Раді Вас бачити!

Розділ 32. Четверті двері

Ніч уже огорнула Зальцбург, коли Марія, Андрій, Владислав і Густав дісталися старого монастиря. Він стояв далеко від центральних вулиць, серед темного лісу. Кам'яні стіни майже злилися з нічним небом, а вузькі вікна світилися тьмяним жовтим світлом. Марія дивилася на будівлю й відчувала дивне хвилювання.

Їй здавалося, що вона вже бачила це місце.

Але коли?

— Ти добре? — тихо запитав Андрій.

— Не знаю.

Він узяв її за руку.

— Я поруч.

Марія усміхнулася.

— З тобою мені не так страшно.

Вони зайшли всередину.

Старий монах, який відчинив двері, мовчки подивився на Густава.

— Я думав, ти більше ніколи не прийдеш.

— Я теж так думав, отче Мартіне.

Монах перевів погляд на Марію.

— А це вона?

Густав кивнув.

— Донька Олександра.

Монах довго дивився на дівчину.

— Вона дуже схожа на нього.

Марія відчула, як защеміло серце.

— Ви знали мого батька?

— Так.

— Він був тут?

— Не один раз.

Марія хотіла поставити ще запитання, але монах уже розвернувся.

— Ходімо. У нас мало часу.

Вони спустилися кам'яними сходами.

Чим нижче вони йшли, тим холодніше ставало.

Нарешті перед ними відкрився довгий коридор.

На його кінці стояли чотири двері.

Перша була дерев'яною.

Друга — металевою.

Третя — кам'яною.

А четверта...

Четверта була чорною.

Марія зупинилася.

— Це вони?

Монах кивнув.

— Четверті двері.

Владислав подивився на Марію.

— Тепер ти розумієш, чому твій батько так боявся цього місця?

— Ні.

— За цими дверима він залишив найважливіше.

Марія дістала золотий медальйон.

На його внутрішньому боці знову прочитала напис:

«Коли Марія знайде кохання, відкрийте четверті двері».

Андрій подивився на неї.

— Схоже, твій батько справді передбачив цей день.

Марія тихо відповіла:

— Я не знаю, чи варто їх відкривати.

Андрій став поруч.

— Ти не сама.

Владислав кивнув.

— І я теж.

Марія вставила маленький ключ, який дав їй Станіслав.

Але замок не повернувся.

— Не підходить, — прошепотіла вона.

Густав підійшов ближче.

— Спробуй медальйон.

Марія приклала його до замка.

Пролунав клац.

Чорні двері повільно відчинилися.

За ними була невелика кімната.

Посередині стояв старий письмовий стіл.

На ньому лежала товста папка.

І поруч — портрет Олександра.

Марія завмерла.

— Тато...

Вона підійшла до столу.

На папці було написано:

«Для моєї доньки Марії».

Вона відкрила її.

Першою лежала стара карта Львова.

Другою — фотографія її батька, Владислава, Станіслава та Леонарда.

А третьою — документ.

Марія почала читати.

Її обличчя поступово змінювалося.

— Що там? — запитав Андрій.

Марія не відповідала.

Владислав узяв документ.

Прочитав кілька рядків.

І зблід.

— Ні...

— Що? — запитала Марія.

Владислав підняв голову.

— Олександр знав, хто був зрадником.

— Хто?

Він мовчав.

— Тату, скажи мені!

Владислав провів рукою по обличчю.

— Він записав ім'я.

Марія забрала документ.

Вона подивилася на останній рядок.

Там було написано:

«Зрадник — той, кому я довіряв більше за всіх».

А нижче ім'я було закреслене чорним чорнилом.

— Хтось стер його, — прошепотіла Марія.

— Ні, — сказав Густав.

Усі подивилися на нього.

— Його не стерли.

— Тоді що?

Густав показав на папір.

— Це не чорнило.

Він дістав маленьку лупу.

— Тут використовували спеціальний склад. Він проявляється від тепла.

Андрій подивився на Марію.

— Тобто ім'я можна побачити?

— Так.

Монах підніс документ до свічки.

Папір почав повільно нагріватися.

На ньому з'явилися літери.

Спочатку одна.

Потім друга.

Марія затамувала подих.

С...

Потім:

Ста...

Владислав різко відступив.

— Ні.

Марія подивилася на нього.

— Станіслав?

Ім'я проявлялося дедалі чіткіше.

СТАНІСЛАВ ЖЕВУСЬКИЙ.

