Розділ 9. Коли серце почуло молитву

Ліс зустрів Дару тишею.

Ще кілька хвилин тому навколо лунали схвильовані голоси, шелестіли кущі, потривожені вовками, а тепер усе стихло. Лише вітер повільно проходив між смереками, торкаючись верхівок дерев.

Сивий обережно ніс Андрія вузькою стежкою.

Дара йшла поруч, постійно поглядаючи на хлопця.

— Тримайся, Андрію…

Він майже не реагував.

Його обличчя зблідло, дихання стало важким, а на одязі темніла пляма крові.

— Ще трохи…

Нарешті вони дісталися невеликої галявини, прихованої від людських очей. Посеред неї росла стара смерека, стовбур якої був настільки товстим, що обійняти його могли б лише кілька людей.

Навколо дерева лежали великі камені, вкриті мохом.

Дара знала це місце.

Колись сюди приводив її дід.

Він називав його Серцем Лісу.

— Сивий, обережно.

Вовк опустився на землю.

Дара допомогла Андрію злізти з його спини й поклала хлопця на м'який мох.

Вона відразу опустилася поруч на коліна.

— Андрію…

Він не відповідав.

Дара приклала пальці до його шиї.

Пульс був слабким.

Занадто слабким.

— Ні…

Її голос затремтів.

Вона швидко розірвала тканину на його боці й оглянула рану.

Ніж пройшов глибоко, але, на щастя, не зачепив життєво важливих органів.

Та чорна мітка була значно страшнішою.

Вона вже простягнулася майже до плеча.

Темні тріщини пульсували, наче жили окремим життям.

Дара торкнулася їх пальцями.

Її долоня одразу обпеклася.

— Ти забираєш його…

Вона відсмикнула руку.

— Не смій.

Чорна мітка ніби відповіла слабким пульсом.

Дара стиснула зуби.

— Я не дозволю.

Вона піднялася й підійшла до старої смереки.

Поклала обидві долоні на її стовбур.

— Лісу…

Вітер завмер.

Дара заплющила очі.

— Я знаю, що ти чуєш мене.

Навколо залишалися лише тиша й шелест листя.

— Я прошу тебе.

Її голос став тихішим.

— Не за себе.

Дара повернула голову до Андрія.

— За нього.

Вона знову опустилася біля хлопця.

— Він не прийшов сюди зі зброєю. Не рубав дерев. Не полював на твоїх дітей. Він не хотів забирати твою силу.

Дара провела рукою по його волоссю.

— Він просто хотів знайти відповіді.

Сивий лежав поруч і тихо стежив за нею.

Лисичка сиділа біля каменя, не зводячи очей із Андрія.

Дара глибоко вдихнула.

— Він урятував мене.

Її очі наповнилися сльозами.

— Розумієш?

Вона схилилася над Андрієм.

— Він навіть не думав про себе. Коли Мирослав кинувся на мене, він просто став переді мною.

Дара витерла сльозу.

— Я все життя думала, що люди приносять лише біль.

Вона замовкла.

— А він…

Її голос зламався.

— Він показав мені, що я могла помилятися.

Вітер раптом поворухнув листя.

Десь далеко тріснула гілка.

Дара підняла голову.

— Ти чуєш мене?

Земля під її колінами ледь помітно здригнулася.

На старій смереці один за одним почали спалахувати крихітні зелені вогники.

Дара завмерла.

— Дух Лісу…

Світло повільно стікало по стовбуру вниз.

Коріння дерева почало світитися.

Сивий підвівся.

Вовки навколо галявини опустили голови.

Навіть птахи замовкли.

Дара повернулася до Андрія.

— Будь ласка…

Вона взяла його за руку.

— Я прошу тебе всією душею.

Світло стало яскравішим.

— І всім серцем.

На мить здавалося, що сама земля затамувала подих.

Потім із глибини лісу долинув голос.

Він не був схожий на людський.

То був шепіт сотень дерев, шум гірських потоків і віддалене виття вовків, злиті в один звук.

— Ти просиш за нього?

Дара затремтіла.

— Так.

— Ти знаєш, ким він стане?

— Ні.

— Ти знаєш, що його поява змінить ліс?

Дара подивилася на Андрія.

— Ні.

Вона стиснула його пальці.

— Але я знаю, що він не повинен померти.

Тиша.

— Чому?

Дара не одразу знайшла відповідь.

Вона дивилася на хлопця, який лежав перед нею.

На його обличчі вже не було болю.

Лише втома.

— Тому що…

Вона відчула, як щоки починають палати.

— Тому що він добрий.

Вона опустила погляд.

— І тому що він став для мене важливим.

Лисичка тихо пискнула.

Дара почервоніла ще сильніше.

— Не дивись на мене так…

Вона знову подивилася на Андрія.

— Я не знаю, коли це сталося.

Дара провела пальцями по його волоссю.

— Можливо, біля струмка.

Вона ледь усміхнулася.

— Можливо, коли він захистив ту стару жінку.

— А може, коли він подивився на мене так, ніби я не була для нього чудовиськом.

Її очі стали вологими.

— Я не хочу втрачати його.

Ліс мовчав.

А потім зелений промінь упав просто на груди Андрія.

Хлопець здригнувся.

Дара відсахнулася.

— Андрію!

Світло огорнуло його тіло.

Рана на боці почала затягуватися просто на очах.

Кров перестала текти.

Подих став рівнішим.

А чорна мітка…

Вона раптом спалахнула так сильно, що Дара прикрила очі.

Темні тріщини почали стискатися.

Повільно.

Одна за одною.

Вони відступали від плеча до ліктя, від ліктя до зап'ястя.

А потім чорне світло зібралося в долоні Андрія.

Хлопець різко вдихнув.

