Розділ 8. Коли ліс захищає своїх

Ранок у Чорнолісі почався зовсім не так, як очікували його мешканці.

Ще сонце не встигло піднятися над вершинами Карпат, а над селом уже пролунав протяжний звук трембіти.

Тужливий і гучний.

Він прокотився між хатами, відбився луною від гір і змусив людей вискочити на вулиці.

— Трембіта!

— Що сталося?

— Напад!

— Знову вовки!

На площі почалася метушня.

Чоловіки хапали зброю, жінки забирали дітей до хат, старі поспішали зачиняти ворота. Біля дерев'яної церкви залунав дзвін.

Олена вибігла на ґанок і занепокоєно подивилася в бік лісу.

— Мирославе!

Староста вже стояв посеред двору, одягаючи шкіряний жилет.

— Усі нехай залишаються в хатах! — наказав він. — Я сам піду подивлюся, що там.

— Але це можуть бути вовки!

Мирослав похмуро подивився на темну смугу лісу.

— Ні.

Він уже знав, хто прийшов.

Поміж дерев почали з'являтися сірі силуети.

Один.

Другий.

Третій.

Потім ще десяток.

Вовки повільно вийшли на відкриту галявину перед селом.

Їх було багато.

Вони не гарчали.

Не кидалися на людей.

Просто стояли, дивлячись на Чорноліс.

А потім між ними з'явилася Дара.

Вона їхала верхи на темному коні. Її довге волосся спадало на плечі, а зелений одяг майже зливався з лісом. На голові був вінок із трав, а в руці вона тримала тонку дерев'яну палицю, прикрашену стародавніми символами.

Поруч із конем ішов Сивий.

Його шерсть була ще скуйовджена після недавнього поранення, але очі світилися силою.

Дара зупинилася біля першої хати.

Її погляд ковзнув по дерев'яних колодах, складених біля дороги, по свіжих пнях на околиці та по слідах сокир на деревах.

Її серце стислося.

Люди знову завдали лісу болю.

Вона підняла голову.

— Мирославе!

Староста вийшов на дорогу.

За його спиною вже зібралося кілька озброєних чоловіків.

— Дара, — холодно промовив він.

— Ти знав, що я прийду.

— Знав.

— І все одно продовжив рубати дерева.

Мирослав мовчав.

Дара зійшла з коня.

Вовки одразу розступилися перед нею.

— Я попереджала тебе вчора.

— А я попереджав тебе, що не відмовлюся від свого рішення.

— Тоді ти не почув мене.

— Я почув.

Мирослав зробив крок уперед.

— Але я відповідаю за це село. За людей, які живуть тут. За дітей, які хворіють. За старих, які ледве переживають зими. Якщо в лісі справді є сила, здатна продовжити життя, я не можу просто залишити її там.

Дара гірко усміхнулася.

— Ти говориш про життя, одночасно вбиваючи те, що його підтримує.

— Ліс можна відновити.

— Не цей.

Вона повернулася до смерек.

— Цей ліс старший за ваше село. Старший за ваші дороги, хати й могили. Кожне дерево тут має пам'ять. Кожен струмок пам'ятає тих, хто приходив сюди до вас.

— Це лише дерева.

Очі Дари спалахнули.

— Ти справді так думаєш?

Вона підійшла до старої смереки й поклала долоню на її шорсткий стовбур.

— Мій дід присвятив цьому лісу все своє життя.

Її голос став тихішим.

— Він знав кожну стежку. Кожне джерело. Кожного звіра. Він захищав людей, навіть коли вони його боялися. Допомагав тим, хто заблукав. Виводив дітей із лісу під час бурі. Лікував поранених.

Дара повернулася до Мирослава.

— А коли він помер, я продовжила його справу.

— Твій дід був Хранителем, — відповів Мирослав. — Але час змінився.

— Ні.

Дара похитала головою.

— Змінилися люди.

Вона підняла руку.

Вовки позаду неї одночасно зробили крок уперед.

Чоловіки Мирослава схопилися за зброю.

