Спочатку:
На сторінку книги
Глава 42. Наше маленьке щастя
Час почав летіти зовсім інакше.
Після того дня, коли лікар повідомив Марії та Андрію про вагітність, їхній будинок ніби змінився.
Тепер у кожній кімнаті говорили про майбутню дитину.
Навіть тиша стала іншою.
Теплішою.
Очікувальною.
Марія дедалі частіше прокидалася вранці з думкою, що всередині неї росте маленьке життя.
Спочатку їй було важко повірити.
Вона дивилася на свій ще майже непомітний живіт і тихо усміхалася.
— Ти справді там? — одного разу прошепотіла вона.
Андрій почув.
— Хто?
Марія обернулася.
— Ніхто.
— Я чув.
— Ти підслуховуєш?
— Я просто проходив повз.
Він підійшов до неї.
— З ким ти говорила?
Марія взяла його руку й поклала собі на живіт.
— З нашою дитиною.
Андрій усміхнувся.
— Тоді можна й мені?
— Можна.
Він нахилився.
— Привіт.
Марія засміялася.
— Вона тебе ще не чує.
— Звідки ти знаєш?
— Бо ще дуже рано.
— Нехай звикає до голосу батька.
— А якщо це хлопчик?
Андрій задумався.
— Тоді нехай звикає ще більше.
— Чому?
— Бо я буду його вчити всьому.
Марія усміхнулася.
— Наприклад?
— Як лазити на дерева.
— Ні.
— Як ловити рибу.
— Ні.
— Як не боятися грози.
— Андрію!
Він розсміявся.
— Добре. Спочатку навчимося ходити.
---
Через кілька місяців вагітність уже було видно.
Марія змінилася.
Її обличчя стало ніжнішим.
Очі світилися.
Вона часто клала руку на живіт і могла годинами говорити з Андрієм про майбутню дитину.
А одного вечора вони зайшли до кімнати, яка досі стояла майже порожньою.
Андрій озирнувся.
— Думаю, настав час.
— Для чого?
— Для дитячої.
Марія усміхнулася.
— Я теж про це думала.
Вони почали планувати.
— Тут буде ліжечко.
— Біля вікна?
— Ні, — одразу заперечив Андрій. — Не хочу, щоб дитині було холодно.
— Тоді ось тут.
— Добре.
— А тут крісло.
— Для тебе.
— Для нас.
— Добре.
Марія підійшла до іншої стіни.
— А тут шафа.
— З маленькими сорочечками.
— І сукнями.
Андрій подивився на неї.
— Ти вже вирішила, що це дівчинка?
— Ні.
— Але сукні вже є.
— Про всяк випадок.
Він засміявся.
— А якщо хлопчик?
— Тоді купимо сорочки.
— А якщо дівчинка?
— Тоді ти змиришся з рожевими стрічками.
— Я вже боюся.
Марія підійшла до нього.
— Ти будеш найкращим татом.
Він обійняв її.
— А ти найкращою мамою.
---
Найскладнішою виявилася суперечка про ім'я.
— Якщо хлопчик — Олександр, — сказала Марія.
Андрій замислився.
— На честь твого батька?
— Так.
Він поцілував її в чоло.
— Мені подобається.
— А якщо дівчинка?
— Олена.
Марія здивовано подивилася на нього.
— На честь мами?
— Так.
— Ти справді так думаєш?
— Вона заслужила.
Марія усміхнулася.
— Але я хотіла б ще одне ім'я.
— Яке?
— Софія.
— Красиве.
— Тоді вирішено.
— Не так швидко.
— Чому?
— Бо ми ще не знаємо, хто там.
Марія погладила живіт.
— Тоді нехай дитина сама вирішить.
Андрій нахилився до її живота.
— Чуєш, маленьке? Якщо ти хлопчик — ти Олександр.
Потім він подумав.
— А якщо дівчинка — Олена або Софія.
Марія засміялася.
— Ти говориш із животом.
— Я розмовляю з нашою дитиною.
— І що вона відповіла?
Андрій серйозно прислухався.
— Здається, сказала, що хоче ще подумати.
Марія не втрималася від сміху.
---
Найбільше змінився Владислав.
Спочатку він не міг повірити.
Коли Марія сказала йому:
— Тату, ти скоро станеш дідусем.
Він просто мовчав.
Довго.
А потім сів.
— Дідусем?
— Так.
Владислав подивився на доньку.
— Я стану дідусем?
— Так.
Він усміхнувся.
Очі наповнилися сльозами.
— Я навіть не думав, що колись почую це.
Марія обійняла його.
— Тепер почуєш.
Владислав поклав руку їй на живіт.
— А там справді моя маленька онука?
— Або онук.
— Мені байдуже.
Він усміхнувся.
— Головне, щоб здоровий.
Потім подивився на Андрія.
— Ти розумієш, що тепер у мене буде право давати поради?
Андрій засміявся.
— Я вже цього боюся.
— І правильно.
Владислав став серйозним.
— Але я обіцяю не втручатися.
— Дякую.
— Принаймні постараюся.
Вони засміялися.
---
Олена сприйняла новину ще емоційніше.
Вона прийшла до Марії з маленькою в'язаною річчю.
— Я сама зробила.
Марія розгорнула тканину.
Це була крихітна дитяча ковдрочка.
— Мамо…
— Я хотіла, щоб у твоєї дитини було щось від мене.
Марія притиснула ковдрочку до грудей.
— Вона прекрасна.
— Я так довго боялася, що ніколи не побачу тебе щасливою.
Марія обійняла її.
— Тепер бачиш.
Олена заплакала.
— Ти справді щаслива?
Марія кивнула.
