Спочатку:
На сторінку книги
Глава 35. Той, кому Марія довіряла найбільше
Старий коридор здавався безкінечним.
Марія йшла поруч з Андрієм, міцно стискаючи його руку. На її пальці блищала обручка, яку він подарував їй лише кілька годин тому. Здавалося неймовірним, що ще зовсім недавно вони говорили про майбутній будинок, сад і дітей, а тепер пробиралися під землею до таємничого архіву, який міг розповісти правду про смерть її батька.
Попереду йшов Владислав.
За ним — Олена.
Жінка була бліда. Вона мовчала вже кілька хвилин, але Марія бачила, як мати раз у раз озирається.
— Мамо, — тихо сказала вона. — Ти щось знаєш?
Олена зупинилася.
— Знаю більше, ніж хотіла б.
— Тоді скажи мені.
Олена подивилася на неї.
— Не зараз.
— Чому?
— Тому що я боюся, що якщо скажу правду тут, вона може нас усіх погубити.
Андрій стиснув руку Марії.
— Ми не залишимо тебе саму, — сказав він.
Олена гірко усміхнулася.
— Саме цього я й боялася двадцять три роки. Що одного дня Марія знайде людину, заради якої перестане боятися.
Марія насупилася.
— Ти говориш про Андрія?
— Я говорю про те, що твій батько передбачав цей день.
Владислав раптом обернувся.
— Олено…
— Ні, Владиславе. Вона вже має право знати.
Марія відчула, як у грудях стислося серце.
— Що передбачав тато?
Олена дістала з кишені маленький пожовклий аркуш.
— Це було написано Олександром за кілька днів до його смерті.
Вона простягнула папір доньці.
Марія прочитала:
«Якщо одного дня Марія приведе до мене чоловіка, якому довірятиме більше, ніж самій собі, не відштовхуйте його. Навпаки — спостерігайте за ним. Бо саме через нього може відкритися те, що я сховав».
Марія підняла очі.
— Через Андрія?
— Я не знаю, — відповіла Олена. — Саме це мене лякає.
Андрій мовчав.
Марія повернулася до нього.
— Ти щось знаєш?
— Ні.
— Андрію, якщо ти знаєш хоча б щось…
Він похитав головою.
— Я кохаю тебе. Це єдине, у чому я впевнений.
Марія усміхнулася крізь сльози.
— Тоді цього мені достатньо.
Владислав тихо кашлянув.
— Нам потрібно йти.
Вони рушили далі.
Нарешті коридор закінчився.
Перед ними виникли масивні дубові двері.
На них був вирізаний той самий знак — чорний перстень.
Марія підійшла ближче.
— Це воно?
Владислав кивнув.
— Старий архів.
Андрій помітив невеликий отвір біля замка.
Марія дістала золотий медальйон.
Щойно вона приклала його до дверей, почувся тихий металевий клац.
Двері відчинилися.
За ними була величезна кімната.
Полиці від підлоги до стелі були заставлені книгами, папками, коробками та старими документами. На стінах висіли портрети людей, імена яких Марія ніколи не чула.
Посередині стояв довгий стіл.
А на ньому лежала одна-єдина книга.
Владислав підійшов до неї.
— Це почерк Олександра.
Марія завмерла.
— Мого батька?
Владислав відкрив книгу.
На першій сторінці було написано:
«Для Марії. Коли вона вже не буде дитиною».
Марія торкнулася сторінки пальцями.
— Він знав…
— Він знав, що ти колись сюди прийдеш, — відповіла Олена.
Марія почала читати.
«Донько.
Якщо ти читаєш це, значить, я не зміг розповісти тобі правду особисто.
Не вір тим, хто скаже, що я загинув через випадковість.
Не вір тим, хто скаже, що я був зрадником.
Але найбільше — не довіряй тому, хто переконає тебе, що робив усе це заради тебе.
Бо саме ця людина найближче підійшла до тебе за всі ці роки».
Марія відчула холод.
— Тут щось далі.
Вона перегорнула сторінку.
Наступний аркуш був вирваний.
— Хтось забрав продовження.
— Оскар, — прошепотів Владислав.