Чорна мітка відділилася від шкіри тонкою тінню.

Дара завмерла.

Тінь зависла над його рукою.

Вона нагадувала маленький клубок темного диму.

Дух Лісу знову заговорив.

— Чорна мітка більше йому не потрібна.

Дара не повірила власним вухам.

— Що?

— Вона була печаттю.

Темна тінь здригнулася.

— Але він уже зробив свій вибір.

Дара дивилася на Андрія.

— Він захистив Хранительку.

Тінь почала розчинятися.

— Він пролив кров за ліс.

Дара прошепотіла:

— Отже…

— Відтепер ліс не ворог йому.

Зелений вогонь поглинув чорну тінь.

Вона зникла.

На руці Андрія залишився лише маленький сріблясто-сірий знак у формі листка.

Дара обережно торкнулася його.

Він був теплим.

— Він став частиною лісу?

— Так.

— Але він людина.

— Людина, яку обрав ліс.

Дара не знала, що сказати.

— Ти просила його врятувати.

— Так.

— Ти віддала за нього частину власної сили.

Дара здивовано подивилася на свої долоні.

Вона й справді відчувала незвичайну слабкість.

— Я зробила б це знову.

Ліс відповів тихим шелестом.

— Саме тому він залишився живим.

Дара опустилася біля Андрія.

Той раптом поворухнувся.

— Дара…

Вона різко підняла голову.

— Андрію?

Хлопець розплющив очі.

Зелені очі Дари були першими, що він побачив.

— Де я?

— У лісі.

— Ти…

Він спробував підвестися.

— Не рухайся!

Дара обережно притиснула його назад до моху.

— Ти був дуже сильно поранений.

Андрій здивовано торкнувся боку.

— Але вже не болить.

— Тому що ліс тебе врятував.

Він подивився на руку.

— Мітка…

— Зникла.

Андрій не повірив.

Він підняв руку.

На шкірі залишився лише сріблястий знак.

— Що це?

Дара усміхнулася.

— Тепер ти один із тих, кого прийняв ліс.

Андрій подивився їй в очі.

— А ти?

— Я?

— Ти теж його частина.

Дара кивнула.

— Так.

Андрій усміхнувся.

— Тоді я не проти.

Дара відчула, як її щоки знову стають гарячими.

— Ти ледь не помер, а вже жартуєш.

— Бо ти поруч.

Дара завмерла.

— Що?

Андрій заплющив очі.

— Ти прекрасна…

Дара почервоніла.

— Андрію…

— Як промінь світла, який пробивається крізь дерева…

Він говорив майже уві сні.

— Ти схожа на той промінь.

Дара прикрила обличчя рукою.

— Ти навіть не розумієш, що говориш.

— Розумію…

Він ледь усміхнувся.

— Ти добра.

Дара нічого не відповіла.

Вона просто сиділа поруч, поклавши руку біля його плеча.

Вперше за багато років її серце не було холодним.

Воно билося швидко.

Незвично.

Живим теплом.

Лисичка тихенько пискнула.

Дара подивилася на неї.

— Не смійся.

Сивий тихо фиркнув.

— І ти теж.

Вона не втрималася й засміялася.

Андрій розплющив очі.

— Ось.

— Що?

— Такою я тебе ще не бачив.

— Якою?

— Щасливою.

Дара замовкла.

Її усмішка повільно згасла.

— Я давно не була щасливою.

Андрій подивився на неї.

— Тепер будеш.

Дара хотіла відповісти, але раптом відчула, як земля здригнулася.

Її усмішка зникла.

Вона підвела голову.

— Мирослав.

Андрій нахмурився.

— Що?

Дара піднялася.

— Він не зупиниться.

Вона подивилася в напрямку Чорнолісу.

— Завтра він повернеться.

Тим часом у Чорнолісі Мирослав готувався до нового походу.

На площі палали смолоскипи.

Чоловіки складали зброю.

Хтось перевіряв арбалети, хтось гострив списи, інші готували сокири.

На столі перед Мирославом лежала стара карта.

Він провів пальцем по позначеному на ній місцю.

— Завтра ми підемо сюди.

Один із мисливців нерішуче запитав:

— Старосто, а якщо Дара знову приведе вовків?

Мирослав стиснув щелепи.

— Цього разу ми будемо готові.

— А хлопець?

Мирослав замовк.

Перед очима знову постав Андрій, який кинувся під ніж.

— Він живий.

— Звідки знаєте?

— Знаю.

Мирослав підвівся.

— І якщо Дара його вилікує, це лише підтвердить, що він пов'язаний із лісом.

Він подивився на чоловіків.

— Саме тому нам потрібно знайти Сіре Серце раніше.

Олена стояла біля дверей і чула кожне слово.

— Мирославе, зупинися.

Він повернувся до неї.

— Я не можу.

— Ти вже поранив людину, яка нічого тобі не зробила.

— Я знаю.

— І все одно хочеш повернутися?

Мирослав подивився на неї.

— Я хочу врятувати людей.

Олена сумно похитала головою.

— А якщо для цього доведеться знищити все, що робить їх живими?

Мирослав не відповів.

Він лише взяв карту.

— Завтра ми знайдемо Серце.

За вікном пролунав глухий удар грому.

Хоча небо було чистим.

Мирослав підняв голову.

Десь далеко в горах, під землею, знову здригнулося Сіре Серце Карпат.

Але тепер воно вже не кликало Андрія.

Воно охороняло його.

І вперше за багато століть ліс зробив вибір не між людиною та духом.

Він обрав двох.

Дару.

І Андрія.

А завтра їм доведеться разом зустріти тих, хто прийде за Сірим Серцем.

Тільки тепер Андрій уже не був чужинцем.

Відтепер Карпати вважали його своїм.