Раді Вас бачити!

Розділ 10. Вибір між двома світами

У чарівному лісі настала тиха година.

Після всього, що сталося, навіть дерева ніби вирішили дати Андрієві та Дарі трохи спокою.

Сонячне проміння просочувалося крізь густі крони смерек і золотими плямами лягало на мох. Десь неподалік дзюркотів струмок, у траві шелестіли маленькі лісові мешканці, а високо над головами співали птахи.

Андрій сидів на широкому пласкому камені й уже вкотре дивився на свою руку.

Чорної мітки не було.

Лише невеликий сріблясто-сірий знак у формі листка.

Він провів по ньому пальцями.

Ще вчора хлопець був упевнений, що ця чорна мітка стане його смертю.

А тепер її не існувало.

Він був живий.

Здоровий.

І навіть рана на боці майже перестала боліти.

Але найбільше Андрія дивувало зовсім не це.

Він подивився на дівчину, яка сиділа неподалік.

Дара.

Вона плела невеликий вінок із лісових квітів, час від часу піднімаючи очі на нього.

Вона була зовсім не схожа на людей, яких Андрій знав раніше.

Смілива.

Вільна.

Горда.

І водночас дивовижно добра.

Дара знала кожну стежку цього лісу.

Знала, де заховані джерела, де ночують олені, де ростуть цілющі трави.

Вона могла за одним звуком зрозуміти, яка тварина проходила поруч.

А ще вона не боялася того, чого боялися всі інші.

Духу Лісу.

Навпаки.

Вона говорила з ним так, ніби говорила з кимось близьким.

І саме вона врятувала Андрія.

Вона молила ліс за нього.

Вона віддала частину власної сили.

А коли він відкрив очі, саме її обличчя побачив першим.

Андрій усміхнувся.

— Про що ти думаєш?

Дара підняла голову.

— Про тебе.

— Про мене?

— Так.

Вона подивилася на його руку.

— Перевіряю, чи не повернулася мітка.

Андрій засміявся.

— Вона вже не повернеться.

— Сподіваюся.

Дара відклала квіти.

— Ліс сказав, що тепер ти під його захистом.

— Мені досі важко в це повірити.

— Мені теж.

Андрій подивився на неї.

— Ти справді думала, що я помру?

Дара опустила погляд.

— Так.

— Ти плакала?

Вона одразу насупилася.

— Ні.

— Дара.

— Трохи.

Андрій усміхнувся.

— Я бачив.

— Ти був непритомний.

— Але почув.

Дара почервоніла.

— Тоді забудь.

— Не хочу.

Вона здивовано подивилася на нього.

Андрій тихо сказав:

— Дякую.

— За що?

— За те, що врятувала мене.

Дара похитала головою.

— Це не я.

— Ти молила ліс.

— Але саме ліс тебе врятував.

— А хто змусив його це зробити?

Дара не відповіла.

Андрій підвівся й підійшов ближче.

— Ти.

Дара відчула, як її щоки знову стають гарячими.

Вона ще ніколи не відчувала такого поруч із людиною.

Ніколи не хотіла постійно бачити когось поруч.

Ніколи не хвилювалася настільки сильно за когось.

І найстрашніше — вона не хотіла цього почуття втрачати.

Дара дивилася на Андрія й розуміла, що тепер готова оберігати його.

Так само, як оберігала ліс.

— Я рада, що ти одужуєш, — тихо сказала вона.

— А я радий, що саме ти була поруч.

Дара усміхнулася.

— Ти вже вдруге говориш такі речі.

— Бо вони правда.

Вони разом повернулися до галявини.

На великій тканині були розкладені прості лісові страви: ягоди, горіхи, мед, хліб, гриби, запечені овочі та чай із трав.

Дара сіла поруч.

Андрій узяв шматочок хліба.

— Ти сама все це приготувала?

— Так.

— І не отруїла мене?

Дара обурено подивилася на нього.

— Я могла залишити тебе вовкам.

— Це правда.

— Але не залишила.

