Спочатку:
На сторінку книги
Додому лечу з нетерпінням. Телефон не хоче вмикатись, дратує мене. А коли вже нарешті з'являється фото Алекса на дисплеї, я ніяк не можу його розблокувати – так трясуться руки. Мені терміново потрібна цигарка для заспокоювання нервів (я залежна, знаю).
«Світі, якийсь мудак підняв слухавку. Я дещо розізлився. Але виявилось, це твій викладач. Швода, що ми не поговорили. Сподіваюсь, завтра я почую тебе. Будь вільною в цей час. Благаю тебе! Я сходжу з розуму в цьому тераріумі, мене оточують одні змії.»
«Оскільки ти не написала мені запитань (сподіваюсь в тебе на це були причини), я вирішив придумати їх сам. І сам на них відповісти. Тупо?»
Ні, не тупо, Алексе. Дуже мило. Справді.
«1. Чого я боюсь?
На цей час я боюсь, що ти виявишся не такою, як я уявляю. Не в плані зовнішності. Боюсь, що ти прикидаєшся. Пробач, але це правда.»
Ого... Все, що я можу сказати. Це трохи ранить, проте відверто.
«А чого боїшся ти? Тільки не відповідай зараз. Я хочу почути твою відповідь вголос.»
«2. Скільки у мене було жінок?
Одна. В мене була лише Алла – моя перша любов.
А в тебе?»
На це запитання я відповім глузуючи.
«3. Де б я хотів побувати?
У тебе вдома, у твоїй кімнаті.
А ти? Про який куточок світу ти мрієш?»
Ой, повір, любий, воно тобі не треба. До речі, вихідний – гарний шанс позбавитися плакатів.
«4. Яка моя улюблена дитяча іграшка?
У моєї мами досі на столі стоїть невеличкий м'який песик. Я обожнював спати з ним в дитинстві. Вночі іграшка падала на землю, але мама щоранку приходила і клала її назад у ліжко, щоб я не засмучувався.»
Ну от. Це настільки мило, що аж сльози виступають на очах.
«5. Яка моя улюблена доросла іграшка?????
Це моя тачка. Маленький хлопчик виріс і песик залишився на столі. На заміну йому прийшла синя Камаро.
Розкажеш мені про свої іграшки, Красуне?»
Вау... така різка зміна від милого хлопця до поганця. Це неабияк дражнить!
«З нетерпінням чекаю дзвінка!»
Я ще трохи вищу в Інсті, гуглю погоду, новини і нову музику (не тільки ж Алекса слухати). А потім засинаю. Мені ститься Алекс, котрий співає голосом Бібера і виглядає, як Бібер. Все співає, співає, співає. Різке усвідомлення того, що дзвонить телефон вириває миттєво зі сну.
–Алло!!! – мало не викрикую в слухавку.
–Все в порядку? – запитує насторожено співак.
–Так, так, просто я заснула.
–Радий тебе чути, Світі, – голос його змінюється, здається, Алекс і справді радіє. – Як твої справи?
–Справи супер! Тільки тепер я торчу автограф історику. Він впізнав твій голос.
Йду на кухню і риюсь в холодильнику в пошуках чогось смачненького. Під руку потрапляє яблуко. Чудово!
–Не проти, якщо я тут трохи по хрумкочу яблуком? – запитую і одразу відкушую здоровенний шматок.
–Не проти. Тобто він впізнав мій голос?
–Я теж не повірила, а потім згадала, що на одному з університетських концертів він співав. І доволі гарно, я тобі скажу. Ну, до тебе йому, звісно, далеко. Але хтось говорив, що в нього хороший музикальний слух. До того ж ти в мене підписаний Алекс. Ну і заставка в телефоні...
–Я в тебе на заставці? – захоплено перепитує.
От чорт. Так, на заставці. Два роки уже. А то й більше.
– Так. Слухай, а чого ти нових фоток в Інсту не кидаєш? – навмисне переводжу тему. – Раніше по три-чотири в день заливав.
–Це все цей клятий проєкт! – зітхає Алекс. – Не нагадуй. Давай краще даси відповіді на запитання. Це підніме мій настрій.
–Окей! Що там перше було? Чого я боюсь? А можна я тобі потім це напишу? Мені ніяково...
–Будь ласка... – благає Алекс і я розумію, що мені важко не поступитись на такий жадібний голосок.
–Боюсь, що ти мені розіб'єш серце, – я замовкаю, здається, відповідь йому не подобається. – Знаю, Алексе, ти впевнений, що все у нас буде добре, але є вірогідність того, що щось піде не так. Я приревную... або ти... і...
–Наступне запитання, – прозвучало, як наказ. Я навіть відсахнулась від несподіванки. Невже це так його зачепило? Тобто він в мені сумнівається, а мені не можна...
–Добре. Запитання про жінок, я його пам'ятаю. Жінок в мене не було. Але якось ми з подругою проводили експеримент – цілувались.
–Вау. Я мав на увазі скільки в тебе було хлопців...
–Ти не уточнив, – відповідаю, навмисне змінюючи голос.
–Це правда, – Алекс робить невелику паузу, наче вагається говорити чи ні, а потім продовжує. – Ти хоч розумієш, наскільки це заводить? Світі, я маю бути перед камерою через сорок хвилин, а в мене тут... ох...
