, підловили, – зітхнула дівчина. – Але я мала спробувати… бодай з цікавості.
– І у вас не вийшло, – вже відверто посміхнувся Володар. – Та зрештою – ми можемо спілкуватись і без усяких містичних фокусів. Я все ж людина… хоч і не зовсім звичайна.
– Ну гаразд, – погодилась вона. – То… як воно – бути Повелителем Темних Земель?
Володар потис плечима.
– Складно.
Анетта опустила очі додолу й трохи відвернулась, ховаючи стримано посмішку.
– Змістовно, що й казати.
– Яке запитання, – примружився Повелитель, – така й відповідь! Та й навряд чи ви б хотіли, аби я зараз докладно описував вам усі нюанси нашої політики. А якщо коротко – то це, як я й казав, складно. Як і доля будь-якого правителя. І взагалі, це не вельми цікава тема для розмови. Краще скажіть – як вам у Цитаделі? Цікаво було б почути… думку зі сторони.
– Тут… – дівчина на секунду замислилась. – По-своєму затишно й спокійно. Хоч і незвично. З першого погляду – зовсім не скажеш, що це головна твердиня Зла.
– О, повірте, це саме вона…
Перервавши фразу на півслові, Володар раптом заплющив очі та підніс пальці до скронь.
– Щось трапилось? – стурбовано запитала Анетта.
– Нічого надзвичайного, – від повів він, розтуливши повіки. – Але – мушу вас покинути. Дехто просить… навіть, мабуть, вимагає негайної зустрічі зі мною.
– Хто може щось вимагати від самого Владики Зла?
– Всього-навсього мій дід, – буденним тоном відповів Володар.
– Ваш дід? – зелені очі розширились від подиву. – Але ж він…
– Це дуже довго пояснювати, повірте.
