Спочатку:
На сторінку книги
Глава 39. Нарешті без таємниць
Минуло кілька тижнів.
Уперше за довгі роки в будинку Левицьких панувала тиша.
Але тепер це була зовсім інша тиша.
Не та, що народжується зі страху.
Не та, що приховує невимовлені слова.
Це була тиша спокою.
Марія стояла біля вікна й дивилася на сад.
На столі лежали старі листи батька.
Вона вже не боялася їх відкривати.
Не боялася фотографій.
Не боялася імен.
Минуле нарешті перестало бути ворогом.
Позаду почувся знайомий голос.
— Знову дивишся на сад?
Марія обернулася.
Андрій стояв у дверях.
— Так.
— І про що думаєш?
— Про те, що тут буде.
Він підійшов ближче.
— Будинок?
— Наш будинок.
— Уже наш?
— Я вирішила.
Андрій усміхнувся.
— Тоді сперечатися не буду.
Марія взяла його за руку.
— Я хочу, щоб тут було багато світла.
— Буде.
— Великі вікна.
— Будуть.
— Камін.
— Обов'язково.
— І дитяча кімната.
Андрій подивився на неї.
— Одна?
Марія усміхнулася.
— Ти ж знаєш.
— Три?
— Три.
Він похитав головою.
— Я навіть боюся запитувати, чи ти вже придумала імена.
— Деякі.
— Серйозно?
— А ти думав, я просто мрію?
Андрій засміявся.
— Ні. Я вже зрозумів, що коли Марія Левицька щось вирішує, краще одразу погоджуватися.
Вона легенько штовхнула його в плече.
— Неправда.
— Правда.
— Ти ще пошкодуєш.
— Не пошкодую.
Він обійняв її.
Марія притулилася до нього.
— Я хочу сім'ю.
— Я теж.
— Справжню.
— У нас буде справжня.
Вона підняла голову.
— Ти не боїшся?
— Чого?
— Що все знову повториться.
Андрій серйозно подивився їй в очі.
— Ні.
— Чому?
— Тому що тепер ми не самі.
---
За обідом вони вперше за довгий час зібралися всі разом.
Олена сиділа поруч із Владиславом.
Елеонора розповідала про те, як планує залишитися у Львові.
Станіслав переглядав документи.
А Марія з Андрієм сиділи навпроти одне одного.
— То коли весілля? — раптом запитала Елеонора.
Марія мало не вдавилася чаєм.
— Що?
Андрій засміявся.
— Ось тепер почалося.
— Що почалося? — здивувалася Олена.
— Підготовка до весілля.
Марія подивилася на нього.
— Ти вже всім розповів?
— Ні.
— Тоді чому…
Елеонора усміхнулася.
— Маріє, у тебе обручка на пальці вже кілька тижнів.
Марія опустила очі.
— Я просто ще не звикла.
Олена взяла її за руку.
— Я мріяла побачити цей день.
Марія подивилася на матір.
— Який?
— День, коли ти будеш говорити про весілля без страху.
Її очі наповнилися сльозами.
— Мамо…
Олена стиснула її пальці.
— Пробач мені.
Марія тихо відповіла:
— Я вже пробачила.
— Справді?
— Так.
— Навіть за те, що я так довго мовчала?
Марія кивнула.
— Я зрозуміла, чому ти це робила.
Олена заплакала.
Марія підвелася й обійняла її.
— Ми більше не будемо мовчати одна від одної.
— Обіцяєш?
— Обіцяю.
Владислав дивився на них із посмішкою.
— Олександр був би щасливий.
Марія витерла сльози.
— Я теж так думаю.
---
Через кілька днів почалася підготовка до весілля.
Марія не хотіла пишного свята.
Їй хотілося простого дня.
Білої сукні.
Квітів.
Рідних людей.
І Андрія поруч.
— Ти впевнена? — запитала Олена, коли вони переглядали тканини.
— Абсолютно.
— А сукня?
— Ніжна.
— З мереживом?
— Так.
— Довга?
— Обов'язково.
Олена усміхнулася.
— Ти вже схожа на наречену.
Марія подивилася на себе в дзеркало.
Вона справді змінилася.
Колись у її очах жив страх.
Тепер там було світло.
Увечері вона повернулася додому.
Андрій чекав біля входу.
— Ну?
— Що?
— Якою буде сукня?
— Не скажу.
— Чому?
— Бо наречений не повинен бачити сукню до весілля.
— Навіть якщо він дуже просить?
— Навіть.
— А якщо дуже-дуже?
Марія засміялася.
— Тим більше.
Він підійшов ближче.
— Тоді мені доведеться чекати.
— Так.
— Я чекатиму.
Він поцілував її.
Марія поклала руки йому на плечі.
— Андрію?
— М?
— А якщо ми скоро станемо батьками?
Він завмер.
— Ти…
— Ні.
Марія усміхнулася.
— Я просто думаю.
Андрій видихнув.
— Ти мене налякала.
— Чому?
— Бо я вже уявив маленьку дитину в нашому домі.
— І?
— Мені сподобалося.
Марія усміхнулася.
— Мені теж.
Він торкнувся її живота.
— Тут колись буде наше маленьке щастя.
Марія накрила його руку своєю.
— Обов'язково.
---
Наступного ранку вона прокинулася ще до світанку.
Їй було трохи недобре.
Марія сіла на ліжку.
Запаморочення швидко минуло.
— Напевно, просто втомилася.
Вона встала, але через кілька хвилин знову відчула слабкість.
На сніданку Олена відразу це помітила.
— Маріє, ти бліда.
— Я нормально.
— Ти останнім часом швидко втомлюєшся.
— Весілля.
— Можливо.
Марія усміхнулася.
Але десь глибоко в душі виникла дивна думка.
Вона не хотіла поки що вимовляти її вголос.
---
Увечері Марія стояла біля вікна.
Андрій підійшов до неї.
— Знову задумалася?
— Так.
— Про що?
Вона взяла його руку.
— Про наше майбутнє.
— Воно вже почалося.
Марія подивилася на нього.
— Я хочу, щоб воно було довгим.
— Буде.
— Щоб у нас був дім.
— Буде.
— Сад.
— Буде.
— Троє дітей.
Андрій усміхнувся.
— Троє.
Марія притулилася до нього.
— І щоб більше ніколи не було таємниць.
— Обіцяю.
Вона заплющила очі.
І саме тоді вперше відчула в собі щось дивне.
Ледь помітне.
Нове.
Наче маленький секрет, який народжувався десь глибоко всередині.
Марія поки що не знала, що це означає.
Але її рука сама опустилася на живіт.
Андрій цього не помітив.
Він лише міцніше обійняв її.
— Я кохаю тебе.
— І я тебе.
За вікном тихо шуміли дерева.
У саду падало перше осіннє листя.
А в житті Марії починався новий розділ.
Розділ, у якому більше не було чорного персня.
Не було погонь.
Не було брехні.
Була тільки любов.
І маленька таємниця, яка зовсім скоро мала стати їхнім найбільшим щастям.
