Раді Вас бачити!

— Час!

Голос містера Мелона пролунав так несподівано, що кілька студентів здригнулися. По аудиторії прокотився важкий зітх.

— Відкладіть ручки.

Я опустив погляд на свій аркуш. Кілька незграбних речень. Перекреслене слово. І порожнеча. Я навіть не помітив, як минуло майже сорок хвилин. Містер Мелон повільно підвівся з-за кафедри.

— Ну що ж... Як завжди, більшість із вас закохалася в очі, волосся, усмішки й заходи сонця.

В аудиторії почувся стриманий сміх.

— На щастя, ми ще маємо час це вилікувати.

Він обвів студентів уважним поглядом. Потім несподівано зупинився на Девіді.

— Містере Моріссон.

Девід повільно підняв голову.

— Прочитайте.

На мить запала така тиша, що я почув, як десь у кінці аудиторії цокає годинник. Здавалося, навіть сам Девід не очікував цього. Він мовчки взяв свій аркуш. Кілька секунд дивився на нього.

Потім почав читати.

---

— Я завжди думав, що людина має чимось вражати. Бути красивою. Розумною. Особливою.Потім я зустрів хлопця, якого навряд чи помітив би в натовпі. Він ходив так тихо, ніби постійно боявся комусь завадити. Коли замислювався, трохи мружився, неначе світ навколо був занадто яскравим. На підборідді в нього була маленька ямочка, яку він, мабуть, ніколи не бачив сам. Він поправляв окуляри навіть тоді, коли вони не сповзали. І весь час вибачався. Навіть тоді, коли ні в чому не був винен.»

Я відчув, як у мене похололи долоні.

«Від нього пахло дивно.

Не парфумами. Не тютюном. Ледь вловимим запахом формальдегіду. Дивний запах. Чомусь він не здавався мені неприємним. Навпаки. Я почав ловити себе на думці, що впізнаю його ще до того, як побачу. Моє серце калатало так голосно, що мені здавалося, його чує вся аудиторія.

Кажуть, кохання починається з першого погляду. Брехня. Воно починається з миті, коли одна людина раптом стає єдиною, на яку ти дивишся.»

---

Девід замовк. Повільно опустив аркуш. В аудиторії панувала мертва тиша. Я боявся підвести очі. Боявся, що якщо подивлюся на нього, то він зрозуміє все без жодного слова.

Містер Мелон мовчав довше, ніж зазвичай. Потім неспішно підійшов до вікна.

— Технічно... значно краще, ніж ваші попередні роботи, містере Моріссон. — У його голосі не було ані схвалення, ані тепла, лише суха констатація. — Але це все ще небезпечна помилка.

Девід мовчав.

— Ви пишете про людину, яку ідеалізуєте. Не про живу людину. Ви закохалися у власне сприйняття, а не в характер. Це легко. Так пишуть дев'ятнадцятирічні романтики. Література ж починається там, де ілюзії закінчуються. — Він повернувся до кафедри й спокійно закрив журнал. — Сідайте.

Девід, нічого не відповівши, мовчки сів на своє місце. А я вже не чув, що говорив Мелон далі. Перед очима стояли лише кілька рядків.

"Від нього пахло формальдегідом...„

До кінця заняття я вже не почув майже нічого. Містер Мелон ще щось пояснював про композицію, конфлікт і підтекст, але його голос долинав до мене приглушено, ніби крізь товсте скло. Перед очима стояв лише Девід.

"Від нього пахло формальдегідом..."

Я машинально понюхав рукав сорочки. Ледь відчутно,але запах був. Я давно перестав його помічати. Після роботи в бюро він залишався на одязі, на руках, навіть у волоссі. Може, мені просто здалося? Може, Девід писав зовсім не про мене.

Окуляри... Незграбність... Хіба цього мало в інших людях? Ямочка на підборідді...

Ні. Це нічого не доводило. Я лише накручував себе. Від цієї думки стало трохи легше. І водночас... чомусь прикро.

---

Пролунав дзвінок.Студенти одразу загомоніли. Хтось поспішив до дверей, хтось залишився сперечатися з Мелоном. Я швидко зібрав зошит.

Мені потрібно було поговорити з Девідом. Не знаю про що. Просто... Поговорити. Я вийшов у коридор. Потім спустився сходами. Озирнувся. Його ніде не було. Я навіть вибіг у внутрішній двір університету. Марно. Девід зник так само несподівано, як і з'явився в моєму житті. Я ще кілька хвилин стояв біля сходів, вдивляючись у натовп студентів. Потім важко зітхнув і попрямував до стоянки.

