Спочатку:
На сторінку книги
Глава 29. Той, хто чекає у Зальцбурзі
Потяг повільно рухався крізь ранковий туман, залишаючи позаду Львів.
Марія сиділа біля вікна й мовчки дивилася на дерева, що миготіли за склом. Вона тримала на колінах старий конверт батька, а поруч лежала маленька ключова підвіска, яку їй передав Станіслав.
Вона кілька разів хотіла відкрити конверт ще раз, але щоразу зупиняла себе.
Надто багато таємниць залишилося в минулому.
І тепер усі вони вели до Зальцбурга.
Андрій сидів навпроти. Він уважно дивився на Марію, ніби намагався вгадати її думки.
— Ти хвилюєшся?
Марія ледь усміхнулася.
— Трохи.
— Через рукопис?
— Через усе, що ми можемо там знайти.
Андрій простягнув руку через невеликий столик і накрив її пальці своїми.
— Що б там не було, ми дізнаємося правду разом.
Марія подивилася йому в очі.
— Ти справді не боїшся?
— Боюся.
Вона здивовано підняла брови.
— Ти?
— Я боюся втратити тебе.
Марія на мить завмерла.
Андрій стиснув її руку.
— Але я не боюся правди. Навіть якщо вона виявиться страшнішою за все, що ми вже знаємо.
Марія тихо усміхнулася.
— Саме за це я тебе й люблю.
Андрій нахилився до неї та ніжно поцілував.
На декілька секунд усе навколо перестало існувати.
Не було ні таємничих листів, ні чорного персня, ні переслідувачів.
Були тільки вони.
І майбутнє, про яке вони встигли мріяти.
— Знаєш, — прошепотіла Марія, коли вони відсторонилися, — коли все це закінчиться, я хочу повернутися додому.
— До Львова?
— Так.
— А я хочу, щоб наш дім був трохи за містом.
— З садом?
— Обов'язково.
Марія засміялася.
— І з тим самим собакою, якого ти мені обіцяв?
— Великим.
— Ти ж знаєш, що він житиме на моєму ліжку?
— Тоді мені доведеться купити велике ліжко.
Марія поклала голову йому на плече.
— А діти?
Андрій замовк на секунду.
— Двоє.
— Лише двоє?
— Добре. Троє.
— Я знала, що ти погодишся.
Вони засміялися.
Але їхню розмову перервав легкий стукіт у двері купе.
Марія підняла голову.
— Хто там?
Двері відчинилися.
На порозі стояв Владислав.
Його обличчя було серйозним.
— Нам треба поговорити.
Андрій одразу випростався.
— Щось сталося?
Владислав зайшов і зачинив двері.
— Я не хотів говорити про це у Львові.
Марія насторожилася.
— Про що?
Владислав дістав із внутрішньої кишені пальта стару фотографію.
Поклав її на стіл.
Марія впізнала свого батька.
Поруч із ним стояли молоді Владислав і Станіслав.
Але цього разу на знімку була ще одна людина.
Чоловік стояв трохи позаду.
Його обличчя було майже повністю приховане тінню.
Марія нахилилася ближче.
— Хто це?
Владислав важко видихнув.
— Четвертий.
У купе запала тиша.
— Ти знаєш його ім'я? — запитав Андрій.
— Знаю.
— І чому не сказав раніше?
Владислав опустив погляд.
— Бо я боявся.
Марія взяла фотографію.
— Хто він?
Владислав подивився доньці прямо в очі.
— Леонард фон Краус.
Марія насупилася.
— Австрієць?
— Так.
— І він пов'язаний із рукописом?
— Більше, ніж ти думаєш.
Владислав сів навпроти.
— Саме він колись запропонував перевезти рукопис до Австрії. Твій батько погодився, бо вважав, що там його буде безпечніше сховати.
— Але не було безпечно?
— Ні.
Владислав замовк.
— За кілька місяців після цього твій батько дізнався, що хтось почав шукати рукопис. Він зрозумів, що серед людей, яким ми довіряли, є зрадник.
Марія міцніше стиснула фотографію.
— Леонард?
— Я не знаю.
Андрій нахилився вперед.
— Ви підозрювали його?
— Так.
— Але чому тоді він залишився живим?
Владислав гірко усміхнувся.
— Бо ми не мали доказів.
Раптом потяг хитнуло.
Марія ледь не впустила фотографію.
І саме тоді з коридору почувся голос провідника:
— Через кілька годин прибуваємо до Зальцбурга!
Владислав подивився у вікно.
Його обличчя стало ще похмурішим.
— У нас мало часу.
— Чому? — запитала Марія.
— Тому що я думаю, що нас уже чекають.
