Спочатку:
На сторінку книги
Глава 41. Маленька таємниця
Минуло кілька місяців.
Осінь змінилася зимою, а потім у повітрі вже відчувалося наближення весни.
Їхній будинок поступово оживав.
Марія разом з Андрієм облаштовувала кімнати, вибирала меблі, садила квіти біля ґанку.
Вони багато сміялися.
Будували плани.
Говорили про майбутнє.
І майже щовечора поверталися до однієї й тієї самої теми.
До дітей.
— Як думаєш, — запитувала Марія, — хто народиться першим?
— Я все ще думаю, що донечка.
— А я — що син.
— Тоді нам доведеться перевірити, хто з нас має рацію.
Марія сміялася.
— Ти вже все вирішив.
— Ні.
Андрій обіймав її.
— Я просто хочу дитину від тебе.
Вона клала голову йому на плече.
— Я теж.
Тоді вони ще не знали, наскільки близько була їхня мрія.
---
Одного ранку Марія прокинулася дуже рано.
За вікном тільки починало світати.
Вона відкрила очі й одразу відчула дивну слабкість.
Підвелася.
Але щойно зробила кілька кроків, як зупинилася.
До горла підступила нудота.
Марія швидко вийшла з кімнати.
На кухні вона сперлася руками об стіл і кілька хвилин просто стояла, намагаючись заспокоїти дихання.
— Що зі мною?
Вона випила води.
Стан поступово покращився.
Марія повернулася до спальні.
Андрій ще спав.
Вона подивилася на нього.
— Напевно, просто втомилася.
Але ця думка вже не здавалася переконливою.
---
Через кілька днів усе повторилося.
А потім ще раз.
Вранці їй ставало недобре.
Вдень вона швидше втомлювалася.
Навіть звичайна прогулянка садом тепер вимагала більше сил.
Одного разу Андрій застав її сидячою на лавці.
— Маріє?
Вона підняла голову.
— Що?
— Чому ти тут сама?
— Просто відпочиваю.
Він сів поруч.
— Ти останнім часом дуже швидко втомлюєшся.
— Можливо, весна.
— Весна не змушує людину бліднути.
Марія усміхнулася.
— Ти хвилюєшся.
— Звичайно.
Він узяв її руку.
— Ти моя дружина.
— Я знаю.
— Тоді скажи мені правду.
Марія замислилася.
— Мені останнім часом часто недобре вранці.
Андрій одразу став серйозним.
— Наскільки часто?
— Майже щодня.
— І ти мені нічого не сказала?
— Не хотіла тебе лякати.
— Маріє…
Він видихнув.
— Завтра підемо до лікаря.
— Андрію…
— Без заперечень.
Вона усміхнулася.
— Добре.
---
Наступного ранку вони вирушили до лікаря.
Марія всю дорогу мовчала.
Андрій тримав її руку.
— Не бійся.
— Я не боюся.
— Тоді чому така тиха?
— Не знаю.
Вона подивилася у вікно.
Десь усередині народилася думка, яку вона боялася вимовити.
Але не хотіла давати собі надію.
---
Лікар уважно вислухав її.
Поставив кілька запитань.
Потім оглянув.
Марія сиділа поруч з Андрієм.
Він не випускав її руки.
Нарешті лікар усміхнувся.
— Думаю, я знаю причину вашого нездужання.
Андрій напружився.
— Щось серйозне?
— Ні.
Лікар подивився на Марію.
— Навпаки.
Марія завмерла.
— Що ви маєте на увазі?
Лікар усміхнувся.
— Вітаю вас.
Вона не одразу зрозуміла.
— З чим?
— Ви вагітні.
У кімнаті стало тихо.
Настільки тихо, що Марія почула власне серцебиття.
Вона подивилася на Андрія.
Він теж мовчав.
— Вагітна? — ледве чутно повторила вона.
— Так.
Марія прикрила рот рукою.
Її очі наповнилися сльозами.
— Тобто…
Вона не змогла договорити.
Лікар кивнув.
— У вас буде дитина.
Андрій опустив голову.
Кілька секунд він просто сидів.
Потім провів рукою по обличчю.
Марія подивилася на нього.
— Андрію?
Він підвів очі.
І вона побачила сльози.
— Ти плачеш?
Він засміявся крізь сльози.
— Так.
— Чому?
— Бо я щасливий.
Він узяв її руку й поцілував.
— Маріє…
Його голос затремтів.
— У нас буде дитина.
---
Коли вони вийшли від лікаря, Андрій кілька хвилин не міг сказати жодного слова.
Марія теж мовчала.
Вона йшла поруч і час від часу дивилася на нього.
Нарешті він зупинився.
— Зачекай.
— Що?
Андрій подивився на неї.
— Я хочу ще раз це почути.
— Що саме?
— Що ти вагітна.
Марія усміхнулася крізь сльози.
— Я вагітна.