---

Дорога додому минула непомітно. Я навіть не пам'ятав, на якому світлофорі зупинявся. У голові без кінця крутилися його слова.

"Я почав ловити себе на думці, що впізнаю його ще до того, як побачу..."

Ні. Це просто збіг. Я надто багато думаю.ьНапевно саме так і народжуються безглузді закоханості.

---

Будинок зустрів мене запахом свіжої випічки й кориці.ьНа кухні вже поралася Марія. Побачивши мене, вона одразу усміхнулася.

— Сеньйоре Стіве, ви сьогодні якийсь... інший.

Я поклав рюкзак на стілець.

— Хіба?

— Так. — Вона примружилася, уважно вдивляючись у мене. — Усміхаєтеся самі до себе.

Я мимоволі торкнувся кутика губ. І справді. Посміхався.

— Напевно, день був непоганий.

Марія задоволено кивнула, ніби саме такої відповіді й чекала.

— От бачите. Я ж казала — молодим треба думати про кохання.

Я лише тихо засміявся.

— І коли ви вже запросите цю дівчину до нас? Я приготую енчиладас. Або тако. Хуаніта каже, що молодь зараз любить піцу, але я їй не вірю.

Я опустив очі, ховаючи усмішку. Якби вона тільки знала...

— Запрошу, — тихо відповів я — Обов'язково запрошу.

Марія радісно сплеснула в долоні.

— От і добре. Значить, скоро в цьому будинку знову стане веселіше.

Я лише кивнув. Перед очима знову виникло обличчя Девіда. І вперше за довгий час мені захотілося, щоб Марія мала рацію. Хоча я й гадки не мав, чи взагалі колись наважуся запросити його в цей дім. Я підвівся зі стільця, відчуваючи, як тепло від кухонного світла лишається позаду.

— Піду прийму душ, — кинув я через плече, намагаючись, щоб голос звучав спокійно.

Двері моєї кімнати зачинилися за мною з тихим клацанням. Нарешті сам. Світло від настільної лампи ледь-ледь золотило стіни, а за вікном уже густішала вечірня темрява. Я стягнув футболку через голову, відчуваючи, як тканина ковзає по шкірі, що вже почала нагріватися від самих лише думок.

Девід.

Його ім’я, як завжди, пройшло по мені гарячою хвилею. Я уявив, як він стоїть близько — так близько, що я відчуваю тепло його тіла. Його темні очі, в яких завжди ховалася та тиха, трохи лукава посмішка, коли він дивився на мене. Як він кусає нижню губу, коли задумався. Як рухаються м’язи на його руках, коли він піднімає щось важке в майстерні.

Я зайшов у ванну, скинув решту одягу і став під теплі струмені води. Гаряча вода потекла по плечах, по грудях, нижче... Я заплющив очі.

У голові одразу з’явився Девід — мокрий, як і я. Вода стікає по його шиї, по ключицях, по рельєфному животу. Я уявляв, як ковзаю пальцями по його шкірі, як він тихо видихає мені в губи, коли я притискаюся до нього всім тілом. Як його руки лягають мені на стегна, сильно, впевнено, притягуючи ближче. Як він шепоче моє ім’я — «Стівен...» — низько, хрипко...

Моя рука мимоволі спустилася нижче. Я обхопив свій член, повільно проводячи долонею вгору-вниз, і видихнув крізь стиснуті зуби. Уява була надто яскравою. Ось Девід стає передо мною на коліна під цим же душем, вода стікає по його волоссю, а його губи...

Я прикусив свою власну губу, прискорюючи рухи. Серце гупало так, ніби хотіло вирватися. Кожна думка про нього — про те, як він би дивився мені в очі, не відводячи погляду, як би стогнав, коли я входжу в нього, як міцно обіймав би мене після — доводила мене до краю.

— Девід... — тихо, майже беззвучно прошепотів я в пару ванної.

Тіло напружилося, хвиля задоволення прокотилася від низу живота по всій шкірі. Я зігнувся, притулившись чолом до холодної плитки, і дозволив собі відпустити все — гаряче, солодке, майже болісне.

Вода продовжувала литися, змиваючи сліди, але думки про нього нікуди не поділися. Навпаки — стали ще чіткішими.

Я вимкнув душ і стояв ще кілька секунд, важко дихаючи. Скоро. Може, не сьогодні, але скоро я таки запрошу його. І тоді, можливо, ці фантазії перестануть бути лише фантазіями.