Спочатку:
На сторінку книги
Розділ 31. Ключ у майбутньому
Постріл розірвав тишу так раптово, що Марія здригнулася. Десь нагорі дзенькнуло розбите скло.
Владислав миттєво обернувся до Густава.
— Що це було?
— Вони не самі, — прошепотів старий.
Оскар навіть не ворухнувся.
На його обличчі залишалася дивна спокійна усмішка.
Андрій схопив Марію за руку.
— Нам треба йти.
— Але...
— Зараз!
Владислав вихопив із кишені невеликий пістолет і став біля сходів.
— Маріє, бери блокнот і йди за Андрієм.
— А ти?
— Я затримаю їх.
— Ні! — вигукнула вона. — Я більше не хочу втрачати тебе!
Владислав на мить завмер.
У його очах з'явилося тепло.
— Цього разу не втратиш.
Він торкнувся її щоки.
— Я обіцяв твоєму батькові, що захищатиму тебе. І тепер виконаю цю обіцянку.
Оскар тихо засміявся.
— Який зворушливий момент.
Андрій різко повернувся до нього.
— Замовкніть!
— Молодий Орловський, — спокійно сказав Оскар. — Ти ще не розумієш, у яку історію втрутився.
— Мені достатньо знати, що ви переслідуєте Марію.
— Я переслідую не її.
Оскар зробив паузу.
— Я переслідую те майбутнє, яке вона може змінити.
Марія подивилася на нього.
— Що це означає?
Оскар відповів не одразу.
— Твій батько знав, що одного дня ти закохаєшся.
Андрій напружився.
— До чого тут я?
Оскар перевів погляд на нього.
— Саме до тебе.
Марія завмерла.
— Ви знали про Андрія?
— Я знав, що Олександр боявся не за себе. Він боявся за майбутнє своєї доньки.
— Яке майбутнє?
Оскар усміхнувся.
— Те, в якому ти станеш дружиною чоловіка з родини Орловських.
Марія міцніше стиснула блокнот.
Андрій дивився на Оскара з недовірою.
— Ви хочете сказати, що батько залишив щось на нашому весіллі?
— Не зовсім.
Оскар зробив крок назад.
— Він залишив те, що відкриється лише тоді, коли ти зробиш свій вибір.
— Який вибір?
— Вийдеш заміж за Андрія.
Марія відчула, як її серце забилося швидше.
— Чому?
Оскар лише похитав головою.
— Цього я тобі не скажу.
Раптом зверху почувся шум кроків.
Густав прошепотів:
— Вони вже в будинку!
Владислав підняв зброю.
— Через тунель. Негайно.
Андрій потягнув Марію до потайного проходу.
Вони побігли вузьким кам'яним коридором.
За ними пролунали голоси.
— Вони внизу!
— Не дайте їм утекти!
Марія бігла, стискаючи блокнот.
Андрій тримав її за руку.
— Не відставай!
— Я з тобою!
Вони звернули за ріг.
Позаду пролунав ще один постріл.
Марія здригнулася.
— Тато!
— Він іде за нами.
І справді — за кілька секунд Владислав з'явився у проході.
— Швидше!
Густав замкнув за ними залізні двері.
Вони побігли далі.
Через кілька хвилин тунель вивів їх у старий сад за будинком.
Марія впала на коліна, важко дихаючи.
Андрій одразу присів поруч.
— Ти ціла?
— Так.
Він обійняв її.
Марія притиснулася до нього.
— Я так злякалася.
— Я тут.
— Андрію...
— Я тут, Маріє.
Вона підняла очі.
— А якщо Оскар правий?
— Про що?
— Про наше майбутнє.
Андрій узяв її обличчя в долоні.
— Ти думаєш, я дозволю комусь вирішувати, кого тобі кохати?
Марія похитала головою.
— Ні.
— І я теж не дозволю.
Він ніжно поцілував її.
Владислав, який стояв трохи осторонь, відвернувся, даючи їм кілька секунд побути разом.
А потім сказав:
— Нам потрібно поговорити про весілля.
Марія здивовано подивилася на нього.
— Що?
— Саме про це говорив Оскар.
Андрій підвівся.
— Ви щось знаєте?
Владислав мовчав.
Потім дістав із кишені старий конверт.
На ньому був почерк Олександра.
«Не відкривати до дня весілля Марії».
Марія зблідла.
— Ти знав про цей лист?
Владислав опустив очі.
— Так.
— І давно?
— Відтоді, як повернувся до твого життя.
— Чому ти не сказав мені?
Владислав важко видихнув.
— Бо твій батько просив мене мовчати.
— Але чому?
Він простягнув їй конверт.
— Бо всередині є відповідь на питання, яке може змінити твоє життя.
Марія не взяла його.
— Яке?
Владислав подивився на Андрія.
— Чому саме ваша родина була втягнута в цю історію двадцять три роки тому.
Андрій застиг.
— Мій батько?
— Олександр Орловський знав, що одного дня його син може зустріти тебе.
Марія повільно подивилася на Андрія.
— Але це неможливо.
— Чому?
— Бо ми навіть не знали одне одного.
Владислав кивнув.
— Саме тому твій батько залишив лист на майбутнє.
Марія нарешті взяла конверт.
Її пальці тремтіли.
Вона вже хотіла розірвати печатку, але Владислав зупинив її.
— Не тут.
— Чому?
— Бо якщо Оскар знає про цей лист, він зробить усе, щоб його отримати.
Андрій подивився на будинок.
— Значить, нам потрібно знайти безпечне місце.
Густав підійшов до них.
— Я знаю таке місце.
— Де? — запитала Марія.
— Старий монастир на околиці міста.
— Там нас не знайдуть?
Густав похитав головою.
— Якщо вони не знають, що він існує.
Марія подивилася на нього.
— А ви знаєте?
— Твій батько колись ховався там.
Вони рушили через сад.
Але Марія раптом зупинилася.
— Андрію.
— Що?
— Подивись.
На землі біля старої яблуні лежав невеликий предмет.
Андрій підняв його.
Це був золотий медальйон.
Марія впізнала його одразу.
— Це мамин.
Владислав підійшов ближче.
На внутрішньому боці медальйона були вигравірувані слова:
«Коли Марія знайде кохання, відкрийте четверті двері».
Андрій нахмурився.
— Четверті двері?
Густав зблід.
— Тепер я розумію.
— Що?
Старий подивився на Владислава.
— У монастирі є чотири підземні двері.
Марія відчула холод.
— І за четвертими?
Густав відповів пошепки:
— Там знаходиться те, заради чого твій батько пожертвував усім.
---
Тим часом у старому будинку Оскар стояв біля відчиненої скриньки.
Він побачив, що блокнота немає.
На його обличчі з'явилася ледь помітна усмішка.
Один із його людей підійшов.
— Вони втекли.
— Знаю.
— Наказати переслідувати?
— Ні.
Чоловік здивувався.
— Чому?
Оскар взяв зі столу фотографію Марії та Андрія.
— Вони самі приведуть мене туди, куди потрібно.
— Куди?
Оскар подивився на знімок.
— До четвертих дверей.
Він повільно повернув фотографію.
На її звороті був напис, якого ніхто з Маріїної групи ще не бачив:
«Той, хто відкриє двері, дізнається, хто наказав убити Олександра».
Оскар стиснув фотографію в руці.
— І тоді Марія нарешті дізнається, хто насправді був ворогом її родини.
Він усміхнувся.
— А ще дізнається, що ворог набагато ближче, ніж вона думає.
