Раді Вас бачити!

Ми з Девідом сиділи поруч, і я вже майже забув про всі ті дрібні образи, які останніми днями не давали мені спокою. Він нахилився до мене, і я відповів на його поцілунок.

Цього разу я навіть не думав.Просто тримав його за плечі й відчував, як він усміхається мені в губи. І саме тоді у двері подзвонили. Ми обоє завмерли.

— Ти когось чекаєш? — запитав я.

— Ні.

Дзвінок повторився. Девід озирнувся на двері.

— Може, господарка. — надто невпевнено прошепотів він. 

Потім, неохоче підвівся, й пішов відчиняти. Я залишився сидіти на краю ліжка, прислухаючись.За дверима пролунав веселий дівочий голос.

— Сюрприз!

А потім голос Девіда:

— Джулія? Проходь. 

Я підняв голову. Через секунду вона вже стояла посеред кімнати. У руках у неї була пляшка дешевого вина й коробка із суші.

— Привіт! Ось! Прийшла як і обіцяла, привітати з новосіллям. 

Вона навіть не дочекалася коли Девід щось відповість. Безцеремонно пройшлася по кімнаті, з цікавістю озираючись довкола. 

— Симпатично тут, — оголосила вона, — Значно краще, ніж я уявляла. — Потім побачила мене. — О, і ти тут. — Вона сказала це так, наче тільки зараз помітила мою присутність. — Привіт, Стіве. 

— Привіт. 

Я навіть спробував посміхнутися їй. Джулія усміхнулася у відповідь, і підморгнула Девіду. 

 — Ну що, котику, приймай подарунки.

Вона простягнула йому пляшку. Девід розгублено усміхнувся.

— Це зайве. — зніяковіло пробормутів він, не наважуючись взяти подарунок. 

— Зовсім ні. — бадьорим голосом заперечила вона, і поставила вино на стіл і одразу ж відкрила коробку із суші. — А це щоб ти не помер із голоду в першу ж ніч.

— Я взагалі-то вже купив піцу, — буркнув Девід.

Не було схоже щоб він був у захваті від її візиту. 

— Піца — це не їжа.

Я ледь помітно скривився.

— Так. Суші — це їжа. — з іронією в голосі заперечив я. 

Дівчина кинула на мене вкрай промовистий погляд. Я відчув себе ніяково. Наче це саме я, а не вона був тут третім зайвим. 

Джулія ніколи мені особливо не подобалася. Не можу сказати, що на те були вагомі причини. Мабуть їх не було. Вона мені не подобалася і все; надто самовпевнена, надто хитра. Вона завжди знаходила причину поглузувати над кимось, хоча сама ніколи не сяяла ні розумом, ні талантом. Але зараз...

Коли вона ось так припхалася до Девіда, навіть не спитавши чи хоче він її бачити, вона викликала в мені не просто роздратування, а суцільну ненависть. 

Вона почувалася тут надто вільно, надто впевнено. Наче вона була нашою найкращою подругою. 

Тим часом Джулія примостилася поряд з Девідом. Я дивився на них і відчував, як усередині знову повільно підіймається знайоме роздратування, і ревність. 

Джулія взяла палички.

— Ну, розповідай. Як тобі твоє нове життя?

— Нормально.

— А сусіди?

— Ще нікого толком не знаю.

— Зате одну сусідку вже знаєш.

Вона підморгнула. Девід засміявся. Я мовчав.Джулія нарешті подивилася на мене.

— Ти чого такий серйозний?

— Я нормальний.

— Не схоже.

Вона сказала це з такою легкою усмішкою, що я навіть не знайшов, за що її можна було б дорікнути. Саме це й дратувало найбільше. Вона наче гралася, І чудово знала, що робить.

— До речі, — сказала вона Девіду, — я ж казала, що тобі сподобається ця квартира.

— Так, дякую.

— Завжди будь ласка.

Вона нахилилася до нього й тихо щось прошепотіла. Девід усміхнувся. Я відвів погляд.Мені раптом дуже захотілося, щоб вона пішла.Але Девід, здається, навіть не здогадувався, наскільки сильно мені це потрібно.

