Спочатку:
На сторінку книги
Глава 8. Лист під покровом осені
Ніч після розмови з матір'ю стала для Марії найдовшою у її житті.
Вона сиділа біля вікна, дивлячись, як осінній вітер кружляє опале листя у темному саду. На столі лежав пожовклий лист Софії та маленький портрет жінки, чия доля тепер здавалася моторошним попередженням.
«Не повторюй моєї помилки…» — ніби шепотіли рядки з минулого.
Але що робити, коли серце вже не належить тобі?
Марія заплющила очі й знову побачила Андрія: його теплий погляд, щиру усмішку, обережний дотик руки в Стрийському парку. Невже вона повинна відмовитися від цього почуття лише через старі таємниці, про які він навіть не знає?
За дверима почувся тихий стукіт.
— Панно Маріє, це я, Ганна.
— Заходь.
Молода служниця несміливо переступила поріг. Вона одразу помітила заплакані очі господині й стривожено запитала:
— Щось сталося?
Марія кілька секунд мовчала, ніби вагаючись, чи може довірити їй свою таємницю. Ганна служила в їхньому домі з дитинства й була чи не єдиною людиною, поруч із якою Марія могла бути щирою.
— Ганно… ти вмієш зберігати секрети?
Служниця одразу випросталася.
— Для вас — будь-які, панно.
Марія повільно підійшла до письмового столу. Відчинивши шухляду, вона дістала чистий аркуш паперу, чорнильницю та перо. Рука тремтіла, коли вона виводила перші слова.
«Пане графе Орловський…»
Вона зупинилася. Ні, це звучало надто офіційно.
Марія почала знову.
*«Андрію,
після нашої останньої зустрічі сталося те, чого я найбільше боялася. Матір знає про нас більше, ніж я думала, і просить мене припинити будь-яке спілкування з вами. Я не можу пояснити всього в листі, але мушу вас побачити. Якщо ви все ще бажаєте цієї зустрічі, приходьте завтра о сьомій вечора до старої оранжереї в саду монастиря бернардинів. Будь ласка, нікому не кажіть про це.
Марія»*
Вона перечитала написане й відчула, як серце б'ється дедалі швидше. Цей лист був безумством. Якби мати дізналася про нього, довіру було б втрачено назавжди.
— Панно… — тихо озвалася Ганна. — Ви впевнені?
Марія обережно склала аркуш і запечатала його воском.
— Ні. Але якщо я не побачу його ще раз, то шкодуватиму про це все життя.
Вона простягнула лист служниці.
— Ти знаєш будинок Орловських на вулиці Коперника?
— Так.
— Передай це лише графові Андрію. Нікому іншому. Якщо тебе запитають — скажи, що ходила на ринок по нитки для пані Олени.
Ганна взяла лист і сховала його під шаллю.
— Я зроблю все обережно.
Коли служниця пішла, Марія залишилася сама. Вона підійшла до вікна й довго дивилася на темний сад. У грудях боролися страх і надія.
Тим часом Ганна швидко йшла вечірніми вулицями Львова. Ліхтарі вже освітлювали мокру бруківку, а прохолодний вітер змушував щільніше загортатися в шаль. Вона весь час озиралася, боячись, що хтось із дому Левицьких може помітити її.
Будинок Орловських вражав стриманою шляхетністю. Біля воріт стояв ліхтар, а у вікнах другого поверху ще горіло світло.
Двері відчинив камердинер Якуб.
— Чого бажаєте?
Ганна несміливо опустила очі.
— У мене лист для графа Андрія. Особисто в руки.
Старий камердинер уважно подивився на неї, але щось у її схвильованому вигляді переконало його не ставити зайвих запитань.
За кілька хвилин Андрій уже спускався сходами. Побачивши незнайому служницю, він здивувався, а коли помітив на конверті знайомий почерк, його серце раптом завмерло.
— Від панни Марії? — тихо запитав він.
Ганна лише кивнула.
Андрій одразу розпечатав листа. Його погляд швидко ковзав рядками, а обличчя ставало дедалі серйознішим.
— Дякую, — сказав він, обережно складаючи аркуш. — Чи все гаразд із панною Марією?
— Вона дуже засмучена, пане графе. Але просила передати, що чекатиме вас завтра.
Андрій стиснув лист у руці.
— Я прийду. Чого б це не коштувало.
Коли Ганна повернулася до маєтку Левицьких, у будинку вже майже всі спали. Вона тихенько постукала до кімнати Марії.
Двері відчинилися майже одразу.
— Ну що?
Ганна усміхнулася.
— Він прочитав листа. І сказав, що обов'язково прийде.
Марія заплющила очі, відчуваючи водночас полегшення й нову хвилю тривоги.
Попереду на них чекала таємна зустріч, яка могла або врятувати їхнє кохання, або назавжди занурити його в небезпеку. А десь у темному коридорі старого будинку ледь чутно рипнули двері — ніби хтось випадково почув більше, ніж мав почути.
Далі буде...
