Спочатку:
На сторінку книги
Глава 26. Повернення з минулого
— За мною?..
Марія повторила ці слова майже пошепки. Вона дивилася на чоловіка перед собою і не могла повірити, що це відбувається насправді.
Її батько.
Живий.
Після двадцяти трьох років мовчання він стояв перед нею у старому підвалі, де пахло вологою землею, воском і холодним камінням.
Владислав зробив крок до доньки.
— Маріє…
Вона відступила.
Не тому, що боялася.
Тому, що не знала, як поводитися з людиною, яку все життя оплакувала.
— Не підходь.
Владислав зупинився.
Його обличчя болісно змінилося.
— Я розумію.
— Ти розумієш? — Марія ледве стримувала сльози. — Ти навіть не уявляєш, скільки разів я запитувала маму, чому ти нас залишив. Скільки разів чекала, що ти повернешся.
— Я хотів.
— Тоді чому не повернувся?
Владислав опустив голову.
— Бо не міг.
— Чому?
— Тому що за мною стежили.
Марія витерла сльози.
— Хто?
Владислав подивився на Софію.
— Той самий чоловік, який переслідує вас зараз.
Софія підійшла ближче.
— Ти знав, що ми живі?
— Так.
— І мовчав?
— Я не мав вибору.
— Завжди є вибір.
Владислав гірко усміхнувся.
— Ти так само говорила двадцять три роки тому.
Софія завмерла.
У її очах з'явилися сльози.
— А ти все ще пам'ятаєш?
— Я пам'ятаю все.
---
Андрій стояв поруч із Марією.
Він не втручався.
Це була їхня сімейна історія.
Але коли Владислав знову подивився на Марію, Андрій помітив страх у його очах.
Не страх за себе.
За доньку.
— Ви сказали, що він прийде за Марією, — промовив Андрій.
Владислав кивнув.
— Так.
— Чому?
— Бо вона носить медальйон.
Марія торкнулася золотої прикраси.
— Але чому він йому потрібен?
Владислав підійшов до стіни.
— Тому що це не просто медальйон.
Він натиснув на маленький герб.
Відкрилася прихована кришечка.
Усередині лежав крихітний аркуш.
Марія здивовано подивилася на батька.
— Що це?
— Ключ.
— До чого?
Владислав відповів не одразу.
— До правди.
Андрій нахилився до аркуша.
На ньому були написані координати та кілька цифр.
— Що вони означають?
— Місце.
— Яке?
— Старий львівський архів.
Софія насупилася.
— Там зберігали документи нашого товариства.
— Саме так.
Марія подивилася на батька.
— Якого товариства?
Владислав тяжко зітхнув.
— Нас було троє.
— Ти, мій батько і Жевуський?
— Так.
— Що ви робили?
Владислав довго мовчав.
— Ми намагалися захистити людей, яких переслідували за їхнє походження.
Марія здивувалася.
— Ви займалися благодійністю?
— Спочатку.
— А потім?
— Потім ми дізналися, що серед впливових людей Львова існувала таємна змова.
Андрій напружився.
— Яка змова?
— Вони використовували владу, гроші й зв'язки, щоб прибирати тих, хто заважав їм.
Марія відчула холод.
— Владислав загинув через це?
— Саме так.
— Але ти сказав, що він живий.
— Я говорю про іншу людину з нашого товариства.
Владислав подивився на Софію.
— Того чоловіка, який першим зрозумів, що серед нас є зрадник.
Софія прошепотіла:
— Микола…
Владислав кивнув.
— Його вбили за два дні до того, як усе почалося.
Марія відчула, як Андрій узяв її за руку.
— А потім убили мене, — продовжив Владислав, — принаймні всі мали так думати.
— Ти інсценував власну смерть?
— Так.
— І мама знала?
— Знала тільки те, що я живий.
Марія заплющила очі.
Тепер багато речей ставали зрозумілими.
Її дитинство.
Мамина мовчанка.
Старі листи.
Смерть, яка виявилася брехнею.
— Чому ти не забрав нас із собою?
Владислав подивився на неї.
— Бо вони погрожували тобою.
— Мені було тоді зовсім мало.
— Саме тому я й боявся.
Його голос зламався.
— Я бачив, як вони стежили за твоєю матір'ю. Я бачив людей біля нашого будинку. Я знав, що одного необережного слова буде достатньо.
Марія заплакала.
— Я так тебе ненавиділа.
— Знаю.
— А тепер не знаю, що відчувати.
Владислав зробив крок до неї.
Цього разу вона не відступила.
Він обережно обійняв доньку.
Марія завмерла.
А потім притиснулася до нього.
— Тату…
Це слово прозвучало так тихо, що Владислав заплакав.
— Доню.
Він тримав її, ніби боявся, що вона зникне.
— Пробач мені.