— Не треба! — різко наказав староста.

Дара дивилася тільки на нього.

— Я не хочу крові.

— Тоді забирай своїх звірів і повертайся до лісу.

— Я повернуся, коли ви припините його знищувати.

Мирослав зціпив зуби.

— Я не можу.

— Тоді ліс сам вас зупинить.

Між ними повисла тиша.

І раптом із боку старої хати почувся голос:

— Досить!

Андрій вийшов на вулицю.

Він прокинувся від звуку трембіти й відразу зрозумів, що відбувається щось серйозне.

Чорна мітка на руці боліла так сильно, що хлопець ледве міг її приховати.

Але щойно він побачив Дару, біль на мить відступив.

Їхні погляди зустрілися.

Дара завмерла.

— Андрій…

Він ледь усміхнувся.

— Ти знову прийшла.

У її очах промайнуло щось тепле.

— Я не хотіла, щоб ти опинився тут.

— А я, здається, саме тому й опинився.

Дара хотіла щось відповісти, але раптом побачила його руку.

Чорні тріщини вже піднялися вище.

— Твоя мітка…

Андрій прикрив її рукавом.

— Поки що живий.

Дара зробила крок до нього.

— Ти не повинен був приходити.

— Мені сказали, що лише ти можеш допомогти.

— Я спробую.

Її голос затремтів.

Мирослав спостерігав за ними мовчки.

Він зрозумів, що Андрій і Дара вже пов'язані якоюсь невидимою ниткою.

Але страх за людей знову переміг сумніви.

— Дара, — сказав він. — Останній раз питаю. Чи можеш ти сказати, де знаходиться Сіре Серце?

Дара повернулася до нього.

— Ні.

— Тоді я шукатиму його сам.

— І зруйнуєш Карпати.

— Якщо це врятує людей, я піду до кінця.

— Ти не розумієш, що пробудиш.

Мирослав мовчав.

Потім повільно опустив руку до пояса.

Його пальці торкнулися руків'я ножа.

Дара цього не помітила.

Вона дивилася на Андрія.

— Іди зі мною.

— Дара…

— Будь ласка.

У її голосі вперше прозвучав страх.

Андрій зробив крок уперед.

І саме тоді Мирослав вихопив ніж.

Він не хотів убивати Дару.

Він хотів лише налякати її.

Змусити відійти.

Зупинити.

Але все сталося за одну мить.

Мирослав кинувся вперед.

Дара повернула голову.

— Обережно!

Андрій миттєво став між ними.

Ніж блиснув у ранковому світлі.

І увійшов Андрієві в бік.

— Андрію!

Світ навколо Дари ніби зупинився.

Хлопець похитнувся.

Мирослав застиг із ножем у руці.

На його обличчі з'явився жах.

— Ні…

Андрій опустив очі.

На одязі розпливалася темна пляма.

— Я… цілий.

Але наступної миті він упав на коліна.

Дара кинулася до нього.

— Андрію!

Вона підхопила його.

Його голова важко опустилася їй на плече.

— Подивися на мене!

Він ледве розплющив очі.

— Ти… ціла?

Дара не могла повірити.

Він був поранений.

Він ледве стояв.

А перше, про що запитав, — чи не постраждала вона.

Її очі наповнилися сльозами.

— Навіщо ти це зробив?

Андрій ледь усміхнувся.

— Не знаю…

Він замовк на мить.

— Напевно, не міг дозволити, щоб тебе скривдили.

Дара притиснула його до себе.

Її серце билося так сильно, що вона сама не могла зрозуміти, що з нею відбувається.

Вона втрачала людей.

Втрачала близьких.

Навчилася не довіряти нікому.

А тепер людина, якій вона майже не знала, щойно врятувала її власним тілом.

— Сивий!

Вовк одразу підбіг.

Дара обережно поклала Андрієву руку собі на плече.

— Допоможи мені.

Сивий став поруч.

Андрій був надто важкий, щоб Дара могла сама віднести його далеко.

— Відведи його до лісу.

Вовк тихо загарчав.