— І за це я теж дякую.

Дара засміялася.

— Ти сьогодні тільки й робиш, що дякуєш.

— Бо є за що.

Вони їли мовчки.

Навколо було спокійно.

Здавалося, що не існує ні Чорнолісу, ні Мирослава, ні зброї, ні небезпеки.

Тільки вони.

Андрій дивився на Дару.

І поступово в його голові виникла думка.

Спочатку боязка.

Потім дедалі сильніша.

Він хотів запропонувати їй піти з ним.

До його села.

Туди, де були звичайні люди.

Туди, де вона могла б жити поруч із ним.

Без небезпеки.

Без вовків.

Без боротьби.

Без Сірого Серця.

— Дара…

— Що?

Андрій зробив глибокий вдих.

— А ти коли-небудь думала піти звідси?

Її усмішка зникла.

— Звідси?

— Так.

— Куди?

— До мого села.

Дара завмерла.

— Навіщо?

— Щоб бути разом.

Тиша.

Навіть вітер ніби стих.

Андрій зрозумів, що сказав це занадто прямо.

— Я знаю, що там люди. І знаю, що ти їх не любиш. Але…

Дара різко підвелася.

— Не кажи цього.

— Дара…

— Ти хочеш, щоб я залишила ліс?

— Я хочу, щоб ти була в безпеці.

— Мій дім — тут!

Її очі спалахнули.

— Ти не розумієш.

— Я хочу зрозуміти.

— Ні!

Вона відвернулася.

— Люди вже забрали в мене занадто багато.

Андрій мовчав.

Дара стиснула кулаки.

— Через людей загинув мій дід.

Її голос затремтів.

— Він захищав цей ліс. Вони прийшли до нього зі зброєю. Вони хотіли змусити його показати дорогу до Серця.

По її щоці скотилася сльоза.

— Він відмовився.

Андрій підійшов ближче.

— Дара…

— Я була поруч.

Вона заплющила очі.

— Я бачила, як він помирав.

Її голос зламався.

— І відтоді я не можу довіряти людям.

Андрій нічого не сказав.

Він просто обійняв її.

Дара спочатку застигла.

А потім притулилася до нього.

Її плечі здригалися.

— Я не можу залишити ліс, — прошепотіла вона.

— Не залишай.

— Я потрібна тут.

— Я знаю.

— Тут мої друзі.

— Знаю.

— Тут мій дім.

— Знаю.

Дара підняла на нього заплакані очі.

— І я не хочу тебе втрачати.

Андрій витер сльозу з її щоки.

— Ти не втратиш мене.

— Але ти хочеш повернутися.

Він замовк.

Вперше Андрій зрозумів, що перед ним справжній вибір.

Його село було його домом.

Там були люди, яких він знав.

Там могло початися його нове життя.

Без чорної мітки.

Без страху.

Але Дара була тут.

Вона не могла піти.

І він не міг змусити її.

— Я думав, що після зникнення мітки все стане простіше.

Дара сумно усміхнулася.

— І стало?

— Ні.

Він подивився їй в очі.

— Навпаки.

Дара поклала голову йому на груди.

— Чому?

Андрій обійняв її.

— Бо тепер мені є кого втрачати.

Вона заплющила очі.

І вперше не відштовхнула його.

---

Над лісом поступово опускалася ніч.

Андрій заснув біля вогнища.

Дара сиділа поруч, дивлячись на зоряне небо.

Вона обережно поправила ковдру на його плечах.

— Ти справді не знаєш, у що втрутився, — прошепотіла вона.

Андрій не почув.

Він спав.

Дара ледь усміхнулася.

— Але, можливо, саме тому я тобі й довіряю.

Вона прилягла поруч.

Через деякий час Андрій уві сні повернувся до неї й обійняв.

Дара завмерла.

А потім тихо видихнула.

Вона не відсунулася.

Навпаки — сама притулилася до нього.

Уперше за багато років їй було тепло не лише від вогню.

Тепло було поруч.

Від людини.