У кімнаті запала тиша.

— Це брехня, — прошепотіла Марія.

— Я боявся, що саме це ми побачимо, — сказав Владислав.

Марія похитала головою.

— Ні. Він допоміг нам. Він дав мені ключ.

Андрій забрав документ.

— Можливо, це саме те, що хоче, щоб ми подумали справжній зрадник.

Густав кивнув.

— Правильно.

— Ви теж не вірите?

— Я знав Станіслава багато років. Він міг зробити помилку. Але я не думаю, що він був головним зрадником.

Марія дивилася на ім'я.

Її серце розривалося між довірою і страхом.

— Тоді чому батько написав його ім'я?

Владислав відповів:

— Можливо, тому що Станіслав справді щось приховував.

Раптом Андрій звернув увагу на інший аркуш.

— Почекайте.

Він витягнув його з папки.

— Тут ще один запис.

Марія підійшла ближче.

На аркуші було написано:

«Станіслав не є головним винуватцем. Він лише погодився мовчати».

Марія полегшено видихнула.

— Я знала...

Андрій продовжив читати.

«Справжній ворог — людина, яка стояла поруч зі мною в день, коли я востаннє бачив свою доньку».

Марія застигла.

— В останній день мого батька?

Владислав кивнув.

— Саме так.

— Хто був поруч?

Владислав заплющив очі.

Він намагався згадати.

— Я.

— І Станіслав?

— Так.

— Леонард?

— Ні.

Марія подивилася на нього.

— Тоді хто?

Владислав раптом підняв очі.

— Твоя мати.

Марія зблідла.

— Мама?

— Вона була останньою людиною, яка бачила твого батька живим.

— Але мама ніколи...

— Я не звинувачую її, Маріє.

Владислав швидко додав:

— Можливо, Олександр просто хотів сказати, що вона знала, хто приходив до нього.

Марія опустила голову.

Вона не могла повірити.

Її мати.

Жінка, яка стільки років берегла її.

Жінка, яка плакала, коли говорила про батька.

Невже вона щось приховувала?

— Я повинна поговорити з нею.

Андрій підійшов і обійняв Марію.

— Поговориш.

Вона притулилася до нього.

— Я більше не знаю, кому вірити.

— Мені.

Марія підняла голову.

— Тобі я вірю.

Андрій ніжно торкнувся її чола губами.

— І цього достатньо.

На мить Марія усміхнулася.

А потім помітила ще один конверт.

Він лежав під папкою.

На ньому було написано:

«Відкрити лише після заручин».

Марія подивилася на Андрія.

— Що це?

Владислав зблід.

— Цього я не знав.

Андрій взяв конверт.

— Значить, твій батько залишив його саме для цього моменту.

Марія повільно кивнула.

— Але ми ще не заручені.

Андрій усміхнувся.

— Тоді доведеться почекати.

Марія засміялася крізь сльози.

— Ти зараз серйозно?

— Абсолютно.

Він дістав із кишені маленьку коробочку.

Марія завмерла.

— Андрію...

— Я купив це ще у Львові.

Він відкрив коробочку.

Всередині лежала ніжна обручка.

— Я хотів зробити це після того, як ми повернемося додому.

Марія прикрила рот рукою.

— Але тепер я думаю, що не хочу чекати.

Андрій опустився перед нею на одне коліно.

— Маріє Левицька, я не знаю, що чекає нас попереду. Не знаю, скільки ще таємниць нам доведеться розкрити.

Він узяв її руку.

— Але я знаю одне. Я хочу прожити своє життя поруч із тобою.

Очі Марії наповнилися сльозами.

— Андрію...

— Вийдеш за мене?

Вона усміхнулася крізь сльози.

— Так.

Він надів обручку на її палець.

Марія нахилилася до нього.

Вони поцілувалися.

Але ніхто з них не помітив, як на старому столі сам собою відкрився прихований механізм.

Із таємної ніші випав маленький аркуш.

Владислав підняв його.

Прочитав.

І його обличчя стало білим.

«Якщо Марія заручилася з Андрієм Орловським, значить, настав час сказати їй правду: Олександр не загинув випадково. Його смерть була наказана людиною, яка зараз перебуває поруч із вами».

Владислав повільно підняв очі.

Марія ще тримала руку Андрія.

А біля дверей стояв Густав.

Старий чоловік дивився на них дивним поглядом.

І раптом у його руці блиснув чорний перстень.