— Дуже.
— Не боїшся?
Марія задумалася.
Потім подивилася у вікно.
— Ні.
Вона погладила живіт.
— Знаєш, після всіх цих років страху я вперше відчуваю справжній спокій.
Олена поклала руку їй на плече.
— Тому що минуле закінчилося.
— Так.
Марія усміхнулася.
— Тепер у мене є майбутнє.
---
Місяці минали.
Живіт Марії ставав дедалі більшим.
А дитина дедалі частіше нагадувала про себе.
Одного вечора Марія сиділа поруч із Андрієм.
Раптом вона завмерла.
— Андрію.
— Що?
— Іди сюди.
Він одразу підійшов.
— Що сталося?
Марія взяла його руку.
— Почекай.
Він поклав долоню їй на живіт.
І раптом відчув легкий поштовх.
Андрій завмер.
— Це…
Марія кивнула.
— Так.
Ще один рух.
Андрій подивився на неї.
Його очі наповнилися сльозами.
— Воно мене почуло.
— Вона або він.
— Ні.
Він засміявся крізь сльози.
— Це наша дитина.
Він обережно поцілував її живіт.
— Привіт, маленьке.
Марія поклала руку йому на голову.
— Ти вже його любиш?
— Я любив його ще до того, як почув.
---
Останні тижні були непростими.
Марія швидко втомлювалася.
Їй хотілося більше спати.
Андрій майже не відходив від неї.
— Я можу сама.
— Знаю.
— Тоді чому ти все робиш за мене?
— Бо хочу.
— Андрію…
— Ні.
Він подавав їй руку.
— Сядь.
— Я не хвора.
— Я знаю.
— Тоді?
— Ти носиш нашу дитину.
Він усміхався.
— Дозволь мені хоч трохи тебе побалувати.
Марія здавалася.
— Добре.
— Ось.
Він поправляв їй подушку.
— Зручно?
— Так.
— Вода?
— Так.
— Їсти?
— Трохи.
— Що?
— Не знаю.
— Тоді я принесу все.
Марія засміялася.
— Ти неможливий.
— Зате турботливий.
---
А потім настав той день.
Марія прокинулася ще до світанку.
Вона відчула біль.
Спочатку слабкий.
Потім сильніший.
Вона сіла на ліжку.
— Андрію…
Він одразу прокинувся.
— Що?
Марія подивилася на нього.
— Здається…
Він сів.
— Що?
— Здається, наша дитина вирішила, що більше не хоче чекати.
Андрій кілька секунд просто дивився на неї.
Потім різко підвівся.
— Зараз?
Марія кивнула.
— Зараз.
Він заметушився.
— Добре.
— Андрію.
— Так?
— Дихай.
— Я дихаю.
— Ти хвилюєшся більше за мене.
— Тому що ти народжуєш нашу дитину!
Марія засміялася.
— Іди сюди.
Він підійшов.
Вона взяла його руку.
— Я готова.
— Я поруч.
— Знаю.
---
Час ніби зупинився.
Години минали.
Андрій чекав.
Він тримав Марію за руку.
Шепотів їй слова підтримки.
— Ти сильна.
— Я тут.
— Все буде добре.
І нарешті пролунав дитячий плач.
Андрій завмер.
Його очі наповнилися сльозами.
Марія заплакала від щастя.
— Наша дитина…
Акушерка підійшла до них.
— Вітаю.
Вона обережно передала немовля.
Андрій не одразу наважився взяти його.
— Я…
Його голос тремтів.
— Я можу?
— Звичайно.
Він обережно прийняв дитину на руки.
Маленьке немовля тихо ворухнулося.
Андрій дивився на нього, ніби перед ним було найбільше диво у світі.
— Привіт…
Він не зміг стримати сліз.
— Привіт, маленьке.
Марія дивилася на них.
— Андрію…
Він підійшов до неї.
— Дивись.
Марія усміхнулася крізь сльози.
— Наша дитина.
— Наша.
Андрій нахилився й поцілував Марію.
Довго.
Ніжно.
А потім знову подивився на немовля.
— Дякую тобі.
— За що?
— За те, що подарувала мені це життя.
Марія простягнула руку.
Андрій поклав дитину поруч із нею.
Марія торкнулася маленької ручки.
— Я навіть не уявляла, що можна так сильно любити.
Андрій сів поруч.
— Я теж.
Він поцілував дитину в чоло.
Потім Марію.
А потім знову дитину.
Його сльози падали на щоки, але він навіть не намагався їх витирати.
— Я ваш, — прошепотів він. — Назавжди.
Марія усміхнулася.
— А ми твої.
---
За кілька годин до них прийшли Владислав та Олена.
Коли Владислав уперше побачив онука, він не зміг вимовити жодного слова.
Олена плакала.
— Який маленький…
Владислав підійшов ближче.
— Це справді моя онука?
Марія усміхнулася.
— Донечка.
Владислав засміявся крізь сльози.
— Донечка…
Він подивився на Олену.
— Ти чуєш?
— Чую.
— Ми дочекалися.
Олена поцілувала Марію.
— Тепер у нас є нове життя.
Марія подивилася на Андрія.
Він сидів поруч із дитиною.
І весь його погляд був сповнений любові.
Вона тихо сказала:
— Наше маленьке щастя.
Андрій узяв її за руку.
— Найбільше у світі.
Він знову нахилився до немовляти й поцілував його.
Потім поцілував Марію.
— Я кохаю вас.
Марія усміхнулася.
— А ми тебе.
За вікном сходило сонце.
І його перше світло торкнулося кімнати.
Нового дня.
Нової родини.
Нового життя.
Їхнього маленького щастя.