Він заплющив очі.
— Господи…
Потім обійняв її.
Міцно.
Але дуже обережно.
— Я буду татом.
— Будеш.
— Справжнім татом.
— Так.
— У нас буде дитина.
— Так, Андрію.
Він раптом підхопив її на руки.
— Андрію!
— Я не можу повірити!
Він засміявся й закружляв її.
Марія теж сміялася.
— Обережно!
Він одразу зупинився.
— Вибач.
— Ти такий щасливий.
— Я найщасливіший чоловік у світі.
Він поставив її на землю.
Потім ніжно взяв її обличчя в долоні.
— Дякую тобі.
— За що?
— За наше маленьке диво.
Марія заплакала.
— Це наше.
— Наше.
---
Увечері вони повернулися додому.
Андрій ніби не міг відірвати від Марії погляду.
Він ходив за нею по кімнатах.
Допомагав сісти.
Приносив воду.
Запитував, чи їй не холодно.
Чи не втомилася.
Чи не хоче їсти.
Марія засміялася.
— Андрію, я тільки-но дізналася, що вагітна.
— Я знаю.
— А поводишся так, ніби дитина народиться сьогодні.
— Я просто хочу про вас піклуватися.
— Про нас?
Він зупинився.
— Так.
І поклав руку їй на живіт.
Поки що він був зовсім пласким.
Там ще нічого не було видно.
Але для Андрія це вже було найважливіше місце на землі.
— Тут наша дитина?
— Так.
Він усміхнувся.
— Привіт, маленьке.
Марія засміялася крізь сльози.
— Ти вже з ним говориш?
— А раптом він мене чує?
— А якщо це дівчинка?
— Тоді привіт, маленька.
Він нахилився.
І дуже ніжно поцілував її живіт.
Марія завмерла.
— Андрію…
— Я вже люблю тебе, маленьке.
Ще один поцілунок.
— Дуже.
Він підвів голову й подивився на Марію.
— Як ти думаєш, вона буде схожа на тебе?
— Чому одразу вона?
— Бо я хочу донечку.
— А я хочу сина.
— Тоді…
Він задумався.
— Тоді після першого буде другий.
Марія засміялася.
— А після другого?
Андрій погладив її живіт.
— Третій.
— Ти пам'ятаєш?
— Я все пам'ятаю.
Пізніше вони сиділи біля каміна.
Марія поклала голову йому на плече.
Андрій тримав її за руку.
— Я іноді думаю, що це сон.
— Я теж.
— Ще кілька місяців тому ми боялися, що минуле ніколи нас не відпустить.
— А тепер?
— Тепер у нас майбутнє.
Марія усміхнулася.
— Наше майбутнє.
Вона поклала руку на живіт.
— Знаєш, я думала, що буду боятися.
— А ти боїшся?
Вона замислилася.
— Трохи.
— Чого?
— Що не впораюся.
Андрій повернув її до себе.
— Ти впораєшся.
— Звідки ти знаєш?
— Бо я буду поруч.
Він поцілував її чоло.
— Ми будемо вчитися разом.
— Навіть якщо дитина плакатиме всю ніч?
— Навіть.
— Навіть якщо не спатиме?
— Навіть.
— Навіть якщо розмалює весь будинок?
Андрій усміхнувся.
— Перефарбуємо.
Марія засміялася.
— Ти точно готовий бути батьком?
— Ні.
Вона здивовано подивилася на нього.
— Ні?
— Я не знаю, чи хтось може бути готовий до такого щастя.
Марія притулилася до нього.
— Я люблю тебе.
— А я тебе.
---
Вночі Андрій прокинувся.
Марія спала поруч.
Він тихо подивився на неї.
Потім обережно поклав руку їй на живіт.
Нахилився.
— Добраніч, маленьке.
Марія сонно усміхнулася.
— Ти знову з ним говориш?
Андрій здивовано підняв голову.
— Ти не спиш?
— Тепер уже ні.
Він засміявся.
— Я просто хотів сказати…
— Що?
— Я обіцяю тобі.
— Що?
— Я зроблю все, щоб ти і наша дитина були щасливі.
Марія взяла його руку.
— Ми вже щасливі.
Вони обійнялися.
Андрій знову поцілував її живіт.
І цього разу Марія вже не стримувала сліз.
Їхня маленька таємниця більше не була таємницею.
У їхньому домі з'явилося нове життя.
Маленьке.
Ще зовсім крихітне.
Але вже безмежно кохане.
Марія заплющила очі.
І подумала про їхнє майбутнє.
Про дитину.
Про дім.
Про сад.
Про Андрія.
І про те, що одного дня тут справді пролунає дитячий сміх.
Вона ще не знала, хто народиться першим.
Син чи донька.
Але знала одне.
Це була найпрекрасніша таємниця в її житті.
Їхня маленька таємниця.
Їхнє перше спільне диво.
