Спочатку:
На сторінку книги
Вдома Анетті чимало доводилось чути про Темне Королівство. Щось із тих чуток було чистої води вигадкою, щось – правдою… Але одна справа – щось десь почути, й зовсім інша – побачити на власні очі.
Темні Землі зовсім не нагадували дику й похмуру місцину, де живуть лиш чудовиська, а людей – раптом вони тут з’являться – негайно з’їдають або приносять у жертву.
Люди тут спокійно жили поруч з представниками інших рас. Не без нюансів, звісно – як от заборона відвідувати вампірські квартали без спецперепустки; а хто тією забороною знехтує, хай нарікає на себе.
Тут були великі міста, була цивілізація – у цьому плані Темне Королівство нічим не поступалось Світлому.
Звісно ж, не все було так просто, й до чужинців тут ставились з пересторогою. Були побоювання, що її порахують за шпигунку, будуть катувати, а то й, чого доброго, просто стратять на місці. На цей ризик вона пішла усвідомлено.
Але – обійшлось. Голова тутешньої розвідки – темний ельф з гострими рисами обличчя та пронизливим поглядом червоних очей – виявився напрочуд чемним і навіть милим. А може, просто був нестійким до емпатичних здібностей… Хтозна?
І от вона тут. У Смертограді – самому серці Темних Земель.
* * *
Темний Володар сидів на троні, замислено постукуючи пальцями по підлокітниках. Елідія стояла поруч, і її обличчя висловлювало крайню ступінь незадоволеності.
– Повелителю, я вважаю, що ви робите помилку. Одна справа – приймати у королівстві біженку зі Світлих Земель… Хоча навіть це мені не до вподоби. Але зовсім інше – запрошувати її сюди!
– Ви сумніваєтесь у правильності моїх рішень, леді Елідіаннарітаніель? – Володар з подивом здійняв брови – і маска на обличчі повторила його жест.
– Я ніколи не сумніваюсь у них… зазвичай, – трохи м’якше відповіла ельфійка. – Але… буду відвертою – іноді у свіоїх рішеннях ви значно… гм, добріші за своїх пращурів. І часом це може бути небезпечно! Взяти хоча б Обраного…
– А що Обраний? – не зрозумів Володар. – Марті нам дуже допоміг, і я ні разу не шкодую, що він з нами.
– Ну, гаразд. Опустимо те, що перед цим він створив своєю присутністю купу проблем, – саркастично промовила відьма. – Але одна справа – хлопець з іншого світу, і зовсім інша – корінна мешканка Світлого Королівства! Це може бути якась хитромудра комбінація з боку їхньої розвідки! Я, як не як, одна з ваших радників, і коли мова йде про державну безпеку…
– Державній безпеці наразі нічого не загрожує, – трохи різкіше, ніж зазвичай, відказав Повелитель. – Скоріель усе ретельно перевірив.
– Скоріель – чоловік, – з легким відтінком презирства пирхнула Елідія. – Тож в деяких ситуаціях навіть йому властиво помилятися.
– Але досі він не давав приводів сумніватися в собі, тож я не бачу причин робити це й зараз. Наразі ж… попрошу вас піти. Ваша присутність створюватиме… певні незручності під час цієї зустрічі.
– Як накажете, Володарю! – криво посміхнувшись, ельфійка низько вклонилась і плавною ходою покрокувала до виходу.
* * *
Масивні двері відчинились, і до тронної зали увійшли троє. Двоє – темні ельфи у чорному шкіряному обмундируванні зі знаками військової розвідки. Вони супроводжували молоду, років двадцяти двох на вигляд, людську дівчину у темно-синій сукні з вишитим мідною ниткою візерунком. Темне густе волосся, зелені очі, на шиї – тоненький мідний ланцюжок з невеличким зеленим камінцем в оправі. Не магічний артефакт, не предмет розкоші – просто скромна прикраса.
– Ваша Величносте, – коротко вклонився один з ельфів, – затриману доставлено.
– Молодці, – кивнув Володар. – Можете бути вільні.
– Але ж… – розгубився темний. – В цілях безпеки…
– Ви сумніваєтесь у моїй здатності захистити себе, десятнику? – Повелитель здивовано звів брови догори. – До того ж, палацова варта теж недарма їсть свій хліб. Я вас не затримую! Передайте мессіру Скоріелю мою подяку за відмінно виконану роботу.
– Слухаюсь, Володарю.
Низько вклонившись, ельф та його побратим рорзвернулись і рушили до дверей.
– Можете говорити, міледі, – поблажливо махнув долонею Володар. – Я вас уважно слухаю.
– Ваша Величносте, – наблизившись, дівчина схилилась в ідеально виконаному кніксені. – Моя ім’я Анетта фон Герц. На батьківщині мені не знайшлось місця через утиски та переслідування з боку нашої влади, тож я смиренно сподіваюся знайти його тут, у ваших володіннях…
– Обійдемось без церемоній, – перервав її Повелитель. – Давайте відверто. Для чого ви тут? Що шукаєте?
Анетта підвела голову. Погляд зелених очей був рішучим та цілеспрямованим.
– Нове життя, – твердо відповіла вона. – Я можу бути корисною, мілорде – позаяк обізнана у економіці, торгівлі та дипломатії. Батько… – її обличчя злегка потемніло, – коли ще був живий, дав мені гарну освіту.
На кілька секунд запанувала тиша. Схиливши голову набік, Володар зосереджено вистукував ритм по підлокітниках трону пальцями обох рук.
– Гаразд. Темне Королівство завжди раде гостям – що б там про нас не казали у світі. Вам нададуть покої у житловому крилі Цитаделі. На перший час до вас буде приставлена охорона – ви маєте розуміти, що без цього ніяк. Також, до особливого розпорядження, вам заборонено відвідувати урядове крило, казарми гарнізону, полігон та майстерні. А зараз – можете йти. Гадаю, вам не завадить відпочити з дороги. А вашу долю та вашу можливу… користь для нашого суспільства, ми можемо обговорити й згодом.
– Дякую, Ваша Величносте, – скромно посміхнулась дівчина. – На більше я не сміла й сподіватись.
– От і добре. Вартовий!
Один з воїнів у чорних обладунках, що охороняли вхід, вийшов на середину зали. Кожен крок металевих сабатонів луною відбивався від стін.
– Що накажете, Повелителю?
– Проведи леді до її кімнати. Потім дочекайся, коли лорд Мордехай пришле тобі заміну – і повертайся на пост.
– Слухаюсь!
* * *
У супроводі воїна у чорній броні Анетта вийшла до коридору. Здається, все минуло не так вже й погано…
– Гей, світла!
Склавши руки на грудях, Елідія підпирала спиною стіну. Блакитні очі дивились на чужинку з викликом, підозрою та легким, ледь вловимим відтінком презирства.
– Так, пані? – обернувшись до неї, чемно перепитала дівчина.
– Не думай, що все так просто, – відлипнувши від стіни, ельфійка зробил жест двома пальцями “з очей в очі”. – Я за тобою стежитиму! І якщо, не приведи Темрява, ти щось задумала…
– Запевняю, і в думках такого не мала, – мило всміхнулась Анетта. – Але, звісно ж, стежити за мною – ваше право.
– Пф! – різко розвернувшись – подол червоно-чорної сукні зметнувся, здійнявши легкий вітерець – відьма рушила геть.