---
Того самого ранку в Зальцбурзі.
У старому будинку неподалік від вокзалу чоловік стояв біля вікна.
На столі перед ним лежала карта міста.
Поруч — фотографія Марії.
Чорний перстень блиснув на його пальці.
До кімнати увійшов інший чоловік.
— Вони вже в дорозі.
— Скільки часу?
— Кілька годин.
Чоловік повільно обернувся.
— А дівчина?
— З нею Андрій Орловський і Владислав Левицький.
На його обличчі з'явилася холодна посмішка.
— Саме цього я й очікував.
— Що нам робити?
— Не чіпати їх.
Слуга здивувався.
— Але ж вони можуть знайти рукопис.
— Нехай шукають.
Чоловік підійшов до столу й торкнувся пальцями фотографії Марії.
— Рукопис нам не потрібен.
— Тоді що?
— Вона.
Він підняв очі.
— Марія — єдина людина, яка може відкрити те, що її батько сховав двадцять три роки тому.
— А якщо вона не знає, що саме повинна зробити?
— Дізнається.
Чоловік усміхнувся.
— І коли дізнається, вона сама приведе нас до таємниці.
---
Надвечір потяг прибув до Зальцбурга.
Марія ступила на перон і глибоко вдихнула холодне повітря.
Місто зустріло їх туманом, старовинними будівлями та дзвонами, що лунали десь далеко.
— Гарно, — прошепотіла вона.
— Так, — погодився Андрій. — Але я чомусь відчуваю, що нам тут буде зовсім не до краси.
Марія посміхнулася.
Владислав тим часом уважно оглядав вокзал.
— Нам потрібно знайти адресу, яку залишив твій батько.
— Вона є в листі.
Марія розгорнула пожовклий папір.
На звороті було написано:
«Якщо ти читаєш це в Зальцбурзі, шукай будинок біля старого саду. Там, де росте яблуня з трьома стовбурами».
Андрій прочитав напис через її плече.
— Дивно.
— Що?
— Твій батько ніде не вказав точної адреси.
— Можливо, він боявся, що лист потрапить не в ті руки.
Владислав кивнув.
— Саме так.
Вони вийшли з вокзалу.
Але ніхто з них не помітив чоловіка в темному пальті, який стояв на іншому боці вулиці.
Він дивився лише на Марію.
І коли вона з Андрієм зникла за рогом, чоловік дістав із кишені маленький старий ключ.
На його поверхні було вигравіювано той самий символ, що й на ключі Станіслава.
— Нарешті, — тихо промовив він.
---
Через годину Марія, Андрій і Владислав зупинилися біля старого будинку.
За високою огорожею виднівся занедбаний сад.
А посеред нього справді росла яблуня.
Тільки це було не одне дерево.
Три стовбури зрослися в один.
Марія завмерла.
— Ми знайшли його.
Владислав повільно підійшов до хвіртки.
Вона була незамкнена.
— Це занадто легко, — прошепотів Андрій.
Марія подивилася на нього.
— Думаєш, пастка?
— Я впевнений.
Владислав уже хотів зупинити їх, але з будинку раптом долинув звук.
Хтось грав на піаніно.
Повільну, сумну мелодію.
Марія зблідла.
— Я знаю цю музику.
— Звідки? — запитав Андрій.
Вона дивилася на будинок, не відводячи погляду.
— Її грав мій батько.
Двері будинку повільно відчинилися.
На порозі стояв літній чоловік.
Він тримав у руці тростину.
— Маріє Левицька?
Вона зробила крок уперед.
— Так.
Чоловік уважно подивився на неї.
Потім перевів погляд на Владислава.
І раптом зблід.
— Невже… ти живий?
Владислав застиг.
— Ви мене знаєте?
Старий чоловік прошепотів:
— Я знав тебе, Олександра і Станіслава.
Марія затамувала подих.
— Хто ви?
Чоловік подивився на неї з тривогою.
— Людина, яка двадцять три роки чекала, коли ти повернешся.
— Навіщо?
Він відкрив двері ширше.
— Бо твій батько залишив тут не рукопис.
Марія відчула, як по спині пробіг холод.
— А що?
Старий чоловік подивився кудись за їхні спини.
— Доказ.
У цей момент на вулиці пролунав звук кроків.
Владислав різко обернувся.
Андрій став перед Марією.
На іншому боці дороги з'явився чоловік у темному пальті.
На його руці блиснув чорний перстень.
— Заходимо всередину, — тихо сказав Владислав.
Марія ще раз подивилася на незнайомця.
Той не поспішав.
Він просто стояв і посміхався.
Наче знав, що цього разу втекти їм уже не вдасться.