Він був просто ввічливим. Надто ввічливим, щоб сказати людині: «Ти прийшла невчасно». А Джулія, схоже, чудово це знала.

Вона, здавалося, зовсім не помічала, що її присутність ставала дедалі менш бажаною.Або, що було гірше, помічала.

Дівчина відкоркувала пляшку вина, оглянула кухонну стійку й розсміялася.

— У тебе навіть келихів немає?

— Я тільки сьогодні переїхав, — відповів Девід.

— Тоді будемо як справжні студенти.

Вона знайшла на кухні два паперові стаканчики, налила вина й один простягнула Девіду. Потім, не задовольнившись цим, сіла ближче.

— Давай.

— Що?

— Пий.

Девід засміявся.

— Я сам можу.

— Та знаю.

Вона піднесла стаканчик до його губ і, граючись, змусила зробити кілька ковтків.Я дивився на це мовчки. Девід спочатку ніяково відсахнувся, але потім засміявся й дозволив їй.Саме це мене й зачепило.

Не вона.

Не вино.

Навіть не її дурнуваті жарти.

А те, що Девід не відсунувся.

Джулія поставила стаканчик на стіл, а потім раптом обійняла його за плечі.

— Ну от. Тепер ти справжній господар квартири.

Девід тихо засміявся. Я відчув, як у мене стискається щелепа. Джулія подивилася на мене через плече Девіда. І усміхнулася. Цього разу зовсім інакше. Вона точно знала. Знала, що я злюся. І, здається, їй це подобалося.

— Що? — запитала вона.

— Нічого.

— Ти вже вдруге кажеш «нічого».

Я підвівся.

— Джуліє, тобі, мабуть, уже час.

Вона кліпнула.

— Що?

— Час додому.

— Та ну, — вона засміялася. — Ми тільки почали святкувати.

— Ви почали.

Я подивився на Девіда.

— А я хочу поговорити з Девідом.

На мить у кімнаті стало тихо. Джулія повільно відпустила його.

— Ого.

Вона підвелася, але зробила це не дуже впевнено. Вино вже встигло зробити свою справу.

— Я зрозуміла.

Вона взяла пляшку, похитнула її й подивилася на залишок вина.

— Але це я заберу.

— Забирай.

Девід підвівся теж.

— Джуліє...

— Що?

— Дякую, що прийшла.

— Завжди будь ласка.

Вона знову обійняла його. Цього разу я вже не витримав.

— Девіде.

Він відступив.

— Що?

— Я проведу її.

Джулія засміялася.

— Я сама можу дійти.

— Не сумніваюся.

Я відчинив двері. Вона ще кілька секунд стояла посеред кімнати, ніби навмисно не поспішала. Потім узяла куртку.

— Ну добре.

На порозі вона раптом нахилилася до Девіда.

— До завтра, котику.

І подивилася на мене. Усміхнулася. Я нічого не відповів. Двері зачинилися.

Я ще кілька секунд стояв у коридорі, слухаючи її кроки на сходах. Потім повернувся до квартири. Девід стояв посеред кімнати й винувато дивився на мене.

— Вибач. — проговорив він, ледь чутно. — Я її не запрошував. Вона сама припхалася...

Його голос нервово тремтів як і тонкі, артистичні пальці котрими він все ще стискав стакан з вином. Він нарешті підняв на мене свої дивовижні очі сповнені провини і здається сліз, що блищали на його пухнастих, довгих віях. 

— Я не серджуся...— відповів я і посміхнувся. 

— Справді? 

Він дивився на мене з недовірою і одночасно надією, котра примусила моє серце болісно защеміти. Мені захотілося обійняти його і втішити, таким вразливим він здавався в цю мить. Я посміхнувся і швидко кивнув в знак згоди. 

— Справді, мій любий. 

Мої слова примусили Девіда почервоніти. Він підійшов до мене і притиснувся до моїх грудей наче шукав порятунку. Я обережно погладив його волосся, що на дотик було наче шовк і пахло м'ятою. В цю мить я готовий був забути про усе... Про Джулію. Про таємничого Гаррі якого можливо і не існувало і про те, що він приховуаа від мене. Все це було неважливим в цю мить. 

— Дякую...

Прошепотів він і міцно обійняв мене.