Від Андрія.

Але серед ночі пролунав тихий писк.

Дара розплющила очі.

Лисичка стояла біля них.

Її хвіст нервово сіпався.

— Що сталося?

Лисичка озирнулася в бік лісу.

Потім підійшла до Дари й тихо пискнула.

— Там щось є?

Лисичка кивнула.

Дара обережно підвелася, щоб не розбудити Андрія.

Але він одразу прокинувся.

— Що сталося?

— Тихо.

Лисичка нервово забігала навколо.

Потім повернулася до лісу.

— Ти хочеш сказати, що завтра буде небезпечно?

Лисичка знову кивнула.

Дара зблідла.

— Люди?

Лисичка пискнула.

— Мирослав?

Знову кивок.

Андрій уже остаточно прокинувся.

— Що вона каже?

Дара подивилася на нього.

— Завтра вони прийдуть.

— Хто?

— Мирослав і його люди.

— Навіщо?

Дара опустила очі.

— Вони хочуть знайти Сіре Серце.

Андрій відчув, як усередині все стискається.

— Тобто завтра буде бій?

— Якщо вони не зупиняться.

Він подивився на Дару.

— А ти будеш битися?

— Так.

— Проти людей?

— Якщо доведеться.

Андрій мовчав.

Він подивився на свою руку.

Сріблястий знак листка ледь світився в темряві.

Він міг повернутися.

Міг піти до села.

Тепер у нього не було чорної мітки.

Ніщо більше не змушувало його залишатися в лісі.

Він міг почати нове життя.

Але Дара залишалася тут.

Вона завтра стане між лісом і людьми.

І якщо він піде…

Він може більше ніколи її не побачити.

— Андрію?

Він підняв очі.

— Що?

— Про що ти думаєш?

Він подивився на неї.

Довго.

А потім тихо відповів:

— Я думаю про вибір.

— Який?

— Мені потрібно вирішити.

Дара опустила погляд.

— Якщо хочеш повернутися, я не буду тебе тримати.

— Я знаю.

— Ти маєш право піти.

— Знаю.

— І я не буду сердитися.

Андрій узяв її за руку.

— А ти?

— Що я?

— Ти хочеш, щоб я пішов?

Дара мовчала.

Її очі наповнилися сльозами.

— Ні.

Це слово прозвучало майже нечутно.

Андрій стиснув її пальці.

— Тоді я теж не хочу йти.

Дара підняла голову.

— Але ти можеш загинути.

— А ти?

— Я Хранителька.

— А я тепер під захистом лісу.

Він усміхнувся.

— Можливо, він не просто так врятував мене.

Дара нічого не сказала.

Вона лише притулилася до нього.

За їхніми спинами дерева тихо зашелестіли.

Ніби ліс почув їхню розмову.

А десь далеко, біля Чорнолісу, уже запалювалися перші смолоскипи.

Мирослав збирав людей.

Завтра вони вирушать у гори.

Завтра ліс зустріне їх не попередженням.

Завтра він захищатиметься.

Андрій дивився в темряву.

Йому було страшно.

Але тепер він знав, що має зробити.

Він не поїде.

Не залишить Дару саму.

Не залишить ліс, який врятував його.

Не дозволить людям забрати Сіре Серце.

А головне — не дозволить нікому забрати від нього дівчину, яка стала для нього найдорожчою.

Він міцніше обійняв Дару.

— Я залишуся.

Вона підняла голову.

— Ти впевнений?

— Ні.

Дара здивовано подивилася на нього.

Андрій тихо усміхнувся.

— Мені страшно.

Вона вперше усміхнулася крізь сльози.

— Мені теж.

— Тоді будемо боятися разом.

Дара поклала голову йому на плече.

— Разом.

І над ними зашелестіли дерева.

Наче сам чарівний ліс прийняв їхній вибір.

А десь глибоко під землею Сіре Серце Карпат зробило ще один потужний удар.

Воно знало.

Його обранець залишився.

І тепер починалася справжня битва.