— Так. Туди, де ми зможемо його врятувати.

Вона ще раз подивилася на Мирослава.

Староста стояв нерухомо.

Ніж випав із його руки.

— Я не хотів його поранити…

Дара дивилася на нього крізь сльози.

— Але поранив.

— Я…

— Ти хотів захистити людей?

Її голос став холодним.

— Тепер подивися, кого ти захистив.

Мирослав опустив голову.

Андрій повільно підвів очі.

— Не… сваріться…

Дара повернулася до нього.

— Мовчи. Бережи сили.

Вона підняла його руку й побачила чорну мітку.

Темні тріщини пульсували.

Її серце стиснулося ще сильніше.

— Він має жити.

Дара обережно допомогла Андрію сісти на спину Сивого.

Вовк рушив уперед.

Дівчина йшла поруч, підтримуючи хлопця.

Перед тим як зникнути між деревами, вона обернулася.

— Я ще повернуся, Мирославе.

Староста мовчав.

— Але наступного разу я прийду не просити.

Дара свиснула.

Із лісу одразу вискочили інші вовки.

Вони оточили Сивого та Андрія, утворивши живе кільце.

А потім усі разом зникли серед смерек.

Мирослав довго дивився їм услід.

Олена підбігла до нього.

— Що ти наробив?

Він не відповів.

Його погляд залишався прикутим до дороги.

— Він врятував її…

— Так.

— А я…

Мирослав опустив голову.

Вперше за багато років він відчув не гнів, а страх.

Не за себе.

За наслідки.

Але коли один із чоловіків підійшов до нього й тихо сказав:

— Старосто, що тепер робимо?

Мирослав підняв голову.

На його обличчі знову з'явилася твердість.

— Продовжуємо пошуки.

Олена здивовано подивилася на нього.

— Після всього, що сталося?

— Саме після цього.

Він подивився на темний ліс.

— Якщо Сіре Серце справді існує, я знайду його.

— А якщо через нього загине Андрій?

Мирослав замовк.

На мить його обличчя здригнулося.

А потім він тихо відповів:

— Я не дозволю йому померти.

Олена гірко усміхнулася.

— Тоді, можливо, настав час зрозуміти, що Сіре Серце не можна просто забрати.

Мирослав нічого не сказав.

Він дивився на ліс.

Десь там Дара рятувала хлопця, який став для неї набагато важливішим, ніж вона хотіла визнавати.

А сам Андрій, навіть непритомніючи, продовжував стискати в руці маленький пучок трав, який вона подарувала йому біля струмка.

Дара помітила це.

І її очі знову наповнилися сльозами.

— Ти дурень, Андрію…

Він ледве почув.

— Чому?

— Бо врятував мене.

Андрій ледь усміхнувся.

— А хіба міг інакше?

Дара не відповіла.

Вона лише міцніше притиснулася до нього плечем.

Попереду вже виднілися старі кам'яні ворота, заховані в глибині лісу.

Там знаходилося її поселення.

Там вона могла врятувати Андрія.

Але разом із ним вона принесла туди й небезпеку.

Бо тепер чорна мітка пульсувала дедалі сильніше.

І десь далеко під землею Сіре Серце Карпат відчуло кров свого обранця.

Камінь здригнувся.

Раз.

Другий.

Третій.

А потім із глибини гір долинув глухий удар.

Дара різко зупинилася.

Сивий підняв голову.

Вовки завмерли.

— Ні…

Дара подивилася в бік гір.

— Воно прокидається.

Андрій повільно розплющив очі.

— Що?

Дара подивилася на нього.

— Серце.

І вперше вона зрозуміла: тепер їй доведеться не лише врятувати Андрія.

Їй доведеться захистити його від самого лісу.

А Мирослав тим часом уже віддавав накази.

— Зберіть усіх чоловіків.

— Навіщо?

Староста подивився на ліс.

— Ми знайдемо місце, де заховане Сіре Серце.

Він не знав, що цього разу ліс уже не просто попереджатиме.

Він готувався відповісти.