Спочатку:
На сторінку книги
Розділ 5. Сіре Серце Карпат
Вечір швидко опускався на гори. Після зустрічі біля струмка Андрій їхав уже кілька годин, але стежка ставала дедалі заплутанішою. Смереки стояли так густо, що між ними майже не проникало світло, а туман повільно стелився поміж корінням, ніби хтось навмисне ховав дорогу від чужинців.
Гнідий кінь нервово фиркав і раз у раз зупинявся, не бажаючи йти вперед. Андрій озирнувся — знайомої стежки більше не було видно. Попереду тягнулися лише темні хащі та кам’янисті схили.
— Схоже, ми заблукали, друже, — тихо мовив він, погладивши коня по шиї.
Чорна мітка на руці знову неприємно пульсувала. Втома накопичувалася, а холодний гірський вітер пробирав до кісток. Андрій уже почав думати, що доведеться ночувати просто в лісі, коли раптом почув попереду тріск гілок.
З-за дерев вийшов чоловік років п’ятдесяти. На плечі в нього висіла потерта шкіряна торба, а в руках він ніс довгу палицю, до якої були прив’язані пучки сушених трав. Обличчя чоловіка було зморшкувате, але очі світилися живим хитруватим блиском.
Побачивши вершника, незнайомець насторожено зупинився.
— Добрий вечір, — озвався Андрій. — Ви не підкажете дорогу до Чорнолісу?
Чоловік уважно оглянув його, затримавши погляд на дорожній торбі, луці та втомленому коні.
— До Чорнолісу? — перепитав він. — Далеченько тебе занесло. Сам не знайдеш — тут і місцеві часом плутають стежки.
— То ви знаєте дорогу?
— Знаю, — чоловік усміхнувся куточком губ. — Але покажу лише за одну умову.
Андрій насторожився.
— Яку?
— Нагодуєш мене. Від ранку в роті нічого не мав, а твоєму коневі все одно потрібен відпочинок.
Андрій мимоволі усміхнувся. Після всіх дивних подій останніх днів така проста людська вимога здалася навіть заспокійливою.
— Домовилися.
Вони знайшли невелику галявину під старою смерекою. Андрій розсідлав коня, пустив його пастися біля струмочка, а сам заходився збирати сухі гілки. Незнайомець вправно допоміг розпалити вогонь, і незабаром над галявиною затріщало полум’я.
Із торби Андрій дістав шматок в’яленого м’яса, хліб, сир і трохи сушених грибів. Чоловік їв із таким задоволенням, ніби це була княжа вечеря.
— Ну, тепер можна й поговорити, — сказав він, витираючи бороду рукавом. — Мене звати Олекса. Я ходжу між селами, збираю трави та продаю ліки. А тебе як звати, хлопче?
— Андрій.
— І що шукаєш у Чорнолісі?
Андрій на мить замовк. Розповідати про чорне закляття першому зустрічному не хотілося, тому він відповів ухильно:
— Кажуть, там можна знайти людей, які знають старі карпатські легенди.
Олекса задумливо кивнув і підкинув гілку у вогонь. Іскри злетіли в темне небо.
— Легенди… У Карпатах вони небезпечніші за вовків. Особливо коли мова заходить про Сіре Серце Карпат.
Андрій насторожився.
— Що це таке?
Олекса понизив голос, ніби боявся, що їх може підслухати сам ліс.
— Старі люди кажуть, що глибоко в горах є місце, де спить прадавня сила. Не золото й не коштовності, а щось значно могутніше. Той, хто отримає Сіре Серце, нібито зможе керувати лісом, звірами й навіть духами Карпат.
Вітер раптом сильніше хитнув верхівки смерек, і Андрієві стало незатишно.
— І люди в це вірять?
— О, ще й як, — гірко всміхнувся Олекса. — Багато сіл мріють знайти ту силу. Особливо Чорноліс. Тамтешній староста давно збирає мисливців і лісорубів. Кажуть, вони хочуть вирубати частину священного лісу й дістатися до старих печер у горах.
Андрій мимоволі стиснув кулаки. Перед очима одразу постали вовк із простреленою раною, зелені очі Дари та її слова: «Ненавиджу людей…»
— Якщо вони справді підуть у той ліс, — тихо мовив він, — це може закінчитися лихом.
Олекса уважно подивився на хлопця.
— Ти говориш так, ніби сам у це віриш.
Андрій довго дивився у вогонь.
— Після того, що я бачив у горах, я вже не знаю, де закінчуються легенди. Але якщо люди знищать ліс заради жадібності, біда прийде не лише до дерев.
Старий травник повільно кивнув.
— Може, саме тому доля й привела тебе на цю дорогу. Не кожен чужинець думає про ліс, а не про власну вигоду.
Ніч ставала холоднішою. Вогонь потріскував, а навколо стояла густа карпатська темрява. Десь далеко в горах протяжно завив вовк.
Андрій машинально торкнувся амулета на грудях і відчув слабкий біль у почорнілій руці. Він подумав про Чорноліс, про старосту, який хоче вирубати священні хащі, і про те, що тепер має не лише знайти спосіб зняти закляття, а й спробувати зупинити людей, поки вони не розбудили щось страшніше за будь-якого звіра.
— Я мушу переконати їх, — тихо сказав він. — Якщо ліс справді пов’язаний із тією силою, його не можна чіпати.
Олекса лише задумливо примружився.
— Переконати людей відмовитися від жадібності важче, ніж пройти через зимовий перевал. Але, може, тобі це вдасться.
Вони ще трохи посиділи біля багаття, а потім старий загорнувся в плащ і швидко заснув просто під смерекою. Андрій довго не міг заплющити очей. Він дивився на зоряне небо крізь гілля й думав про все, що сталося за останні дні: про Хранителя, чорну мітку, загадкову дівчину з лісу та невідому силу, яка, здається, вже втягнула його у щось значно більше за звичайну подорож.
Лише під ранок він задрімав.
Коли перші промені сонця торкнулися верхівок смерек, Андрій прокинувся від прохолодного гірського повітря. Вогонь майже згас, залишивши лише купку теплого попелу. Олекса ще міцно спав, тихо похропуючи, загорнувшись у свій старий плащ.
Андрій не став його будити. Він тихо зібрав речі, напоїв коня й уже збирався рушати, коли старий крізь сон пробурмотів:
— Пішов… Ну що ж… доброго тобі шляху, хлопче. І нехай Карпати допоможуть зняти з тебе те чорне закляття…
Андрій здивовано озирнувся. Олекса навіть не розплющив очей, але на його обличчі промайнула ледь помітна усмішка, ніби він знав значно більше, ніж говорив учора ввечері.
Хлопець нічого не відповів. Він лише міцніше стиснув поводи, скочив у сідло й рушив далі стежкою, що вела до Чорнолісу.
Попереду здіймалися темні карпатські гори, а десь за ними чекали відповіді — і, можливо, єдиний шанс урятувати не лише себе, а й сам ліс, який уже починав відкривати йому свої таємниці.
