Спочатку:
На сторінку книги
Розділ 3. Незнайомка біля лісового струмка
Дорога через карпатський ліс виявилася довшою, ніж Андрій очікував. Від самого ранку він майже не зупинявся: вузька стежка то підіймалася кам’янистими схилами, то губилася серед густих смерек, де сонячне світло ледве пробивалося крізь темно-зелені крони.
Гнідий кінь ішов повільніше, ніж на початку шляху. Після кількох годин дороги навіть він стомився від крутих підйомів. Андрій погладив його по шиї й озирнувся навколо. Ліс стояв тихий, але не ворожий. Десь високо стукав дятел, а вітер приносив запах вогкої хвої та диких трав.
Чорне закляття на правій руці час від часу нагадувало про себе тупим пульсуючим болем. Хлопець мимоволі стиснув кулак і подумав про слова старійшин. Чорноліс. Відповіді. Хранителі. Усе це звучало як уривки старих легенд, у які він ще кілька днів тому не повірив би.
Невдовзі він почув тихе дзюрчання води. Між деревами блиснув вузький струмок, що біг поміж моховитих каменів. Андрій вирішив зробити короткий перепочинок і напоїти коня.
Та щойно він наблизився до галявини, як раптом завмер.
На протилежному березі струмка сиділа дівчина.
Вона була такою несподівано прекрасною, що Андрій спершу подумав, ніби йому привиділося. Довге темне волосся спадало майже до пояса, але в сонячних променях у ньому виблискували зеленкуваті відтінки, мов у молодого листя після дощу. На голові лежав сплетений із лісових трав і квітів зелений вінок, а її вбрання нагадувало старовинну українську сорочку й легку зелену свиту, оздоблену вишитими рослинними візерунками.
Та найбільше Андрія вразив не її вигляд, а вираз обличчя. У великих сіро-зелених очах ховалася глибока печаль.
Перед нею лежав великий сірий вовк. Його бік був закривавлений, а між ребрами стирчала стріла. Дівчина обережно притискала до рани пучок трав, щось тихо шепочучи, ніби молитву.
Андрій не міг відірвати погляду. Йому здавалося, що сам ліс завмер разом із ним.
— Дівчино… — несміливо озвався він. — Може, я можу допомогти?
Незнайомка різко підняла голову. Її погляд миттєво став настороженим, майже диким. Вона відсунулася від вовка й уважно подивилася на вершника.
— Простите… ні, — сухо відповіла вона. — Я сама його вилікую. А ви їдьте своєю дорогою.
Андрій здивувався такій холодності. Він повільно зліз із коня, намагаючись не робити різких рухів.
— Я не хочу вам зла. Просто бачу, що ваш… — він завагався, — …пес чи вовк сильно поранений.
Дівчина стиснула губи.
— Він не «пес». І ви для нас чужий. Йдіть.
У її голосі було стільки неприязні, що Андрій мимоволі зупинився. Але саме в цю мить із кущів вискочила маленька лисичка. Її шерсть мала незвичайний золотаво-рудий відтінок, а кінчик хвоста ледь помітно світився, ніби в ньому жевріла крихітна іскра.
Лисичка підбігла до дівчини, потерлася об її коліна, а потім уважно подивилася на Андрія. Звірятко нахилило голову, ніби оцінюючи його, і тихо фиркнуло.
Дівчина на мить замовкла, ніби зрозуміла якийсь невидимий знак. Потім знову подивилася на хлопця — вже не так вороже, хоча настороженість нікуди не зникла.
— Ладно… — тихо сказала вона. — Якщо справді хочете допомогти, потримайте його. Тільки міцно, щоб не вирвався.
Андрій кивнув і обережно підійшов до вовка. Той глухо загарчав, але дівчина поклала руку йому на голову, і звір заспокоївся.
— Спокійно, Сивий, — прошепотіла вона. — Він не скривдить тебе.
Андрій став навколішки й міцно притримав вовка за плечі. Від густої шерсті пахло лісом, димом і кров’ю. Дівчина тим часом нахилилася до рани й почала дуже вправно витягати стрілу.
Він помітив оперення — темне, з червоними нитками біля основи. Такі стріли робили мисливці з Чорнолісу.
