Раді Вас бачити!

Наступної п'ятниці містер Мелон так і не з'явився. Чесно кажучи, я почав звикати до того, що його місце біля кафедри займає Олівер Найт.Цього разу лекція була зовсім не про страх. Не про смерть. І навіть не про злочини.

— Якщо читач хоча б раз не всміхнувся, — сказав Найт, відкладаючи крейду, — ви втратили чудову можливість зробити його ближчим до свого героя. Гумор — це не прикраса. Це перепочинок. Після нього те,що страшно стає ще страшніше.

Як завжди, він говорив без конспектів, вільно перескакуючи від Марка Твена до Террі Пратчетта, а потім раптом згадав Стівена Кінга, який, за його словами, ніколи не соромився вставити кумедну деталь навіть у найтемніший епізод.

— Бо життя саме так і працює, — сказав він. — Воно не питає, чи доречно вам зараз сміятися.

Наприкінці заняття ми мали написати короткий гумористичний нарис. Цього разу найбільше оплесків дісталося Джулії.

Вона написала історію про чоловіка, який знайшов біля супермаркету пляшку дорогого крафтового пива, приніс її додому, поставив у холодильник, а потім урочисто викинув на смітник лише тому, що етикетка виявилася трохи надірваною.

— Він казав, що не може пити пиво без почуття власної гідності, — закінчила вона.

Аудиторія вибухнула сміхом. Навіть Девід засміявся.

 Містер Найт кілька разів поплескав у долоні.

— Чудово, міс Фостер. — Він усміхнувся. — Сюжет абсолютно безглуздий. І саме тому працює. Сміх не завжди народжується з дотепного жарту. Іноді достатньо людської дурості.

Джулія театрально вклонилася, викликавши нову хвилю сміху. Заняття закінчилося так само легко, як і почалося. Студенти ще довго не розходилися. Хтось фотографувався з Найтом. Хтось просив порадити книжку. Хтось просто хотів потиснути йому руку. Я теж дочекався, поки біля кафедри стане трохи вільніше.

— Містере Найте...

Він підвів голову.

— Автограф?

Я розгублено всміхнувся.

— Так... якщо можна.

— Можна.

Він узяв мою книжку, відкрив першу сторінку й кількома швидкими рухами поставив підпис.Потім трохи подумав і дописав унизу:

"Стівену Райдеру. Не бійтеся довіряти своїм героям. Вони знають історію краще за автора."

Я ще розглядав напис, коли Найт, ніби щось згадавши, відкрив свою шкіряну сумку.

— До речі...— Він дістав новенький примірник роману й простягнув його мені. — У мене буде до вас невелике прохання.

Я здивовано подивився на нього.

— Передасте це містеру Мелону?

— Звісно.

— Обіцяв подарувати йому ще після виходу книги.Усе руки не доходили. — Він усміхнувся.— Ви ж, здається, були одним із його найулюбленіших студентів.

Я тихо фиркнув.

— Мабуть... наскільки це взагалі можливо.

— Тим більше. — Найт поклав книгу мені в руки.— Провідайте його заодно. Кажуть, грип — жахливо нудна хвороба. Може, хоч трохи піднімете старому настрій.

Він сказав це без жодної іронії.Просто як людина, яка справді бажала колезі якнайшвидше одужати. Я кивнув.

— Добре. Обов'язково передам.

Коли я вже повернувся до дверей, Найт гукнув мене навздогін:

— І, містере Райдер...

Я озирнувся.

— Передайте йому, що студенти поводилися майже зразково. — Він лукаво всміхнувся. — Але тільки "майже". Гарного вечора.

---

Я вийшов з аудиторії, все ще тримаючи в руках ексклюзивний примірник. Пальці мимоволі ковзнули по гладенькій обкладинці.

«Продавець ілюзій».

Олівер Найт.

Новий роман, який ще навіть не встиг з'явитися на полицях книгарень. Про нього вже говорили в літературних блогах, сперечалися на форумах, а критики наввипередки намагалися вгадати, чи стане він найкращою книжкою Найта. Я посміхнувся. Не щодня тримаєш у руках примірник, який ще пахне друкарнею.

 Девід чекав на мене в просторому холі. Він стояв, спершися плечем об широке підвіконня, неквапливо сьорбав каву з паперового стаканчика й дивився крізь величезні вікна на залитий сонцем університетський двір. Поруч із ним стояла Джулія. Вона щось жваво розповідала, активно жестикулюючи. Девід усміхався. Не широко. Лише куточками губ. Але усміхався. Я сам не зрозумів, чому раптом сповільнив крок. Між ними не відбувалося нічого особливого.Двоє однокурсників. Розмова після лекції. Таке траплялося щодня.