— Я ще не знаю, чи можу.
— Я чекатиму.
Марія заплющила очі.
— Але я хочу спробувати.
Владислав поцілував її у волосся.
---
Андрій відійшов убік.
Софія дивилася на них крізь сльози.
— Він повернувся, — сказала вона.
— Так.
— Я стільки років мріяла про цей момент.
— А тепер?
Софія сумно усміхнулася.
— Тепер розумію, що минуле ніколи не повертається таким, яким ми його пам'ятаємо.
Андрій подивився на Марію.
— Головне, що вона отримала шанс дізнатися правду.
— Ти любиш її?
Андрій навіть не здивувався запитанню.
— Більше за власне життя.
Софія усміхнулася.
— Тоді бережи її.
— Буду.
---
Владислав підійшов до них.
— Нам треба йти.
— Куди? — запитала Марія.
— До архіву.
— Зараз?
— Так.
Андрій насупився.
— Це небезпечно.
— Саме тому ми маємо вирушити негайно.
Марія подивилася на нього.
— Ти зі мною?
Андрій взяв її руку.
— Куди завгодно.
Владислав спостерігав за ними.
У його очах з'явилася легка усмішка.
— Твоя мати розповідала мені про тебе.
Марія здивувалася.
— Що саме?
— Що ти вперта.
— Це точно.
— І що ти ніколи не здаєшся.
— А це від кого?
Владислав усміхнувся.
— Від мене.
Вони піднялися нагору.
Нічний Львів зустрів їх холодним вітром.
Владислав озирнувся.
— Ми повинні розділитися.
— Ні, — одразу заперечив Андрій.
— Якщо за нами стежать, це дасть їм менше шансів знайти всіх одразу.
— Я не залишу Марію.
Владислав уважно подивився на нього.
— Я й не просив.
Марія взяла батька за руку.
— Ми всі підемо разом.
— Добре.
Вони рушили вулицею.
Та ніхто не помітив чоловіка, який стояв на протилежному боці дороги.
Він спостерігав за ними з-під широкого капелюха.
На його руці блиснув чорний перстень.
---
Через двадцять хвилин вони підійшли до старої будівлі архіву.
Владислав зупинився.
— Тут.
Андрій подивився на темні вікна.
— Будівля закрита.
— Для інших.
Владислав дістав старий ключ.
Замок клацнув.
Двері відчинилися.
Усередині панувала тиша.
Пахло старим папером і деревом.
Марія йшла поруч з Андрієм.
Їхні руки були переплетені.
— Ти справді не боїшся? — запитала вона.
— Боюся.
— Чого?
Він подивився на неї.
— Що після всього цього ти зрозумієш, що твоє життя зі мною надто небезпечне.
Марія зупинилася.
— Андрію.
— Що?
— Я вже зробила свій вибір.
— Який?
Вона взяла його обличчя в долоні.
— Ти.
Він усміхнувся.
— Тоді я теж зробив свій.
— Який?
— Ти.
Вони поцілувалися.
Цього разу довше.
Ніжно.
Так, ніби навколо не існувало ні таємниць, ні небезпеки.
Коли вони відсторонилися, Марія прошепотіла:
— Я хочу, щоб після всього цього ми одружилися.
Андрій завмер.
— Ти серйозно?
Вона усміхнулася.
— А ти?
Він узяв її руку й поцілував.
— Я чекав, коли ти це скажеш.
Марія засміялася.
— Тоді все вирішено.
— Все?
— Все.
Але раптом Владислав голосно сказав:
— Знайшов!
Вони повернулися.
Владислав стояв біля старої шафи з документами.
У руках він тримав пожовклу папку.
— Тут є імена.
Марія підійшла ближче.
— Чиє?
Владислав відкрив папку.
На першій сторінці було написано:
«Члени товариства. 1898 рік».
Нижче стояли три прізвища.
Владислав Левицький.
Станіслав Жевуський.
Олександр Орловський.
Марія подивилася на Андрія.
— Орловський…
Андрій зблід.
— Мій батько?
Владислав повільно кивнув.
— Так.
— Але він був лікарем.
— І саме тому його ніхто не підозрював.
Андрій узяв документ.
— Що він зробив?
Владислав не відповів.
Марія подивилася на нього.
— Тату?
Владислав важко видихнув.
— Він був не просто членом товариства.
— А ким?
Владислав підняв очі.
— Саме він знав ім'я зрадника.
У цей момент двері архіву повільно зачинилися.
Хтось залишився з ними всередині.
А з темряви пролунало:
— Нарешті ми зустрілися, Андрію Орловський.
Андрій різко обернувся.
Марія міцніше стиснула його руку.
І тоді з тіні вийшов чоловік із чорним перснем.
— Тепер, — сказав він, — настав час розповісти вам усю правду.
