Спочатку:
На сторінку книги
Розділ 6. Війна за Серце Карпат
Тим часом за кілька десятків верст від Чорнолісу, серед густих смерекових лісів, починалася справжня війна.
Не між людьми.
Між людьми та самим лісом.
На світанку до підніжжя гори прибула велика група чоловіків. Попереду їхав староста Чорнолісу — Мирослав. Це був кремезний чоловік із густою темною бородою, важким поглядом і шрамом через ліву брову. За його спиною висів арбалет, а біля сідла була прикріплена мисливська рушниця.
За ним ішли озброєні чоловіки.
Хтось ніс сокири, хтось луки, хтось списи, а декілька найманців тримали старі рушниці.
Вони зупинилися перед стіною лісу.
Смереки здіймалися над ними настільки високо, що їхні вершини губилися в ранковому тумані.
Мирослав підняв руку.
— Зупиніться.
Чоловіки стали табором.
— Ми зайшли досить далеко, — сказав один із мисливців. — Далі навіть коні не хочуть іти.
Мирослав похмуро подивився на ліс.
— Саме тут починається священна територія.
— І ви справді думаєте, що ми знайдемо там Серце?
Староста повільно усміхнувся.
— Не думаю. Я знаю.
Чоловіки переглянулися.
— Але старі казки кажуть, що Сіре Серце Карпат не можна побачити просто так.
— Казки часто приховують правду, — відповів Мирослав.
Він дістав зі шкіряної торби стару карту.
Пергамент був пожовклим від часу, а краї обгоріли. На ньому були зображені гірські хребти, печери, річки та дивні символи.
У центрі карти стояв знак — сірий камінь, оточений трьома колами.
— Мій дід шукав його все життя, — сказав Мирослав. — Він не знайшов.
— А ви?
Староста провів пальцем по карті.
— Я знайшов місце.
— І що дасть вам те Серце?
Мирослав підняв очі.
— Життя.
Чоловіки замовкли.
— Кажуть, той, хто отримає Сіре Серце, зможе прожити набагато довше за звичайну людину. Його тіло не старітиме так швидко. Рани загоюватимуться. Хвороби відступатимуть.
Один із чоловіків перехрестився.
— Це ж чаклунство.
— Це сила Карпат, — холодно відповів Мирослав. — І вона може належати нам.
Він озирнувся на своїх людей.
— У Чорнолісі багато старих. Багато дітей хворіють. Скільки людей ми втратили за останні роки? Скільки матерів ховали своїх синів? Якщо Серце справді здатне продовжити життя, я зобов'язаний його знайти.
Декілька чоловіків схвально загомоніли.
Але один молодий мисливець несміливо запитав:
— А якщо легенда говорить правду про інше? Якщо Серце не можна забирати?
Мирослав різко подивився на нього.
— Тоді ми заберемо його силою.
Він повернувся до лісу.
— Розпочинайте.
Затріщали сокири.
Перші дерева впали на землю.
Глухий удар прокотився між горами.
І ліс відповів.
Спочатку — лише шелестом.
Потім із глибини хащ долинув протяжний вовчий виття.
Чоловіки зупинилися.
— Це вовки?
Мирослав підняв рушницю.
— Не звертайте уваги.
Але за кілька хвилин із кущів вискочив сірий вовк.
На його боці ще виднівся свіжий шрам від стріли.
Це був Сивий.
Він зупинився на камені й оголив ікла.
Мисливець, який раніше стріляв у нього, впізнав звіра.
— Це той самий!
Він натягнув тятиву.
Сивий загарчав.
— Не стріляй! — крикнув хтось.
Та було пізно.
Стріла полетіла.
Вовк відскочив убік.
Стріла врізалася в дерево.
Із лісу одразу пролунало ще одне виття.
Потім друге.
Третє.
Четверте.
Чоловіки почали озиратися.
На пагорбах з'явилися вовки.
Їх було десятки.
Очі світилися в тумані.
— Що це таке?.. — прошепотів один із мисливців.
Мирослав стиснув рушницю.
— Не відступати!
Але саме в цю мить із лісу вийшла Дара.
Вона їхала на своєму темному коні.
Поруч ішов Сивий, а біля його лап крутилася маленька золотаво-руда лисичка.
На Дарі було зелене вбрання, прикрашене вишитими рослинними візерунками. Її темне волосся спадало на плечі, а на голові виднівся той самий вінок із лісових трав.
Вона зупинилася перед озброєними людьми.
Її погляд був спокійним.
Але в ньому вже не залишилося тієї м'якості, яку Андрій побачив біля струмка.
— Залиште ліс, — сказала Дара.
Мирослав розсміявся.
— А хто ти така, щоб нам наказувати?
— Та, хто попереджає вас востаннє.