 І все ж... Мені це чомусь не сподобалося. Неприємне відчуття виникло десь усередині, тихе й безглузде, як камінчик, що випадково потрапив у черевик. Я навіть не зміг пояснити собі, звідки воно взялося.

— Девіде.

Мій голос пролунав різкіше, ніж я хотів. Вони обоє повернулися до мене.

— Нам час.

Джулія всміхнулася.

— Уже забираєш його?

Я теж усміхнувся. Принаймні спробував.

— Так. У нас ще багато справ.

Сам не знаю чому, але останні слова прозвучали дуже сухо, і сердито. Наче я поспішав. Хоча нікуди особливо не поспішав.Девід перевів погляд із мене на Джулію.

— Побачимося в понеділок.

— Побачимося. — Вона легко махнула рукою. — І не забудь принести той зошит.

— Не забуду.

Ми рушили до виходу. Кілька хвилин ішли мовчки.Лише коли вийшли на парковку, Девід тихо запитав:

— Щось сталося?

Я здивовано подивився на нього.

— Ні. А чому питаєш?

Він знизав плечима.

— Не знаю. — Потім усміхнувся — Мені здалося, ти чимось незадоволений.

Я поспішив відвести погляд.

— Просто втомився.

Це була найзручніша відповідь.І, мабуть, найнечесніша. Я сам не розумів, що саме мене зачепило. Та неприємне відчуття нікуди не зникло. Воно мовчки сіло поруч зі мною, щойно ми зачинили дверцята старого «Фольцвагена».

 Містер Мелон мешкав лише за кілька кварталів від університету.

Наскільки я знав, квартиру йому винаймав сам університет. Більшість викладачів жили хто де, але для запрошених професорів чи викладачів, які приїздили з інших штатів, адміністрація іноді орендувала невеликі квартири неподалік кампусу. Зручно. П'ять хвилин пішки — і ти вже читаєш лекцію.

Будинок був звичайним — семиповерховим, із темно-рудої цегли, з вузькими балконами й пожежними драбинами, що зигзагами спускалися вздовж фасаду. Такі будинки я бачив сотні разів, але ніколи не звертав на них особливої уваги.

Я припаркував «Фольксваген» позаду розкішного бордового Cadillac Eldorado п'ятдесят сьомого року.

Навіть не будучи знавцем автомобілів, важко було не затримати на ньому погляд. Хромований бампер виблискував на осінньому сонці, ніби машину щойно відполірували, а довгі плавники на крилах робили її схожою на величезну червону акулу.

Я заглушив двигун і подивився на Девіда.

Той навіть не поворухнувся.

— Девіде... ти не йдеш?

Він дивився у вікно.

— Ні.

Відповідь прозвучала коротко.

— Чесно кажучи, мені вистачає його на лекціях.

Я мимоволі усміхнувся.

— Це всього на кілька хвилин.

— Саме цих кількох хвилин мені й не хочеться.

Він усе ще не дивився на мене.

Його увагу повністю поглинув старий «Кадилак».

— Якщо підеш зі мною... — обережно почав я. — Може, містер Мелон трохи змінить свою думку про тебе.

Девід тихо хмикнув.

Не весело.

Швидше втомлено.

— Ти й справді так думаєш?

У його голосі було стільки гіркоти, що я відразу пошкодував про свої слова.

Він повільно дістав із кишені куртки пом'яту пачку Camel.

Покрутив її в руках.

Потім знову сховав назад.

Навіть не діставши сигарети.

— Деякі люди, Стіве... — тихо сказав він. — Складають про тебе думку ще до того, як ти встигаєш відкрити рота.

 Я нічого не відповів.

Можливо, він мав рацію.

Але мені все одно хотілося вірити, що люди здатні змінюватися. Навіть такі, як містер Мелон.

 — Невже ти хочеш щоб я пішов туди сам? Девіде, будь ласка. Лише віднесемо йому книгу і скажемо як ми за ним скучили...

 Останні мої слова викликали в нього посмішку. 

 — Добре. — вкрай неохоче погодився він. — Але з тебе пляшка пива. 

 — Хоч дві... — палко вигукнув я, і першим прочинив дверцята.