Спочатку:
На сторінку книги
Глава 40. Наше майбутнє
Минуло кілька тижнів після повернення до Львова.
Життя нарешті стало тихим.
Не порожнім.
Не самотнім.
А саме тихим — таким, про яке Марія колись могла тільки мріяти.
Вона прокидалася вранці й більше не чекала поганих новин.
Не боялася стукоту у двері.
Не здригалася від кожного незнайомого кроку за спиною.
Не думала про чорний перстень.
Усе залишилося в минулому.
Тепер поруч із нею був Андрій.
Її чоловік.
Її коханий.
Її сім'я.
Вони вже давно були повінчані, але лише тепер Марія відчула, що їхнє справжнє сімейне життя нарешті починається.
---
Того ранку Марія стояла біля вікна.
За склом повільно падав осінній дощ.
Листя кружляло в повітрі й лягало на доріжки саду.
Андрій підійшов до неї ззаду й обійняв.
— Про що думаєш?
Марія усміхнулася.
— Про наш дім.
— Він тобі подобається?
— Дуже.
— А мені здається, що йому чогось не вистачає.
Вона повернулася.
— Чого?
— Дитячого сміху.
Марія на секунду завмерла.
Потім тихо засміялася.
— Ти теж про це думаєш?
— Постійно.
Він узяв її за руку.
— Пам'ятаєш, як ми колись говорили про майбутнє?
— Пам'ятаю.
— Тоді це здавалося просто мрією.
Марія подивилася на сад.
— А тепер?
— Тепер у нас є все необхідне.
— Крім дітей.
— Поки що.
Вона підняла на нього очі.
— Ти справді хочеш дітей?
Андрій здивовано подивився на неї.
— Маріє, я думав, ти вже знаєш.
— Хочу почути.
Він усміхнувся.
— Дуже хочу.
— Скільки?
Андрій замислився.
— Двох.
Марія склала руки на грудях.
— Тільки двох?
— А ти скільки хочеш?
Вона зробила вигляд, що серйозно думає.
— Трьох.
Андрій засміявся.
— Я так і знав.
— Чому?
— Бо ти завжди мріяла про великий дім.
Марія кивнула.
— Я хочу, щоб у ньому було багато голосів.
— Голосів?
— Дитячих.
Андрій подивився на неї з такою ніжністю, що вона опустила очі.
— Я теж цього хочу.
---
Вони вийшли до саду.
Земля була вкрита золотим листям.
Марія повільно йшла доріжкою, тримаючи Андрія за руку.
— Тут можна зробити дитячий майданчик.
— Уже почалося, — засміявся він.
— Що?
— Ти вже плануєш.
— Звичайно.
Вона показала на стару яблуню.
— А там буде гойдалка.
— Одна?
— Дві.
— Для двох дітей?
— Можливо.
— А третя?
Марія усміхнулася.
— Ти сам сказав, що хочеш двох.
— Я передумав.
— Справді?
— Якщо ти хочеш трьох, тоді я хочу трьох.
Марія зупинилася.
— Ти погоджуєшся?
— Я хочу, щоб наші діти росли разом.
Вона притулилася до нього.
— Я уявляю, як вони бігатимуть цим садом.
— А я уявляю, як ми будемо за ними бігати.
Марія засміялася.
— Ти будеш їх ловити.
— А ти будеш казати, що я їх розпестив.
— Саме так.
— А ти?
— Я буду їх балувати потайки.
— Ось тепер я впізнаю свою Марію.
---
Увечері вони сиділи біля каміна.
На маленькому столику стояв чай.
Марія тримала чашку в долонях.
Андрій сидів поруч.
— Яким ти бачиш нашого першого малюка? — раптом запитала вона.
Андрій задумався.
— Не знаю.
— Дівчинка чи хлопчик?
— Дівчинка.
Марія усміхнулася.
— Чому?
— Не знаю. Просто так відчуваю.
— А я чомусь думаю, що хлопчик.
— Тоді нам доведеться народити двох.
— А третій?
— Третій буде сюрпризом.
Вона засміялася.
— Ти вже все вирішив.
— Ні. Просто мрію.
Марія поклала голову йому на плече.
— Я теж.
---
Наступного дня вони разом пішли до міста.
Марія зупинилася біля маленької крамниці.
У вітрині стояли дитячі речі.
Крихітні сорочечки.
Маленькі черевички.
Іграшковий дерев'яний кінь.
Вона довго дивилася.
Андрій помітив це.
— Подобається?
— Дуже.
— Можемо купити.
Марія похитала головою.
— Ще рано.
— Чому?
— Не хочу поспішати.
Андрій узяв її руку.
— Нікуди не поспішаємо.
Вони пішли далі.
Але Марія ще довго озиралася на ту вітрину.
---
Увечері вони знову сиділи в саду.
Над головою світилися перші зорі.
Марія притулилася до Андрія.
— Знаєш, чого я хочу найбільше?
— Чого?
— Прокинутися одного ранку й почути дитячий плач.
Андрій усміхнувся.
— Думаю, через кілька років ти попросиш мене зробити все, щоб цього плачу не було.
— Ні.
Вона похитала головою.
— Я хочу саме цього.
— Навіть якщо ми не спатимемо ночами?
— Навіть.
— Якщо дитина розмалює наші стіни?
— Перефарбуємо.
— Якщо розіб'є твою улюблену вазу?
— Купимо нову.
— Якщо наш син або донька втече в сад?
— Ти побіжиш за ними.
— А ти?
— Я буду сміятися.
Андрій обійняв її.
— Ти будеш чудовою матір'ю.
Марія подивилася на нього.
— А ти — чудовим батьком.
Вони помовчали.
Потім Марія тихо сказала:
— Я хочу, щоб наші діти знали, що їх любили ще до того, як вони народилися.
Андрій поцілував її в чоло.
— Вони вже люблені.
---
Тієї ночі Марія довго не могла заснути.
Вона лежала поруч з Андрієм і слухала його спокійне дихання.
Її рука сама опустилася на живіт.
Вона згадала ранкову слабкість.
Запаморочення.
Дивну втому.
І те, як останніми днями їй зовсім не хотілося деяких улюблених страв.
Марія насупилася.
— Невже…
Вона одразу відкинула цю думку.
Ще рано.
Можливо, це просто втома.
Вона повернулася до Андрія.
Він не прокинувся.
Марія усміхнулася.
— Якщо колись у нас буде дитина… — прошепотіла вона. — Я хочу, щоб вона була схожа на тебе.
Андрій сонно пробурмотів:
— А я хочу, щоб на тебе.
Марія тихо засміялася.
— Ти не спиш?
— Уже ні.
Він обійняв її.
— Про що думаєш?
Вона на мить замовкла.
— Про те, що хочу бути мамою.
Андрій поцілував її.
— Будеш.
— Звідки ти знаєш?
— Бо ти народжена для цього.
Марія заплющила очі.
І вперше дозволила собі повірити.
Можливо, зовсім скоро їхня мрія справді стане реальністю.
Можливо, в цьому домі невдовзі пролунає перший дитячий плач.
Можливо, їх буде троє.
А поки що вони просто були вдвох.
Чоловік і жінка.
Двоє людей, які після стількох випробувань нарешті отримали право просто бути щасливими.
Марія притиснулася до Андрія.
— Я кохаю тебе.
— І я тебе.
Вона поклала руку на живіт.
І тихо усміхнулася.
Вона ще не знала, що зовсім скоро їхня мрія перестане бути лише мрією.