— Ти?
Він оглянув її з голови до ніг.
— Дівчина, яка живе серед дерев і розмовляє з вовками?
Декілька чоловіків засміялися.
Дара навіть не здригнулася.
— Ви вже поранили Сивого.
Вона поклала руку на його голову.
Вовк тихо притулився до неї.
— Я вилікувала його. Але наступної стріли може не пережити жоден із вас.
Мирослав зневажливо сплюнув.
— Ти справді думаєш, що зможеш нас налякати?
— Ні.
Дара подивилася просто йому в очі.
— Я хочу, щоб ви пішли живими.
Староста примружився.
— Ти не знаєш, навіщо ми прийшли.
— Знаю.
Вона перевела погляд на карту в його руці.
— Ви шукаєте Сіре Серце.
На обличчі Мирослава з'явилося здивування.
— Звідки ти знаєш?
— Ліс розповідає мені те, що люди намагаються приховати.
— Тоді скажи, де воно.
— Ніколи.
Мирослав зробив крок уперед.
— Ти не розумієш. Я роблю це заради людей.
— Ні, — твердо відповіла Дара. — Ви робите це через страх смерті.
Староста стиснув щелепи.
— Якщо Серце здатне продовжити життя, я маю право його знайти.
— Воно не належить людям.
— Усе в цих горах належить людям!
Дара сумно похитала головою.
— Саме тому Карпати вже почали прокидатися.
У лісі щось загуркотіло.
Гілки затремтіли.
Між деревами промайнуло кілька темних силуетів.
Мирослав підняв рушницю.
— Вогонь!
Пролунав постріл.
А потім другий.
Дара різко свиснула.
Звук був короткий, пронизливий і незвичайно гучний.
Вовки кинулися вперед.
Мисливці закричали.
Сивий першим стрибнув на чоловіка, який стріляв у нього. Він збив його з ніг, але не вкусив — лише відкинув убік.
Інші вовки розсипалися між людьми.
Вони не вбивали.
Вони відтісняли.
Відганяли людей від дерев, від печер і від священної землі.
Чоловіки кидали зброю та бігли.
— Назад!
— Вони всюди!
— Рятуйтеся!
Мирослав намагався втримати своїх людей.
— Не тікайте!
Але навіть він відступив, коли перед ним із туману з'явився величезний чорний вовк.
Його очі світилися зеленим.
Мирослав завмер.
Звір дивився на нього так, ніби попереджав востаннє.
Староста повільно опустив рушницю.
А потім почув голос Дари.
— Ідіть.
Він подивився на неї.
— Це ще не кінець.
— Для вас — можливо.
Дара підняла руку.
— Але якщо ви повернетеся зі зброєю, ліс уже не попереджатиме.
Мирослав відступив.
Він знав, що програв першу сутичку.
Але не відмовився від свого плану.
— Я знайду Серце, — прошипів він.
Дара нічого не відповіла.
Лише дивилася, як люди залишають ліс.
Коли останній чоловік зник за деревами, вовки повільно повернулися до неї.
Сивий сів біля її коня.
Дара провела рукою по його шерсті.
— Ти знову хоробрий.
Лисичка вискочила на камінь і тихо пискнула.
Дара подивилася на неї.
— Що?
Лисичка повернула голову в напрямку дороги.
Туди, де мав їхати Андрій.
Дара нахмурилася.
— Андрій…
Вона раптом відчула тривогу.
Чорна мітка.
Вона згадала його руку, коли побачила її біля струмка.
— Якщо Мирослав шукає Серце, а Андрій прямує до Чорнолісу…
Дара замовкла.
Тепер вона зрозуміла: їхні дороги перетнулися не випадково.
Можливо, саме Андрій мав стати ключем до таємниці, яку її народ охороняв століттями.
А можливо, його чорна мітка була пов'язана із самим Сірим Серцем.
Дара сіла на коня.
— Ми повинні знайти його першими.
Сивий підняв голову.
Вовки рушили слідом.
А маленька лисичка легко побігла попереду, зникаючи серед зелених кущів.
---
Тим часом Андрій нічого не знав про те, що відбувалося в лісі.
Він їхав вузькою гірською дорогою, яка поступово спускалася в долину.
Попереду вже виднілися перші дахи Чорнолісу.
Хлопець полегшено видихнув.
— Нарешті…
Він навіть не здогадувався, що в цьому селі його чекатиме не спокій і не відповіді, а нова небезпека.
Чорна мітка на його руці раптом спалахнула.
А далеко в лісі, майже одночасно, стародавнє Сіре Серце Карпат уперше за багато років почуло кроки свого нового обранця.
І під землею щось прокинулося.
Слабо.
Але достатньо, щоб здригнулися корені старих смерек.
Карпати почали робити свій вибір.
