Раді Вас бачити!

Світі

Наступного дня прокидаюсь пізно. Першим ділом згадую нічну розмову, обійми, що так хвилювали, як стало холодо без них та свою обіцянку. А ще його ідеальний прес, хай йому грець! Це він мене відволік, от і наобіцяла! А палити ж хочеться попри свою майже що присягу... Проте я тримаюсь.

Мене більше тривожить легкий поцілунок у щоку, коли я сонна приходжу на кухню, де Марина з сином розмовляють.

–Для правдоподібності... – шепоче Алекс і, наче нічого й не було, продовжує розповідати мамі про минулий концерт. Поки я оговтуюсь після сну та теплих губ, він ще й примудряється переплести наші пальці, від чого стає важко дихати.

А після обіду приходить хлопчик, якого ми вчора бачили. Щоправда, не сам, а з друзями. Їх четверо і всі вони гуртом прошмигують на задні сидіння, втискуючись по двох на одне місце. Сьогодні Федька чистий, охайний, мабуть, соромно стало за свій вчорашній вигляд. Дівчинка з кісками хоче зробити знімок на телефон, проте Алекс забороняє:

– Ні-ні! Без телефонів, пам'ятаєте?

–Женю! – сердито насуплюється Федя. – Я ж просив!

–Я для себе! На пам'ять!

–Віддай! – вимагає хлопчик і вона дає йому телефон, хоча явно цього не хоче.

Ми їдемо доволі повільно, проте різко набираючи швидкість і так само різко гальмуючи у поворотах, від чого малеча у захваті. Вони пищать та сміються, ніби на атракціоні.

А потім Алекс пропонує й мені сісти за кермо. Звісно, я спочатку відмовляюсь, бо якось незручно та лячно. Але він все ж мене вмовляє і я їду. Щоправда, не з першого разу та занадто рвучко, проте їду. На обличчі розтягується усмішка, а на серці – тепло.

Після нашого імпровізованого атракціону, діти задоволено вискакують з автомобіля й розсипаються хто куди, отримавши по плитці шоколаду. Але Федя залишається в салоні.

–Тримай, – Алекс дає йому конверт, проте не відпускає, коли хлопчик хапається за нього, – тільки з розумом потрать, Федьку. Не на дурниці. І щоб мамі моїй щодня допомагав, зрозуміло?

Хлопчик киває та дякує, тільки після цього Алекс випускає його з автомобіля.

–Він теж на тебе працює? – запитую, коли ми від'їжджаємо. Співак над чимось замислений, наче й не тут взагалі. Мабуть, про свою Аллу думає. Зітхаю, згадуючи його милу розповідь про колишню. Знову, як і вчора, починає душити зла та бридка ревність.

–Так, щось типу того, – усміхається задоволено. Ніби й не сумував одну мить тому.

Перед від'їздом Марина довго нас обіймає та мало не плаче. Мені теж стає сумно за неї, адже вона так зрідка бачить сина. Уявляю, як їй тут жити на самоті.

Дорога до Києва триває не довго, ми швидко добираємося до столиці. Й майже весь час мовчимо – хлопець сумує. Сподіваюсь, що за мамою. Він навіть відпускає мене додому, залишивши біля метро, сам же їде на фотосесію. Відчуваю легку образу, а ще розчарування. Проте з позитивного можу виділити одне – я зможу підготуватись до клятої економіки.

****

Марко отримав дзвінок від хлопця, якого прозвав «Кросівками», наступного дня, після того, як зателефонував до Світлани. Незнайомець сказав, що хоче зустрітись сам на сам, щоб спокійно поговорити. Проте Марко не вірив у його слова, адже сам у такому випадку точно взяв би з собою підтримку.

–Гаразд, – відповів Марко, посміхнувшись своєму товаришу, що розкинувся поряд, – я прийду сам. Де і коли?

Кросівки назвав безлюдне місце й попросив приїхати туди наступного дня о сьомій ранку.

–Рання пташка! – наголосив зле Марко.

–Звик мало спати, – відповів співрозмовник та поклав слухавку не прощаючись.

Марко одразу ж знайшов у телефонній книзі ім'я Ярослава.

–Чого тобі? – сердито запитав друг. У слухавці чувсь дівчачий веселий голос.

–Захисник Світлани з'явився, сам зателефонував, – повідав Марко задоволеним голосом.

–Слухай, Марку! – Ярослав злився. – Ти не вважаєш, що це вже занадто? Ти сам винен у тому, що отримав на горіхи. Я ледь з Катюхою знову не посварився, коли тебе захищав. Забий! Гаразд?

–Ні, не заб'ю, – спокійно відповів хлопець, проте кров у жилах починала кипіти, а зуби аж заскреготіли. – Він поплатиться за те, що зробив. Я візьму з собою татових чуваків, ті знають, що з ним робити.

Ярослав, знаючи цих відбитих хлопців, які могли й життя лишити, одразу ж охолов. Через цей інцидент він міг втратити Катю, а вона була йому потрібна.

–Гаразд! – роздратовано мовив. – Коли?

–Завтра з самого ранку! І малу свою прихопи.

–<цензура>, а вона там на якого дідька потрібна?

–Нехай знає на чиїй стороні правдa.

***

Наступного ранку Катя, якій не дали виспатись через нічні дзвінки (Світі не могла зрозуміти задач з економіки, а Ярослав попередив про те, що зранку вони мають відвідати одне цікаве місце), ледве переставляла ноги, щоб дійти до автомобіля. Там її чекав Ярослав, що виглядав, наче його переїхало з десяток танків.

–Теж не виспався? – запитала його дівчина, отримавши поцілунок у щоку.

–Ага.

Катя Рудник дуже любила сюрпризи, тому навіть не намагалася запитати, куди вони їдуть. Проте коли автомобіль заїхав у промзону, дівчина сполохалася:

–Куди ти мене везеш?

–На зустріч з тим, хто захищає твою подружку.

Катя наче скам'яніла. Вона майже з самого початку знала, що за цим стоїть брат Світі. Їй стало соромно, що зовсім скоро цей хороший хлопець побачить її там. Катя завовтузилась на сидінні, не знаючи, що робити, й видала:

– Мамочко, бідний Роман...

–То ти таки його знаєш, чи не так? – засміявся, хитаючи головою, Ярослав. – Так і знав!

–Це брат Світі, його звуть Роман.

Вони приїхали другими. Посеред території бази уже було авто Марка, а сам хазяїн з трійкою друзів стояти поряд, обпираючись хто на капот, а хто на двері.

Як Марко й очікував, ворог його приїхав не сам, адже крім чорного позашляховика слідом з'явився ще один автомобіль.