Спочатку:
На сторінку книги
Він дивиться на мене з легкою усмішкою. А я не рухаюсь. Прийшов. Він таки прийшов... Здається, якщо поворухнусь, то він зникне.
Алекс має гарний вигляд, як завжди. Проста чорна футболка обтягує тіло, що видно добряче натреновані м'язи. Як завжди, брендові джинси. І навіть носки Алекса виглядають вишукано на фоні мого старенького паркету.
А ще вогник в синіх очах, котрий випромінює радість.
Його погляд опускається нижче, губи розтягуються в хитрій посмішці, і я відмираю, коли розумію, що на мені лиш один рушник. Чимшвидше дістаю з шафи довгий теплий халат та, обернувшись до хлопця спиною, замотуюся в нього поверх рушника.
–Давно ти тут? – питаю, стягуючи з волосся полотенечко. Мокрі пасма розсипаються на лоб та шию, охолоджуючи чомусь таку гарячу шкіру.
–Хвилин зо п'ять... Твоя мама сказала тебе тут зачекати. Світі?
Серце колотиться, мов дурне. Боюся поглянути в очі. Чомусь соромно.
–Що?
Знову завмираю, помітивши на ліжку ті кляті простирадла з його обличчям. Затамовую подих в очікуванні його слів.
–Ти жахливо співаєш...
Видихаю, вдаю, що обережно складаю рушника, кидаючи час від часу короткі погляди.
–Я знаю.
Сподіваюся, що від надмірного сорому люди не вмирають. Бо це найграндіозніше фіаско в моєму житті.
–У тебе тут дуже мило, – каже, присівши на краєчок ліжка, – навіть не думав, що можна замовити постільну білизну зі мною. Це законно взагалі? За таке можна засудити, здається.
Всміхається хитро. А я, склавши рушника, беруся ще й за ці кляті простирадла.
–Я хотіла відмовитись, але не згадала про це вчасно, – виправдовуюсь. Намагаюся не усміхатись, проте не виходить.
–Вирішив, що маю право поділитись зі своїми прихильниками цим витвором мистецтва, – співак обводить рукою кімнату, а я тим часом ховаю постільну білизну з його обличчям до шафи. – Я підписав, що так має виглядати кімната справжнього фаната. Тепер вони всі діляться своїми фото. Але, на мою думку, тебе не перевершить ніхто.
Змушую себе подивитись на Алекса. Перехоплює дух від його ідеальності. Темного густого волосся й таких же брів, до того ж рівнесеньких, незрівнянних. Очей, в котрі хочеться без упину дивитись, навіть попри те, що це лякає до зупинки серця. Губ, які усміхаються чарівно і які хочеться поцілувати.
Наважуюся сказати, що ось уже три дні хочеться. Нервово стискаю пальці однієї руки в іншій та кусаю губи від хвилювання.
–Алексе, я подумала...
–Світі, я прийшов, щоб запропонувати тобі роботу, – перебиває мене хлопець.
«...що нам все ж варто спробувати», – продовжую подумки. Не вистачає сил договорити, коли чую те, що він каже. Робота? Яку він мені може запропонувати роботу? Я ж нічого не вмію, крім піци...
–Я давно хотів собі помічницю, – пояснює він, піднявшись та підійшовши до постера, котрого я нещодавно пошматувала, – а це, мабуть, таки заслужив... – тицяє пальцем, розглядаючи, а потім продовжує, ніби й не переривався: – Так от, щодо роботи. Мені потрібна помічниця. Нічого важкого, просто звичайні буденні прохання, типу щось принести, щось допомогти, купити або зустрітись з певною людиною. Нічого складного. Ти зможеш працювати після навчання. А літом – увесь день. Звісно, що будуть вихідні. А ще хороша зарплатня. Не знаю скільки тобі платять зараз, але я дам вп'ятеро більше.
Коли він нарешті замовкає, я відчуваю шок. Це зовсім не те, що я хотіла почути. А де ж «Світі, ти мені подобаєшся, будьмо разом?» або «Я прийшов, щоб забрати тебе та ніколи не відпускати.». Ні, це якось дуже солодко. «Не передумала, Цукерочко?» – ось ідеальний варіант в стилі Алекса.
–Можеш подумати до післязавтра, – підходить ближче, проте все ж дотримується дистанції, – але не довше.
–Добре, подумаю.
Я маю його запитати... Зараз... Від хвилювання відчуваю в кінцівках тремтіння, а руки взагалі німіють. Здається, ще мить і втрачу свідомість.
–Тоді напишеш мені або зателефонуєш, гаразд?
Запитати його про НАС... Голова йде обертом. Невже він передумав? Невже опустив руки?
–У мене сьогодні поцупили телефон...
Майже задихаюсь від одного лиш погляда Алекса. Ці очі заворожують, причаровують.
Хочу попросити номер, але згадую, що знаю його напам'ять. Потрібно запитати інше...
–Алексе, – питаю важко дихаючи, – з приводу того фото, де ми в парку.... ти написав...
–Світі, вибач, – опускає пригнічено голову, провівши рукою по волоссі.
А можна мені теж це зробити?.. Можна? Так хочеться відчути наскільки воно шовковисте.
–Я мусив це зробити, фанати хотіли відповідей. Вибач мені. Через деякий час я напишу, що ми розійшлись і вони все забудуть. З цього приводу точно не варто хвилюватись. Я, мабуть, піду.
Усміхається винувато одними лиш кутиками губ та повільно йде до виходу. А в мені, ніби щось розбивається. Здається, душа. Або серце.
Машинально крокую за ним, щоб провести. Думаю про те, що він здався, опустив руки. Хіба ж можна обіцяти одне, а робити інше? Ненавиджу пусті обіцянки! Відчуваю, як в поламаній душі зароджується образа.
Хлопець взувається, а я думаю про те, що навіть не помітила його величезні кросівки, котрі аж ніяк не вписуються в наш простий передпокій.
–Бувай, Світі, – каже, випрямившись у весь зріст.
Відчуваю себе поряд з ним маленькою. Не хлопець, а мрія. Тільки не мій...
–Бувай, Алексе... – шепочу пересохлими губами.
Він більше не усміхається, я теж.
–До побачення, Ірино Олексіївно, – киває, перевівши погляд за мою спину. Все ж дарує на прощання усмішку, хоч і не веселу, та виходить.
–Мам, чому ти мені не сказала? – питаю спокійно, прийшовши до тями.
–Бо ти мене не вислухала, Світі! Якби дала хоч слово сказати! А так забігла до ванної, зачинила перед моїм носом двері...
Далі я не слухаю, просто мовчки йду на кухню та опускаюся на стілець, сумно звісивши голову. Він обіцяв не опускати руки! Обіцяв! На очах з'являються сльози, а на серці – злість. Ядуча, бридка. Коле так, що дихати важко.
Швидко, несподівано для самої себе (чи ні?), мов ураган влітку, біжу в кімнату та зриваю усміхненого співака. Потім ще одного. І ще. І ще. І ще. Аж поки в кімнаті не залишаються голі стіни. А потім просто сідаю посеред гармидеру та плачу, затуливши обличчя руками.
Чую, як приходить мама та сідає біля мене.
–Легше стало? – питає мене обережно, з ніжністю в голосі.
–Ні, – буркаю, витираючи сльози рукавом халата.
–Так сильно ненавидиш? – бере мою руку та гладить зап'ястя. Як у дитинстві. Ніжно, приємно.
–Радше себе. Я все зіпсувала.