Раптом із темного кутка почувся голос.
— Не Оскар.
Усі різко обернулися.
Перед ними стояв Густав.
Марія здивовано подивилася на нього.
— Ви ж залишилися в монастирі.
— Я хотів, щоб ви думали саме так.
Андрій зробив крок уперед.
— Навіщо ви прийшли?
Густав повільно зняв капелюха.
— Щоб нарешті закінчити те, що почав Олександр.
Марія дивилася на нього, не розуміючи.
— Ви знали мого батька.
— Більше, ніж ти можеш уявити.
— І знали, хто його вбив?
Густав мовчав.
— Відповідайте!
Старий опустив очі.
— Так.
У кімнаті запала тиша.
— Хто? — прошепотіла Марія.
Густав подивився прямо на неї.
— Людина, яка була поруч із твоїм батьком у його останню ніч.
Олена зблідла.
— Ти…
— Так, Олено.
— Ти обіцяв йому!
— Я обіцяв захистити Марію.
Марія відчула, що земля ніби зникає з-під ніг.
— Від кого?
Густав дістав із кишені чорний перстень.
— Від тих, хто досі вважає її частиною своєї гри.
Він поклав перстень на стіл.
— Твій батько не просто розслідував змову. Він дізнався, що ти сама була частиною їхнього плану ще до свого народження.
— Я?!
— Твоя мати знала.
Марія повернулася до Олени.
— Мамо?
Олена заплющила очі.
— Я хотіла сказати тобі.
— Коли?
— Коли ти була б у безпеці.
— Я все життя думала, що тато загинув через таємницю, якої навіть не розумію!
— Я боялася втратити тебе так само, як втратила його.
Марія підійшла до матері.
— Тоді скажи мені правду зараз.
Олена подивилася на неї.
— Ти народилася не випадково.
Марія завмерла.
Андрій узяв її за руку.
— Що це означає?
Олена не встигла відповісти.
З-за дверей почувся гучний удар.
Потім другий.
Густав різко схопив перстень.
— Вони знайшли нас.
Владислав підійшов до дверей.
— Хто?
Густав прошепотів:
— Людвіг Краус.
Марія відчула, як серце шалено забилося.
Та раптом Олена похитнулася.
— Ні…
— Мамо?
— Це неможливо.
— Що?
Олена дивилася на книгу на столі.
— Якщо Людвіг прийшов сюди, значить, він уже знає про останню сторінку.
Владислав різко відкрив книгу.
Під палітуркою було сховане невелике відділення.
Всередині лежав складений аркуш.
Марія розгорнула його.
На ньому було лише кілька рядків.
«Маріє.
Якщо ти стоїш у цьому архіві поруч із чоловіком, якого обрала серцем, значить, настав час сказати тобі найстрашніше.
Людина, яка наказала мене вбити, не була чужою.
Вона була частиною нашої родини.
І якщо ти хочеш знайти її, подивися не на того, хто носить чорний перстень.
Подивися на того, хто знав тебе ще до твого народження».
Марія повільно підняла голову.
— Мамо…
Олена мовчала.
Андрій дивився на неї.
Владислав — теж.
І тільки Густав раптом відступив на крок.
— Ні…
Марія повернулася до нього.
— Що?
Густав зблід.
— Я зрозумів, кого він мав на увазі.
— Кого?
Старий відкрив рот, але не встиг відповісти.
Двері архіву з тріском розлетілися.
На порозі стояв Оскар фон Райн.
У його руці був пістолет.
А позаду нього — чоловік із сивим волоссям.
Марія впізнала його з фотографії.
Людвіг Краус.
Але він був не один.
Поруч із ним стояла людина, яку Марія знала все життя.
Її серце завмерло.
— Ні… — прошепотіла вона.
Андрій міцніше притиснув її до себе.
Людвіг посміхнувся.
— Нарешті, Маріє. Тепер ти дізнаєшся, хто насправді був твоїм захисником.
Марія подивилася на людину поруч із ним.
І вперше за все життя зрозуміла:
найстрашніша зрада могла чекати не в темряві.
А просто поруч із нею.