— Його підстрелили люди з того села, куди я їду, — сумно промовив Андрій.
Дівчина різко смикнула стрілу, і вовк здригнувся від болю.
— Ненавиджу людей, — тихо сказала вона, не підводячи очей. — Вони приходять у ліс лише для того, щоб забирати: дерева, звірів, землю… усе.
Андрій мовчав кілька секунд, дивлячись на її зосереджене обличчя.
— Не весь мій народ такий, — нарешті відповів він. — Є ті, хто любить гори й ліс не менше за вас.
Дівчина завмерла. Її пальці, забруднені кров’ю та соком трав, на мить зупинилися. Вона повільно підняла очі й уважно подивилася на Андрія.
У цьому погляді промайнуло щось нове — сумнів. Наче вона хотіла повірити його словам, але боялася це зробити.
— Люди завжди так кажуть, — тихіше мовила вона. — А потім знову беруть до рук зброю.
Андрій відчув, як йому стало соромно за рушницю, якою він поранив Хранителя. Він опустив погляд на свою почорнілу руку, сховану під рукавом, але нічого не сказав.
Дівчина приклала до рани вовка густу зелену мазь із подрібнених трав, а потім прошепотіла кілька незнайомих слів. Легкий вітерець раптом закружляв навколо них, і Андрію здалося, що повітря на мить засвітилося м’яким зеленим сяйвом.
Вовк важко вдихнув, сіпнув вухами й несподівано підвівся на лапи. Рана вже не кровоточила. Звір уважно подивився на хлопця, але більше не гарчав.
Дівчина полегшено усміхнулася — вперше відтоді, як Андрій її побачив. І від цієї усмішки весь похмурий ліс ніби став світлішим.
Вона підвелася, струснула з рук залишки трав і подивилася на нього вже зовсім інакше — не як на ворога, а як на людину, яка щойно допомогла врятувати її друга.
— Ладно, — сказала вона м’якіше. — Дякую за допомогу. Мені пора.
Андрій хотів запитати її ім’я, звідки вона взялася, чому живе серед лісу й звідки знає таку дивну магію. Але слова раптом застрягли в горлі.
— Бережіть себе, — лише промовив він.
Дівчина ледь помітно нахилила голову. У її очах знову промайнув той самий теплий, майже ніжний блиск.
Поруч із галявиною з-за дерев вийшов стрункий темний кінь. Вовк легко застрибнув на кам’янистий берег, а лисичка вже крутилася біля його лап. Дівчина одним рухом сіла верхи.
Перед тим як рушити, вона ще раз озирнулася на Андрія. Їхні погляди зустрілися, і хлопець відчув дивне тепло всередині — таке, якого не відчував навіть у найщасливіші дні свого життя.
Потім вона торкнулася боків коня, і той легко помчав між смереками. Вовк біг поруч, а сяюча лисичка на мить затрималася, уважно подивилася на Андрія, ніби намагалася щось запам’ятати, і лише тоді кинулася слідом за господинею.
Галявина спорожніла. Лише струмок продовжував тихо дзюрчати поміж камінням.
Андрій ще довго стояв нерухомо, вдивляючись у той бік, де зникла незнайомка. Він навіть не знав її імені, але був певен: зустріч із цією дівчиною не була випадковою.
У його пам’яті назавжди залишилися її зелені очі, запах лісових трав і сумна усмішка, з якою вона дивилася на пораненого вовка.
Він підійшов до струмка, набрав води в долоні й напоїв коня. Холодна вода освіжила його, а біль у почорнілій руці раптом став слабшим, ніби сама присутність незнайомки ненадовго стримала темряву всередині нього.
Андрій торкнувся амулета, який дав йому Остап, і вперше за останні дні відчув не лише страх, а й надію.
— Хто ж ти така?.. — тихо прошепотів він.
Відповіддю був лише шепіт смерек.
Та образ дівчини вже назавжди залишив слід у його серці. І хоча Андрій ще не знав її імені — Дара, — саме ця зустріч мала змінити не лише його подорож, а й усю долю Карпат.
Він скочив у сідло, востаннє озирнувся на лісову галявину й рушив далі стежкою до Чорнолісу, не підозрюючи, що відповіді, які він шукає, тепер нерозривно пов’язані з таємничою принцесою лісу.
